Роман-детектив “Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств” у своїй ході від письменницького стола до видавця,

 а згодом і до читача, має свою неповторну, усіяну глогастим терням дорогу.

  Головним поштовхом до написання цього твору було традиційне для Закарпаття (особливо – радянського періоду !) знущання уже “очленених” письменників (тобто членів Спілки письменників)

над ще ”неочлененими” (бажаючими стати членами Спілки письменників) – щось подібне в армії називають “дідівщиною”.

  Головними “дідами” в літературі Закарпаття радянського періоду були: в прозі – Іван Чендей (до речі, зневажливий неологізм “очленитися” належить саме йому), в поезії – Петро Скунць,

у перекладі – Юрій Шкробинець.

  Молодий закарпатський автор однієї чи двох книг мусив, як то русини кажуть, “поцілувати пантофлю папі” – тобто послужити, принести конкретну користь літературним ( а не римським) “папам” Закарпаття: Чендею, Скунцю, Шкробинцю, та, найголовніше – попринижуватися перед ними. Саме тоді бездарні літературні “діди” й почувалися справжніми письменниками.

  До прикладу, безмірно бажаючи “очленитися”, тодішній молодий завідувач відділу сільського господарства обласного радіо,

автор двох збірочок прози Дмитро Кешеля прямо таки грабував радгоспи і колгоспи області, й награбовану сільськогосподарску продукцію машинами завозив додому до літературного ховраха Чендея – той любив мати добрі припаси на зиму, та й не лише на зиму.

  Руками молодих претендентів на “очленення” літературні “діди” розправлялися, як то вони любили публічно казати, з “побратимами по перу”. До прикладу, навіть надзвичайно талановитий молодий поет Микола Матола мусив поплазувати перед літературним “дідом” Чендеєм і виконати його “дружнє побажання ювіляру”:

в ніч напередодні шестидесятиліття порядної людини, письменника Петра Угляренка вся бруківка перед його будинком була пописана висловами на кшталт: “Угляренко – графоман!”,”Угляренко – нездара !”, “Угляренку, їдь додому –

на Україну !” тощо,

  Уранці, в день свого шестидесятиліття, Петро Володимирович Угляренко виходить на вулицю, і – читає “дружноє посланіє”…-

він добре знав, що це “подарунок” від … Івана Чендея …

  Перед тим літературний “дід” Чендей допоміг якнайскоріше зійти в могилу великому, істинному письменникові нашого краю Михайлові Томчанію, домігшися за допомоги свого київського цімбори Миколи Жулинського того, що вже запланований

до шестидесятиліття Михайла Томчанія двотомник дирекція київського видавництва “Дніпро” викинули з плану – першим серед прозаїків Закарпаття двотомник мусив мати Іван Чендей.

  І Чендей таки власний двотомник мав … Але – після передчасної смерті Михайла Івновича Томчанія…

  Про всю оцю літературну “дідівщину” з моїх оповідей знала моя дружина – “москалька”, як називав її Іван Чендей, а фактично: донська козачка (народилася в місті Салську Ростовської області), яка з дідів-прадідів ще й прізвище мала козацьке – Шелест.

  Чесно скажу, що і я не був святим: влітку 1981-го року більше двох тижнів добряче повпирався на будівництві ужгородського палацу Івана Чендея – заробляв рекомендацію до Спілки письменників… Упродовж цього часу, тягаючи величезні геренди

з “живим класиком“, перекопуючи його виноградники та грядки,

із розмов з ним переконався наскільки Чендей малоосвічений, слабо ерудований… - його цікавили тільки плітки з життя письменників області й республіки…

  Як саме тоді я дізнався, оце домашнє кубло Чендея нормальні письменники називали “штабом підлості” – саме звідси, після “нарад” з найближчим товаришем по паскудствах Петром Скунцем, поступали команди: оттого письменника оббрехати, аттого щонайпідліше підставити, а цього взагалі знищити…

  Не цурався Чендей і доносительства. У листі Чендея до Олеся Гончара від 30 грудня 1991 року читаємо:”Певно, доходили до Вас вісті про так зване реакційне русинство на Закарпатті. В цьому активно замішані літератори Іван Петровцій, Іван Долгош, Володимир Фединишинець.”.

