В масцї убленнüв измирькать ся запад.
Вичüр нисміло огнї запалив,
Фатьолом журы долину вповив.
Солодко пахнуть косіцї на вапах.
               – Серце! де м віру в життя изигрив?!..

Місяць ся являть змиртвіло и тьмаво,
Світла студеного стелить лучї.
Тайна страшна ся карбулять в ночи –
Вд власти її ни мнянтує й диявüл.
               – Серце! мовчи, ни кімлуй, ни кричи!

Місяць страшнов сигіняшностив зрывать
Реваня в мойüв згиренüв души.
Теплоє світло у небі лишив –
Кригов болячов ня всього вповивать.
               – Серце! нивойив домак тя здушив!