Є над ріков Боржавов файноє село, котроє ся называть доста нифайно - перебачте ми! - Задньоє.
А в тüм Задньому щи 1910 года (динь и місяць уже нитко ни тямить) родив ся чоловік на имня Йван, по вüтцьови Юрüв, писався Гринюк, а назывку мав Батрынчин.
Дуже интересным туйкы є вто, ош иппен 1910 года прекрасна Боржавська долина дала русинському народови щи двох славных сынüв: у Осойи ся вродив Ферко Потüшняк, а в Имстичові Петро Світлик.
Яка общüсть меже нима?!

  А всыпав йим Янгел Божый у серця тüлко того божественного огня, а в душі й умы таланта, што світили ся вни меже свойыма версниками, гикой велікі звізды в небі меже малыма.
Айбо, гикой увидиме дале, талант є талантом, а до таланта щи треба освічености й серенчі.
Май высоку освіченüсть и доста серенчливости мав Ферко Потüшняк.
Мало менше освічености и щи менше серенчі - Петро Світлик.
Ни дüстав нич освічености и ани цят серенчливости Йван Гринюк, по називцї Батрчин. Може тому, ош происходив из дуже сиґіняшної файты, а може й тому, бо така му судьба!
Дїтваком Йван Гринюк, по назывцї Батрынчин, ни провказовав ся аттакым, гикой вшыткы версникы-дїтвакы. Майперво на подобу быв дуже нифайный, бо очи мав зятягнуті, гикой у мачкы, удроду вдинь нич ни відїв, а вночи, гикой при місяцьови, відїв ушытко, тому з дїтинства й ходив цїлыма ночима корову попасувучи.

  А треба вповісти, ош иппен попасованя коровы мав май любимым занятьом.

  Смішно казати, айбо ввüн и взимі, кой были тугі снїгы довкола, уганяв коровчину из няньового му хлїва, гнав ї в корчі попиля Боржавы, де - як ни чудно! - коровчина собі находила не лем брость на низинькых конарях, не лем на них смачну кору, ай подегде джумаджок костеревы, ци якоїсь иної травицї.
Уже пак май потüм, кой став жити сам, та бывав Иван Гринюк, по назывцї Батрынчин, за селом, пуд горов Клобуком. Тамкы лїтовав и зимовав коровчину - єдиноє своє богатство.
Быв тот Батрынчин малинько віщüвник. Бо кить уповість, ош на рано пüде дощ, та справдї на рано ся пущав дощ. Авать кить комусь казав, ош ни йди завтра на вашар до Білок, бо серенчі в тя ни буде, та так ся й ставало.

  Уже версным чилянником став тот Батрынчин домак чудным - ниґда ся ни брытвав - носив довгу бороду, а куды бы ни ходив, та все собі штось пригугновав, приспüвовав.
Бывало, кить якась свальба, хрестины, авать штось иноє такоє, та кажуть Батрынчиному: - Иване, ану на завтра нам учинїть даякоє спüваня дїла нашої Поланї, бо Поланя ся вддає. И на завтра была спüванка - слова и новта фіномні, щи нигда и нигде ни чувані - ушытко иппен дїла файної й парадної Поланї.

  Котрі ся спüванкы Батрынчиного упстали, а котрі й ньит! А подаякі ся не лем упстали, ай ублитїли вшыткый світ, додюгли ся серця каждого русина, де бы ввüн на сьüм світкови ни быв!
Лем ... тото пüшло у світ гикой спüванкы Михайла Машкіна, прийшляка. Дись по пятдисятüм годї до Батрынчиного привüх того прийшляка Мішу Машкіна тоже чудный людьом задняниць Міша Панько. Иппен аттакый, гикой Батрынчин - без освічености, без серенчливости! - айбо Янгелом Божым осїянный: ходив помеже чилядь из свойыма коломыйками, гикой и Батрынчин.
Бывало Міша Панько прийде пуд Клобук, сядуть собі з Иваном двоїчко, та ся змагавуть, ош тко кого перегугнать - раз єден приспüвує щи нигде и нигда ничувані коломыйкы, а дале другый. Иппен ош Міша Панько ни мüг аттакі новты удумовати, гикой Батрынчин.
Иван пüчне:

Файный нниськы вичüр з неба в воду дюгать ся,
Лем Боржава на быстринї гет карбулять ся...