  До речі, для Петра Скунця, як і для Івана Чендея, у спілкуванні з людьми, у відношенні до людей найелементарніші поняття моральності, порядності не існували взагалі.

  Не відставали від них і створені ними ручні та зручні для них, бо з їх же допомогою “очленені”, себто приручені, молодші письменники.

  Пригадую, наскільки дружину мою Валентину вразив цинізм Василя Кохана, з яким той, приїхавши до Берегова, де я на той час із сім’єю жив, зухвало посміхаючись розказував нам, як оце щойно він одержав чотирикімнатну квартиру в Ужгороді, а свою двокімнатну здав на баланс міськвиконкому, оскільки вже всі члени Спілки письменників квартирно забезпечені.

  “А – я, Василю Івановичу !??..” – вирвалося у мене, оскільки дуже хотів жити в Ужгороді, і вже був на той час “очлененим”.

 “А що тобі туй хибить, Іване, в Берегові !?..” –поплескуючись по округлому черевкові, мовив низькорослий, опецькуватий Кохан – тодішній голова письменницького профкому, який і вирішував питання квартирні…

  Саме ця розмова і була отією останньою краплею у чаші нашого

 з дружиною Валентиною терпіння, яка й дала поштовх до написання роману, який зараз, дорогий читачу, лежить перед тобою.

  Писати зачала Валентина, ясно, що по-російськи. Сперва я це сприйняв за жарт, одначе ентузіазм моєї дружини на пропадав – вона писала !...

  Мушу сказати, що до вступу в Саратовський юридичний інститут (при комуністах - закритого типу) Валентина рік провчилася на факультеті журналістики Ростовського держуніверситету, який з невідомих мені причин полишила…

  Була вона книгоманкою – читала багато, і, маючи вишуканий читацький смак, читала, як оце й радив нам усім Лев Толстой, тільки краще.

  Спрацьовував тут ще один фактор: сім’я наша створилася внаслідок істинно шаленої любові… Хоча, згідно гороскопу Близнюк (я) є абсолютно ворожим Діві (Валентині)… Чесно кажучи, це давалося взнаки: шалена любов перемежувалася щонайдикішими скандалами – здається, ніхто в житті моєму

 не ображав мене так як Валентина, але й … ніхто не любив так.

  Валентина після наших дость частих скандалів говорила мені: “Только я имею право тебя любить. Обижать – тоже. Но, если я увижу, что обидел тебя кто-то другой, поверь, даже я ему

 не завидую”.

  Читаючи перші ж написані Валентиною сторінки, я таки дійсно не заздрив ні Чендею, ні Кешелі, ні Скунцю…

  А те, що в нашому романі ми змалювали саме цих членистих “очленених”, видно й неозброєним оком: Чендей родом із села Дубового, значить він – Дубовий, Кешеля родом із Клячанова, значить він - Клячан, Скунць родом із Міжгір”я, отож він – Міжгірський…

  Цей принцип ми запозичили в самого Чендея, який у своїй повістині “Житіє Антона Кукурічки” досить “успішно” обплював

як “очлененого” Степана Жупанина, так ніколи й “не очлененого” старійшину закарпатського письменства Миколу Івановича Рішка.

  Що ж до фактажу, викладеного в нашому романі “Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств”, то це є результатом мого багаторічного сидіння в секретному відділі нашого обласного архіву, який знаходиться в місті Берегові – листи офіцера фашистської армії Івана Чендея зі Східного фронту, з України, де він з німецького автомата розстрілював як українських партизанів, так і мирних українців, у нашому творі використані частково, але – точно. Щонайточніше – слово в слово ! - подано в романі великий

плач Івана Чендея за померлим у 1953 році батьком усіх народів Сталіном та й інше…

  Написано було роман на одному подиху, але його мозаїчна, майже що новелістична композиція у багатьох місцях потребувала, так би мовити, його цементуючого склеєння, що й творилося досить таки тривалий час у гарячих суперечках.

