Останнього дня минулого, 2008-го, року мені піднесли видрукувану 25 грудня газету "Літературна Україна", яку я принципово вже роки й роки не читаю через її по-вкраїнськи письменницьку проституційність.

Там, на першій сторінці, в рубриці "Наша Спілка" в перших же рядках вміщена така інформація: "15 грудня відбулося останнє цьогорічне засідання Президії Національної спілки письменників України. Голова НСПУ Володимир Яворівський запропонував розглянути питання щодо доцільності членства в НСПУ Івана Петровція - представника Закарпатської письменницької спільноти, чиї вступи супроти НСПУ, підтримка так званого "русинства", яке є антиукраїнським, оскільки русини виступають проти українства в цілому, а це суперечить Статуту НСПУ. Рішення Президії - виключити Петровція Івана Юрійовича з Національної Спілки письменників України".

Все, що в відбувається в передноворічну ніч, ми сприймаємо як новорічні подарунки. Але мені пригадалися й інші "подарунки" від "вікріїнських патрійотів", які я одержую чи не щодня, починаючи з 1989 року - з того самого дня, як я чесно і щиро задекларував себе русином. А "подарунки" від українців були такі: не лише мої по-русинськи писані твори, а й саме моє прізвище, як символ русинського письменства, в українській пресі було під суворою забороною. Мене згадували лише тоді, коли хотіли покепкувати.

Так. Мені це боліло, бо під забороною в українців виявилося не лише моє рідне, кровне русинське слово - упродовж панування в моєму русинському краї "незалежної України" під заборону потрапив русинський танець, русинська народна пісня, русинський фольклор... - тобто все, що є душею мого русинського народу.
 І я подав свій голос на захист рідного. Упродовж цих двадцяти років русинського письменництва мене в 1996-му забороняв президент України Кучма: моя книга "Наші спüванкы" була заборонена, спонсори книги покарані, мені загрожувало ув'язнення, але внаслідок вручення мені прогресивними силами Америки, Канади і Європи Міжнародної премії імені А.Духновича, внаслідок створення Міжнародного комітету захисту автора і спонсорів книги "Наші співанки", мене тоді не ув'язнили.

За книгу "Битангüські спüванкы" мене прокуратурою України тричі притягали до кримінальної відповідальності.

За участь у роботі і повну підтримку рішень обидвох Європейських русинських конгресів (7 чевня і 25 жовтня 2008 р.) мене викликали до Служби безпеки України.

Мені, а також Петру Гецкові, Юрію Чорі, Михайлу Кеміню і многим іншим русинським патріотам українські і галицькі прийшляки інкримінують посягання на територію ... тієї землі, на якій народилися наші прапрадіди, батьки, ми і наші діти та внуки ! І за це нас судять прийшляки - украйинце з галичанами - "паскудотні чужаки"!..

А ось - за моє активне русинство мене виключено зі Спілкиписьменників України. Наслідки цієї по-вкраїнськи державної репресії я вже відчуваю. Але я бачу коло себе й інших русинів, репресованих українською державою: супроти великого патріота рідного русинського народу отця Димитрія Сидора Служба безпеки України порушила кримінальну справу, мусить у ці дні переховуватися істинний патріот русинської нації, прем'єр-міністр уряду Республіки Подкарпатська Русь Петро Гецко, та члени Русинського Уряду...
Як цим трьом названим русинським патріотам, так і усьому русинському народові в цій страшній державі, яка зветься Україною, нині смертельно тяжко. До знемоги тяжко. Але я вірю - вічно так не буде. І саме тому на службу моєму рідному русинському народові я наладив найстрашнішу доступну мені зброю - письменницьке русинське слово.

І я заявляю: якщо я вартий нині чогось, то лише тому, бо я рідним русинським словом кличу мій рідний русинський народ іти до своєї русинської держави - чого б це нам не коштувало: смерть - так смерть!

Солодко вмерти за волю рідного русинського народу! Але ще солодше - щось для цього народу зробити. І я горжуся тим, що дещо таки зробив! Попри всі рогатки українців, а особливо по-вкраїнськи фашиствуючих галичан, встає з колін мій рідний русинський народ.

Ми, русини, не є народом войовничим. Упродовж століть і століть ми жили поруч із іншими народами: словаками, чехами, мадярами, румунами, жидами, циганами... - і все йшло гаразд. Але наприкінці дев'ятнадцятого століття, і особливо активно в першій половині двадцятого століття судьба почала до нас "делегувати" паскудотне плем'я малоросіян, особливо ж підлих - галичан. Доти ми й уяви не мали ні про Малоросію, ні про Україну...

А що ці фашисти чинять зараз?

Нас ще небагато, тих, хто прямо став до бою.

Але народ наш душею з нами.

Наш народ вивільняється від ганебних ланцюгів українського рабства.

І я щасливий тим, що стою в перших рядах борців за волю мого русинського народу!

Після останньої репресивної акції української держави проти мене, мені запропоновано кількома державами політичний захист - я можу просити політичного притулку. Воно б, може, і краще: аніж жити на пенсію у шістсот чотирнадцять гривень, що набагато менше ніж сто доларів на місяць, пожити нормальним життям у нормальній країні, а не в Україні...

Але я - поет мого русинського народу.

І я був, є і буду серед мого багатостраждального від українців і галичан русинського народу.

Мої, та й всього русинського народу, нинішні лозунги:

- Смерть - українським бандитам !

- Смерть - галицьким фашистам !

- Най жиє русинська держава - Республіка Подкарпатська Русь!