Міша Панько му каже:
- Тать, Иване, ты сисе ни коломыйиш, ай штось дуже по панськы загынаш.
А Йван му:
- Што ми, ниборе, в голову йде, тото й гугнаву. Тать бо ты попризирай, ош якый світ божый тарканистый, ямилный, ниєдностанный, богатый на звукы и фарбы. Як тото вшытко ты уддаш єднов новтов? Гий!..
Машкін, кой прийшов из Паньком, та нараз изза пазухы утяг пüвлітру.
- Я, - каже, - без оцього дїла не співаю.
А спüвав Машкін нипüлло. Щи й сам собі на гармонійи пригудовав.
Упили даз по тритьüв, та Машкін и каже:
- Ану, що ви там, Іване батьковичу, можете ?
- Што можу, вто можу, айбо аццякоє м годен:

У трумбету я задуву, задуву, загуду,
Уд Клобука до Бужоры из дьüвочков пüду.
Вирьховино, мамо мОя, файнота ушытка твОя,
Файнота ушытка твОя у тебе на виду

- Мелодія чудова, а от слова нікудишні, - каже Машкін.
- Чоловіче, чоловіче, - по довгому мовчаню зрывать ся Батрынчин, - ты ни годен тото чути й розуміти, бо ты прийшляк. А наша Боржава, мüй Клобук, тай тота далека Бужора, на котрüв я щи ниґда ни быв, тай годно, ош уже й ни буду, спüвавуть лем аццяков новтов, лем аццякыма словами. Я тото бüлше чуву, гикой годен им загугнати. Боже! боже ! Кüлко ты нам, нидостойным, даровав красы у новтах а в фарбованых словах!
Панько пояснив панчукови Машкіну:
- Иван видить ушыткы слова у фарбах а в новтах.
- Що ж, буває, буває, - повів, упят наливавучи, Машкін.
Машкін потому сам часто приходив пуд Клобук до Батрынчиного. Батрынчин спüвать, Машкін прикладе папірь ид гармонійи, та вто записує. Бывало, так ся заспüвавуть, што коровчина пüде собі по боржавськых поковбіках, та пак Батрынчин Ї до рана глядать.
Ай туйкы раз, тай тот прийшляк перестав заниковати пуд Клобук. И кой дись прийшов Міша Панько, та Батрынчин го звідать:
- Ба што того прийшляка туйкы не видати?
-А ввüн до тя, Иване, вже, видав, и ни прийде. Бо што му ты, кой твої вшыткы спüванкы з твойыма новтами, а мало переиначеныма словами по вшыткому світкови божому ся розходять. Айбо не гикой твої, ай - Машкіновы.
- Пак, ниборе, тüлко бы біды. Ты, Мішу, ся лем прислухай, и вчуєш кüлко у самому воздусї звучить аттых новтüв а слüв. И вто вшытко ни моє, ай божоє. Тому й ни розуміву, ош як мош переиначовати слова, котры сам Бог нам ниспосылає уєдно из новтами - тото вшытко божоє даня.
- Гий, Иванку, хоть и твоя правда, айбо хосен из ниї ни твüй - Машкін за твої спüванкы гроші велікі бере. Правда, блага з них ни має, бо пропивать ушытко.
- Гий, Мішу, ты, Мішу! Туйкы, из вирьха самого Клобука ни раз я чув голос Божый. Та знаєш, што м ся з того Божого голосу дüзнав? Ни знаш, та ти вповім-майменшоє покараня, якоє годен дüстати аттакый злодій, тото, ниборе, смирть. Ты типир вповів, а я чуву божым духом, ош тот Машкін ни свойыв смертив умре. - завіситься. Но, пак, увидиш!