  Зрештою, вирішили не подавати російського варіанту твору,

 бо це несло з собою певні видавничі проблеми, а перекласти його українською мовою, що, само собою, довелося робити мені, як письменникові, який уже мав досвід перекладу “Малих поезій в прозі” Шарля Бодлера, більш ніж п’ятисотсторінкового роману Гейзи Гардонія “Зірки Егера”, книги літературних казок Клари Біхарі тощо.

  Але сам процес перекладу став для мене істинним пеклом – Валентина по кілька разів перечитувала кожну перекладену мною сторінку, люто чіплялася – у багатьох випадках несправедливо ! – майже що до кожного речення…

  Завершивши переклад, у присутності Валентини, я вголос

поклявся більше ніколи не перекладати твори живих авторів –

ще дві-три такі роботи, і матиму інфаркт…

  22 травня 1989 року я додрукував чистовий варіант роману українською мовою, того ж таки дня надіслав його до видавництва ”Карпати” в Ужгород, звідки рівно через місяць одержав категоричну відмову: у рецензії, підписаній завідуючим редакцією художніх видань та директором видавництва, зокрема, зазначалося: “…само собою, що в наш, перебудовний, час дозволено писати

щонайвідвертіше, щонайрізкіше і щонайвикривальніше, але ж

 не до такої міри !.. ”

  Київське видавництво “Радянський письменник” та львівське “Каменяр” обійшлися звичайними відписками…

  Ми розуміли що написали, і за всяку ціну хотіли видрукувати наш твір.

  Надсилати до серйозного видавництва другий чи третій примірник було неетично, та й серйозні видавництва розглядали тільки перші примірники, а передруковувати більше ніж триста сторінок машинопису бодай би ще раз я вже не мав сил фізичних.

  І спало мені на думку поїхати в Угорщину до мого друга, письменника з міста Вашарошнамень, Міклоша Антала: міркував

я собі, що може отаку гостру річ видрукують угорці – Україну, Радянський Союз вони не люблять, а в нашому романі знайдуть багато чого співзвучного їхнім нинішнім настроям…

  В той час для мене поїхати до Угорщини було набагато простіше, аніж до Ужгорода. Адже від Берегова до кордону рівно шість кілометрів, ну й від кордону до Вашарошнаменя не більше десяти – всього шістнадцять кілометрів.

  Мав я на той час “Москвича-21-41”, на якому вже побував і в Румунії, і в Польші, само собою, в Словаччині й Чехії, а Східну Угорщину об’їздив усю: возив різний товар, торгував – тобто годував у голодний перебудовний час сім’ю.

  Вклав рукопис у папку, папку засунув під сидіння, і вже через півгодини був на митному переході “Лужанка”.

  Наші прикордонники вліпили мені в паспорт свій штамп, а далі треба було пройти наших митників. Не розумію чому, але до мене підійшов сам начальник митного поста Григорій Лойф, завжди веселий, завжди в доброму гуморі - хитруватий єврейчик. Дружина моя, як адвокат, колись допомагала йому виплутуватися з якихось напівкримінальних дебрів, а зі мною він лише здоровався.

  Поздоровався й тоді, і спитав: “Що везеш ?”. – “Нічого,” – чесно відповів я йому, і саме це його найбільше насторожило: як може бути так, що нормальний берегівчанин їде до Угорщини, тратить свій час і бензин на дорогу, а не провозить нічого !..

  “Можна, я огляну машину ?” – хитро спитав Григорій. “Не сміши, Григорію – ти тут начальник, а не я – дивися,” – відповів я, а серце моє стислося: нам у спину ще дихали радянські закони з їх всезаборонністю…

  Григорій мав нюх пошукової собаки – він одразу посягнув рукою під моє сидіння, витягнув папку, відкрив, почитав, і каже:

“Іди і подякуй дружині твоїй за те, що вона з мене тоді

не взяла ні копійки, а я тобі у віддарунок не роблю проблем сьогодні з оцією ось писаниною…”.

