– Так им довго вüтцюзнину ни відїв,
лем им йüв зимлю орав,
пудправляв соломляні стріхы.

Житя ми мішало никати и думати,
фаралловало ми очи й мыслї:
мав им навхтема робити,
кудысь ся вести, йти.

Позираву – нич ни штімує
и в тых,
котры шіковно ся возять,
авать у тых,
што много и смачно фрыштикувуть,
обы лїпші слова были –
за вüтцюзнину.

Робив им – робив им,
онь им думок свойых ни відїв,
бо так им собі хотів заробити выходный,
обым геверüвно годен помірковати.

Анушкы, ушыткы свої дїла дочиню –
и вüлної, заробленої недїлї
утягну ся на траві,
рукы по тeплüв земли розвержу –
та попоникаву на вüтцюзнину,
што м ї так давно ни відїв.

Бо бüльше м и ни заробив:
итак у мене натüлко вшыткого мало,
што много ми й ни треба.