... Хоть мош бы туйкы дале й бüлше розказовати за Божого генія спуд Клобука Йвана Гринюка, по назывцї Батрынчиного, котрый благо, свойыв смертив умер уяри 1970 года, айбо вповім накурто, ош як овüн передрік, так ся и стало. Нинамного пережив Батрынчиного прийшляк Машкін – завісив ся у пятницю тринадцятого новембра 1971 года. И майже сїмдисятрüчным дїдом умер Міша Панько в годї 1986-му, айбо домак слїпым, гикой бы на нього Бог наклав кару, ош привüх злодїя до Божого генія и быв свідком злодїйства.
…Нüч - нич ся ни витко за возором. А я сижу за столом убкладеным книгами прадавныма, та собі думаву: "Боже! А менї ты нашто дав знати сих ушыткых трьох ?!..". И - ниє ми на тото отвіта. А ци й треба го ?!..
Забыти м сисе ни годен, бо иппен сїлськый клуб Заднього быв мойым первым у житю містом роботы так удинниськы далекої осени 1961 года.
Обым ся ни пüшов учити на попа - а за йсї мої наміры ся дізнали у райкомі комсомола! - дали ми в тот дуже безробüтный на Пüдкарпатю час дакüлко робüт на выбор. Я убрав быти завклубом у Задньому.
Само собов, ош без головного в селї коломыйкаря Міші Панька я ся вбыйти ни мüг. Та пак иппен овüн и повüх ня в новембрї 1961-го пуд Клобук, де м довго слухав гугнаня Батрынчиного, й куды м потому часто ночами приходив. Наслухав им ся и за Машкіна, што вже пуд Клобук ни ходив. И так им ся по дїтвацькы розмириговав за крадіжку тых генїалньїх спüванок уд Батрынчиного, што - тямлю! - пüшов им до началника районної културы Міші Бойка, благо бо быв из мого родного села Осою, та вшытко м му розказав. А Міша Бойко пак ми каже:
-Ты, Иване, кить маєш ищи чим сїдати, та сядь собі. А прийшляка ни кывай. Бо лем ся біды набереш. Чув ись, ниборе ?!..
Айбо итак им ся ни вдержав. Кой перед новым, 1962-ым, годом Машкіüв ансамбль уступав у мойому клубі, та я му того ушытко уповів... Боже! Што тот там чинив! А щи, гикой усе, Машкін быв пяный...
Из роботы завклуба ми ся за вто прийшло пüти гет.
Айбо аццякоє ся ни забывать. Тай иппен товды я первый раз ся задумав, ош "вызволитилї" - прийшлякы не лем уд мого нянька забрали конї тай много угрüв землї, ай и душі русинüв повбкрадали - повббирали аттакых генійüв, гикой Батрынчин - покрали наші спüванкы, перепаскудили йих, а пак нам такый йих вернули, кажучи, ош тото они, "грамотні браты из Востока", дарувуть нам, "ниграмотным русинам". Бо, видите, місні русины на аттакоє ни валовшны...
Та й типирькы, кить попüздріти професіоналным оком філолога на тексты спüванок "Верховино, мати моя", "Вечір над Боржавою" та й иных, приписованых Машкіну, та мош порозуміти, ош чилянник уроженый у селї Новоолександрівка Синельниківського района Дніпропетровської области мусїв мати и мав правилну "украйинську вымову" - овüн нигда ни мüг уповісти: "мОя", "твОя", "на бистрИнї".., гикой тото кажуть у - перебачте ми! - Задньому, ай лем чисто по вкрайинськы: "моЯ", "твоЯ", "на бистринІ"... итак дале. Тому в Машкіна й уйшло:

Верховино, мати мОя,

Вся краса чудова твОя,
Вся краса чудова твОя
У мене на виду...