  Вернувся до Берегова, зайшов до дружини на роботу й кажу: “Отой жидяра Лойф мене завернув…”.

  А Валентина дуже спокійно каже: “Так є ж іще два переходи до Угорщини. Спочатку спробуй через Косино”.

  Я таки вкинув до машини якийсь товар: гадаю - хай його конфісковують, аби лише папку перевіз !...

  На переході “Косино” вийшло все як у казці: наш митник узяв

 з мене слово, що як їхатиму наступного разу, то завезу йому текст моєї русинської “Співанки за солонину”, а начальник угорського митного поста Йовжі Пинтек, крім усього щей власник ресторану в недалекому від нас місті Кішварда, де ми з ним не раз пиячили, не відпустив мене доти, доки не розказав з десяток свіжих анекдотів.

  До Міклоша Антала я в робочий час уже не встиг, і пішов до нього додому.

  Те, що він розповів, просто вразило мене. Міклош більше трьох років працював над перекладом угорською мовою роману

російського письменника Бориса Можаєва “Мужики и бабы” (більше семисот сторінок тексту !). Була домовленість

з будапештським видавництвом “Сийп іродолом”, що вони видрукують переклад оцього так жваво сприйнятого читачами Радянського Союзу роману. А, значить, Міклош матиме добру копійчину.

  Але домовлялися більше трьох років тому, а на час нашої

з Міклошем стрічі угорці так близько сприйняли радянську перебудову, що вже почувалися настільки вільними від нас, що навіть чути не хотіли ні про яку радянську літературу з культурою разом – Угорщина інтелектуальна повністю переорієнтовувалася на високоінтелектуальний Захід.

  Отож, три роки каторжної перекладацької роботи Міклоша пішли коту під хвіст - як то в нас тоді казали, такі реалії дня.

  Щоб видрукувати наш роман – і мови бути не може ! – все, що йде від нас, зі Сходу, для угорців воняє радянщиною !

  “Єдине, Іване, що можу для тебе зробити, так це відксерю твій роман. Скільки примірників тобі треба ?” – спитав мій справжній друг Міклош Антал. І хоча я ще тоді не дуже й розумів що таке ксерокс, але дійшло до мене, що Міклош хоче розтиражувати мій рукопис, І я сказав йому своє чарівне число: “Двадцять два !”

  “Прийдеш через тиждень,” – сказав Міклош, і ми розпрощалися.

  Якийсь добрий диявол вселився в мене, і, гадаю собі, подразню я жидяру Лойфа – повернуся додому в Берегово через Лужанку.

  Йшлося під вечір, і Григорій був легенько “під мухою”. Побачив мене, похитав головою: “Таки перевіз !..”. На що я йому: ”Таки-так, Грицьку ! Твій перехід у нас не єдиний… І на відміну від тебе

ще десь і порядні люди є !”. Лойф розлючено: “Тобі це, Йване, так просто не минеться…”.

  Минулося.

  Уже через тиждень ми з Валентиною розкладали наш дорогоцінний роман по примірниках – рівно двадцять два !

  Оскільки основні видавництва в Україні були опробовані з абсолютно негативним результатом, ми вирішили вдаритися на успішно тоді “загниваючі” Захід і Заокеання.

  Десь у себе на роботі Валентина знайшла великі конверти – великі, бо в кожен було потрібно втиснути більше трьохсот сторінок машинопису. І ми зачали їх заадресовувати, благо я мав адреси більшості українських видань зарубіжжя.

  Найперше я заадресував до любої мені Франції у редакцію газети “Українське слово”, у Німеччину в газету “Неділя”, яка видається в місті Ашаффенбург, до Риму в “Українську Газету

 в Італії”, до газети «Європейський українець», яка виходить в Іспанії, Португалії, Італії, Франції, Греції, Німеччині, Польщі,

а також до США у щомісячний культурницький і політичний журнал української еміґрації "Сучасність" та в газету “Наше життя”, до Австралії у видання “Вільна думка” та “Українець в Австралії”…

  Аби повисилати ці важкенькі бандерольки, я поїхав до угорського міста Дебрецен, де й поштові збори нижчі, аніж у нас, та й надійність, що мої послання дійдуть до адресатів, стовідсоткова.

