Кой поплыла м пуста по Водах, ги без тямы,

Вже кормань ни могла дати ся морякам –

Челленокожі вшыткых ймили, и ножами

Прибили голых вд тарканистым сулакам.

 

И капітана вбили. В трюмах змокло вшытко:

Фламандськоє зерно, англицькый габазій.

Пыла м на відїкы, де небо й воду видко,

И чути як скрипить пробитый бловдер мüй.

 

Тучні морські габы мене дручали слїпо.

Я тüлко зим, ги мозок зародка, глуха,

Типир прочула м, и крüзь хмар дикунську кüпоть,

Ги повітрулю, ня в гарначку вітер пхав.

 

Гонихмарник норд-ост хрестив ня взаправдашньо,

Ги затычков, метав мнов дисять днüв зюйд-вест.

Та маякüв им ни глядала сигіняшных,

Хоть пеклом тым плыла м така сама, ги перст.

 

Як дїти морщать ся, кой вкусять зелемпугу,

Так я ся зморщила, кой в черево ми - в трюм

Урвала ся габа, и змыла, што пянюгы

Там наблювали й нидопили, ги на глум.

 

Поезія біды навхтема ня язала

Страхами глубины и паворозьом звізд,

Запінені габы вдянь трупами метали –

На трупах вмісто лиць – подоба склизлых гнїзд.

 

Кой забрянчить на динь, и сонце уллє оронь

У ритм габüв, ги кивüлні вірші,

Сись водный тинитüв любов лучами оре,

Вбы влляти ся в погар буярої душі.

 

Спüзнала м блискавков розüдраный до края

Небесный чілінгüв, мовчкый, ги вмерлый світ.

И відїла м звізду, што втрову розливає,

И вто, на што ни смівуть никати живі.

 

В кüнци дня здріла м йгру античного театра:

Конало сонце на розüрваных габах,

И цяточкы воды на грома звук азартный

Имали ся, и мерли на вгасавучых лучах.

 

Кой сонце зблизька ввідїла м, пораховати

Вдало ся вшыткы флекы на його лици.

Из билибінї м байловала моци брати,

Й лем Атлантиду вздріла бизднї на кüнци.

 

Мüй путь ни простый быв – гибы го гута била.

Шквал місяць, динь-у-динь, збісливо завывав.

Ни віровала я, обы ся туй явила

Сята Марія, а за нив ся спокüй слав.

 

Залаву ся, ош я звірьüв з дьüвочив кожив

Уздріла на Флоридї, де ня нüс тайфун.

Веселкы фарбами шептали ми, ош можуть

Йсе море упити, гикой простыя рябун.

 

Я чула воні млак, подüбні до гертикы,

Де в сїтнику гниє здыхлый Левіафан.

Я відїла гору подобов жонолику –

Лем улупив сліпі пулькы злый океан.

 

Льоды монистами лягли меж берегами,

Пудыйдеш ближе – вчуєш пянüсть жароты:

Вгодовані гыды, убсыпані блыхами,

Звисавуть з конаря, й вонять до блювоты.

 

Хотїла бы м обы ся вдкрыли дїтьом душі

Тых золотых рыбок, што спüваньом з глыбин

Несуть таку красу, ош кить й ни хочеш – мусиш

Слызов щасливов цяпнути в аквамарин.

 

Нафараллованüв уд южных бурь и снїжных,

Моря, што реваньом глушили динь при днї,

Букеты мраку й косичкы медузок нїжных

Протяговали, гикой бы жонї, менї.

 

Так, ги на острові, ся потята ссважали

На палубі страшнüв уд йихньых бобальок.

А в трюм пробитый горічеревом вплывали

Утопленикы – кост дїла малых рыбок.

 

В коростї раковин, у пінї океана

Я пяно йшла в сих поковбіках без кüнця.

Хоть знала м, ош мüй труп тягти потüм ни януть

Ганзійські шіфы копачами из динця.

 

Домак свободна, я вирьхом порола небо,

И бивно сыпали ся на дощкы мої

Живі букаткы, што йих лем поетам треба:

Дрüбні хмар соплякы и сонця лишаї.

 

Вітры метали мнов, ги трісков, меж габами,

Лем рыбы никали на чудо из чудес:

Июлї били ня страшныма бігарями

Ультрамаринової спекоты небес.

 

Я онь здрыгала ся, кой у болотнüв вапі

На бегемотицю лїгав самиць Мальстрем.

И глядала м тот путь, котрый в Європу трафить –

Най тїло моє вже в її каміню вмре.

 

Архіпелагы звізд я відїла и была

Пиля такых земиль, де щи нитко ни быв !

Ану вповіш, ош ци ни там ись ся зарыла,

О моце завтрüшня, тко – кить ни я ! – тя вдкрыв ?!

 

Я наревала ся, я ся вфарадловала

У здрячых звіздах и в слїпых сонцях.

Обы м пüшла на фуч !  Згирила ся !  Пропала ! –

Любов, гикой иржа, ня йзїла до динця.

 

Кить ми в Європі дашто треба, та ни море,

Ай лем гузинькый и малинькый потüчок,

Де причап крüтко и нинашто ся ни творить,

Ай пущать шіфы папірьові дїтвачок.

 

Я ни валовшна бüлш по водах океана

Плысти за шіфами ганглярськыма й, ги нерв,

Слабіти, кить уздриш, ош курагов парадна,

Й здрыгати ся при видї каторжных галер.