- тüйтакый так, гикой у Батрынчиного. Айбо кить сись текст дати правилно по вкрайинськы:
Верховино, мати моЯ, Вся краса чудова твоЯ...

- товды ся втрачать геніална новта Батрынчиного. Тай слова

до новты так примоцовані, што йих ни вдорвеш, ни поміняш!..
Накурто кажучи, вкрасти ся вкрало, а переиначити ся ни збировало...
Дале берім перві слова спüванкы: " У трембітоньку заграю..." - украйинце гудуть на музичных инструментах, а не, гикой русины, у музичні инструменты. Догадайме собі хотьбы спüванку галицького композїтора Савицького: "Я тобі на трембіті'...", авать украйинську народну: "Заграй мені, дударику, на дуду...". Айбо, крадучи геніялну спüванку уд русина Батрынчиного, украйиниць Машкін ся й ни творив на аттакі "дрібницї"!..
Спомнянїм туйкы щи й тото, ош Батрынчин быв доста нифайный на лице - истинный русинськый Квазімодо! - очи мав затягнуті, ги в мачкы, нüс доста нифурмистый... Тому й казав, дуже люблячи свüй край: "Файнота ушытка твОя у тебе на виду", а не так, гикой Машкін по панськы переиначив: "Вся краса чудова твоя у мене на виду". Аццися разнüсть: "у тебе", ци "у мене" - дуже важна. Ментална. Русины ни суть такі хвальковаті й наглі, обы аттак казати. А вкрайинце кажуть.
Типирькы такый спомнянїм собі щи раз аццись шорик Батрынчиного:

Файнота ушытка твоя .
У тебе на виду.

  В украйинському варїянтї пудчирькнїм иппен аттоты слова:

Вся краса чудова твоя
У мене на виду.

  Што значить "на виду" ?! - А - на обличчі! "На виду" - тото є чисто по заднянськы, по русинськы! А по вкрайинськы буде: "на обличчі". Тому спровбайлуйме сисе вповісти по вкрайинськы:

Вся краса чудова твоя
У мене на обличчі.

  Айно! Иппен аццяк говорять у селї Новоолександрівка Синельниківського района Дніпропетровської области. Айбо спüвати сяк ся ни вдає! Спüвати мош лем по заднянськы:на виду.
Гикой видиме, упят дефект у Машкіна! Тай кить у спüванцї "Вирьховино, мамо моя" Батрынчин дає стилїстично чисто: "Файнота ушытка твоя у тебе на виду", то Машкін переиначив доста нидüйдаво з боку стилїстикы: "Вся "краса чудова твоя у мене на виду". Як тото "краса" , та щи й "чудова" ?!.. Бывать "краса" й "ни чудова" '?!.. Само слово "краса" вже має в собі "чудовість" - сисе точно чуствовав геніялный Батрынчин, бо вповів просто й точно: "файнота ушытка". И - ниякої тавтологиї: "краса чудова"?!.
Хоть: сись Батрынчин упросив собі уд Бога таку дорогоцънно низруняну новту, што вже й украдена уд нього, она в Машкіновых нидüйдавых словах припрятала прийшляцьку нидüйдавüсть...
... Каждої ночи Янгел Божої Музыкы лїтать над Клобуком. И каждый раз тот Янгел любить замочити свої слъпучо білї крыла у сріберну воду Боржавы. А пудлїтавучи пуд небо, довго ся крутить над заднянськым тинитовом, и з крыл свойых брызкать сріберну воду на могилу Йвана Гринюка, по назывцї Батрынчиного. Пару цяток из тої сятої водіцї паде й на могилу Міші Панькы.

  И - ани цяткы на могилу в тинитові сусїдного села Довгого, де погребленый прийшляк Машкін.
  Бог и Янгелы ни люблять злодійства.