  Як не дивно, але відповіді одержали з усіх видань – то просторі, то коротенькі, але звідусіль – негативні, ще й причина у всіх майже що одна – брак коштів на видання…

  От тобі й західні та заокеанські багатії !..

  А вирішив усе сліпий випадок.

  На Закарпаття париїхав відпочивати Валентинин однокурсник по Саратовському юридичному інститутові, який на той час працював слідчим у МУРі (у Московському кримінальному – по-російськи уголовному – розшуку).

  Гостюючи в нас удома, Валерій Юдашев у розмові

 з Валентиною дізнався про наші видавничі митарства, і попросив один примірник твору, пообіцявши показати його своєму доброму другові, письменникові Юліану Семйонову.

  Через два тижні десь годині об одинадцятій вечора на наш квартирний телефон у Берегово подзвонив сам Юліан Семенович. Розмовляв він з Валентиною.

  Як я чув з їх бесіди - перемовлялися обидвоє чистою українською мовою.(Те що Валентина розмовляла українською, мене не дивувало, адже на той час вона до всіх тонкощів опнувала

як українську, так і мою рідну русинську мови). А от українська Юліана Семйонова мене дуже подивувала: коли ж він встиг, так багато сил, енергії віддаючи своїм багаточисельним романам !?..

  Виявляється Юліан Семйонов має в Києві Українське відділення Московської штаб-квартири Міжнародної асоціації детективного та політичного роману (скорочено – УВ МШК МАДРП), яке знаходилося на вулиці Перемоги, 10. І якщо ми, автори,

не заперечуємо, то він приступає до публікації нашого роману,

з яким ознайомився, і який йому дуже сподобався сміливим підходом до висвітлення сучасних проблем і добрим літературним стилем.

  Паперові угоди Юліан Семенович не визнає, і якщо є наша усна згода, він дає команду друкувати роман.

  Ясно, що після стількох безплідних пошуків благодатного видавця, наша згода була блискавично позитивною !

  І хоча перше видання нашого роману-детективу датоване 1991-им роком, сигнальні, примірники ми одержали рівно на Різдво,

 6 січня 1992 року.

  Тираж роману був для нас приголомшливим: п’ятдесят тисяч примірників !.. На закарпатський облкниготорг поступило тридцять тисяч примірників, решта – двадцять тисяч – розійшлися по Україні.

  Восени 1992 року нашого роману в книгарнях області вже знайти було неможливо – за півроку тираж розійшовся повністю.

  Але преса мовчала: головні “герої” нашого твору впізнали себе.

  А вплив на обласну пресу Чендей, Скунць, Кешеля мали вирішальний, отож вони й вирішили боротися з твором, де про них

була написана чиста правда, випробуваним радянським методом – замовчуванням.

  Долучилася до них не менш активна у всілякому паскудстві й брегівська адвоката Тетяна Логойда, яка в романі проходила як Тетяна Гарайда.

  Одначе, як би твір не замовчували, він говорив за себе сам – сам себе пропагував !

  Ми ж найперше порозсилали наш видрукуваний окремою книгою роман до всіх видавництв – і українських, і зарубіжних –

які нам свого часу делікатно відмовили.

  І хоча десь щось і промайнуло в тодішній пресі про наш твір,

по правді кажучи, хотілося чесного, розумного аналітичного слова від якогось дійсно компетентного в літературних справах автора.

  І наше чеканя увінчалося успіхом: більш ніж через десять років після його виходу, на наш роман звернула увагу вже на той час мешкаюча в США, воістину талановита письменниця Оксана Кішко-Луцишина. Її розлога стаття-роздум “Жіноче обличчя закарпатської прози. (Роздуми над романом “ Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств ”)” була розміщена в інтернеті й видрукувана у кількох солідних виданнях.

  Оце зараз, перевидаючи наш з дружиною роман (через двадцять один рік після його першого виходу у світ !), я хотів роботу Оксани Кішко-Луцишиної повністю подати в цьому виданні як післямову.

  Одначе, “озброївши” оце – друге ! – видання власною передмовою, вирішив тут навести лише кілька витягів з роботи Оксани Кішко-Луцишиної:

  “Повість Валентини Шелест-Петровцій “Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств” у співавторстві з Іваном Петровцієм вийшла у 1991 році – отже, дванадцять років тому. Закарпатською критикою по-справжньому помічена не була, що, зрештою, не так уже і дивно…”.

  “Проте на складному шляху становлення закарпатської прози повість В. та І. Петровціїв без сумніву – одна з важливих міт”.

  “Елементи самобутнього світобачення притаманні повісті у значній мірі. За машкарою детективу проступає правда про жінку-сучасницю, жінку, життя якої так безпросвітно схоже на реальність.., жінку, яка не соромиться дати собі ради у своїх істинних почуттях і окреслити межі свого світу… У своїй монографії “Дискурс українського модернізму в українській літературі” Соломія Павличко звертає увагу читачів на те, що сфера сексуальності взагалі “не існувала для патріархальної культури”, а “перша в українській літературі сцена фізичного кохання” належить перу Ольги Кобилянської, письменниці “нового”, ”модерного” світогляду. Табуйованість теми сексуальності і тілесних переживань прослідковується також у такій культурній галузі як художній переклад. О. Забужко описує казус із перекладом шекспірівського сонета № 130, у якому кохана жінка замальовується не “богинею”, а цілком земною істотою…”.

  “Повість “Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств”, попри сюжетну розгалуженість, містить також асоціативні відступи, життєві історії, високохудожнє переповідання особистих переживань і досвіду, коли автор “перевтілюючись” у свою героїню або героя, показує нам “душевний портрет ”персонажа…”.

  “Як на мене, одна з найцікавіших героїнь повісті – адвоката Тетяна – колега одного із слідчих. Змальована різко саркастично як пристосуванка, Тетяна полюбляє гроші і використовує вигадку про “генетичну тінь Шенборна” для облагородження свого родоводу. Однак Тетяна насамперед - жінка, причому жінка, яка

 до безуму … “любить власне тіло”. (Не забуваймо: повість написана ще в радянські часи !). Очевидно, у наміри авторів не входило змалювання відвертої “тілесності” цієї героїні як риси позитивної, однак ця тілесність, описана не у традиційній, зглажео-ескізній манері (“стан гнучкий”, ”білі руки) з наголосом на абстрактній “красі”, а – індивідуалізовано, зосереджуючись на рисах зовнішності, притаманних конкретній жінці…”

  “У “Manümissio…” героїня (до речі, одна із жертв злочинців, задіяних у повісті), яка живе серед цілого моря чоловічої брутальності, влучно підсумовує спекрт задоволень, доступних жінці у світі патріархальної моралі: “вдало сходити заміж за чергового фізичного або морального імпотента”. Про одного із своїх колишніх чоловіків висловлюється так: “статевий акт виконував як горобець”, “ліз до мене зі своєю жирною, спітнілою любов’ю”. Героїня відверто проговорює свій справжній досвід, справжні, а не підказані ідеологією, почуття. Як бачимо, порушення цієї табуйованої раніше теми у нашій літературі – незаперечна ознака істинного новаторства твору В. та І. Петровціїв”.

  І хоча Оксана Кішко-Луцишина й поціновує наш роман як повість, в чому автори из нею абсолютно незгодні, проте вона вловила дух твору, його викривальну настроєвість.

  Друге видання роману-детективу виходить на сьомому році від дня передчасної смерті головного автора (усього півтора місяця не дожила Валентина до свого п’ятидесятип’ятиліття: народилася 16 вересня 1951року – померла 9 липня 2006 року), і це перевидання її головного прозового твору є даниною нині ще живущого співавтора справжньому письменницькому талантові, який Господь Бог дарував Валентині Георгіївні Шелест-Петровцій.