Я народився з книгою, усеньке своє – майже що семидесятилітнє ! – життя провів з книгою, переконаний, що й помру з книгою.

  Пригадую слова філософа: “Є лише одна невичерпна скарбниця – це велика бібліотека”.

  Але те, що з книгою твориться нині, вважаю своєю особистою трагедією.

  Упродовж останніх дванадцяти років я заробляю собі свій хліб щоденний і насущний продажем книг.

  Господь Бог допоміг, а добрі люди посприяли, що маю нині власну (дуже маленьку – загальною площею десять квадратних метрів) книгарню. Назвав її по-русинськи: “Бовт “Файні книгы”.

  Якщо виходити з того, що істинний інтелігент судить про місто по кількості наявних у ньому книгарень, то я, при моєму постійному й абсолютному безгрошів’ї, відкривши власну книгарню, щось таки та зробив для Ужгороду !

  Останніми роками займаюся лише тим, що беру від людей користовані книги, і їх продаю. Копійчину з цього маю незначну,

 та мені вистачає, аби в цей страшний час у цій неадекватній “державі” Україні не здохнути з голоду.

  Але, як кажуть історики, хай говорять факти, а я кажу – ще й приклади.

  Вже не пам’ятаю прізвища вірменина – він працював у автомобільній галузі нашої області якимось досить високопосадовим начальником – прийшов до мене в бовт розлючений, і одразу зачав кричати: “Это что – я вам должен сюда сам ещё и привозить свои книги !?..”.

  Виявляється, у нього недавно померла дружина, а єдиний син, доктор філологічних наук, переїхав на роботу директором якогось інституту в Київ, і цей чоловік зостався вдома сам у двокімнатній квартирі повній книг.

  Благородний вірменин потикався по наших обласних бібліотеках з метою здати їм книги безкоштовно, але його звідусіль “інтелігентно” послали… І – він прийшов до мене.

  А я з ним поїхав до нього додому у передмістя “Шахта”. Книг – море. Я навибирав таких, які, на мою думку, були “продажними”, тобто – товаром, аж п’ять великих коробок з-під бананів.

  Ми викликали таксі, аби книги відвезти до мого бовта, і я захотів розрахуватися з вірменином, але цей таки дійсно благородний чоловік від плати категорично відмовився, ще й оплатив мені витрати на таксі…

  Інший випадок. Мені зателефонували, що один великий обласний начальник зробив у своєму особнякові євроремонт, а на період євроремонту всі книги з триповерхового особняка завезли у один із кількох його гаражів. Коли ж євроремонт закінчили, то виявилося, що книги ніяк не пасують до новітнього інтер’єру розкішного особняка.

  Я прийшов.

  Якийсь служка оцього великого обласного начальника відчинив мені гараж…

  Я був шокований: надрідкісніший десятитомник Жорж Санд, ще в середині шестидесятих років видані розкішні шеститомники Майн Ріда та Фенімора Купера, тридцятитомники Достоєвського і Діккенса, п’ятитомники Гріна і Шукшина, дев’ятитомники Буніна і Еренбурга, товстенні томи із серій “” “Литературные памятники”,

“Библиотека античной литературі”… - плавали у воді, яка після недавніх щедрих дощів геть затопила оцей гараж великого обласного начальника…

  Я не взяв нічого – книги були в такому стані, що врятувати їх не видавалося можливим…

  І я уявив собі, як у радянські часи, коли книга істинно цінувалася,

а хороша книга була справжнім, важко здобуваним дефіцитом, персональні водії привозили оцьому начальникові додому отаке справжнє книжкове золото, хоч упродовж років, ані він, ані жоден

 з членів його сім’ї навіть не розгорнули жодну цих книг –

вони “красувалися” у навіки засклених шафах…

  Це в той час, коли для справжніх інтелігентів, спраглих доброї книги, отаке книжкове золото було недосяжним…

  Василь Розанов писав: “Книга должна быть дорогой. Книга не кабак, не водка и не гулящая девка на улице. И первое свидетельство любви к ней – готовность её купить. Книгу не надо “давать читать”. Книга, которую “давали читать”, - развратница.

Она нечто потеряла от духа своего и чистоты своей”.

  А хто є ті, що дозволили загинути таким книгам !?..

  Йдемо з нашими прикладами далі.

  Прийшов до мене товстуватий як бочечка, червонопикий чоловічок, і попросив прийти до нього додому на вулицю Яна Гуса, 12, бо має багато старих книг, які зосталися ще від його діда, знаного письменника Юлія Боршоша-Кум’ятського, та від батьків-лікарів.

  Я аж стрепенувся – захотілося побачити книги одного із старійшин закарпатського письменства, якого знав особисто,

 і не раз із ним розмовляв.

  На досить таки просторому, як для міста, дворі Боршошів

є декілька господарських будівель, чи споруд, серед яких найбільшою є шопа (не знаю як це назвати по-українському, бо чогось подібного у сусідів наших українців нема, а отже й відповідне слово відсутнє). Шопа – десь чотири на чотири метри будова, яка на увігнаних у землю стояках має над собою солом’яний дах, а з боків не захищена нічим – по селах у таких шопах усеньку зиму зберігалося сіно для маржинки…

  А тут гамузом були навалені книги видань 1920-40-х років (ясно, що самого Юлія Боршоша-Кум’ятського), упереміш із медичними книгами (ясно, що батьків-лікарів оцього товстуватого як бочечка, червонопикого дистриб’ютера пива).

  Хоча, то вже були не книги, а – гній: винесені сюди з хати років тому шість чи й сім, не захищені нічим, вони влітку мужньо витримували як спеку, так проливні дощі, узимку вітровії прибивали їх снігом, який веснами танув…

  Кажуть, що папір стерпить все. Але паперова книга – смертна.

  Умерла унікальна бібліотека нашого великого письменника і книголюба Юлія Боршоша-Кум’ятського.

  Мені вдалося витягнути з того гною досить таки неушкодженими два ювілейні томи (другий і третій) з тритомника поезій мого

 з дитинства улюбленого поета Володимира Сосюри, із щирими, сердечними автографами Юлію Боршошу-Кум’ятському від письменницького подружжя Василя та Юстини Вовчків.(Перший том я мав ще з дитинства – десь його позичив, або вкрав, і зараз у мене є повний прижиттєвий тритомник Володимира Сосюри !). Процитую автограф подружжя Василя та Юстини Вовчків: “Дорогому Юлію Васильовичу від подружжя Вовчків –

Василя і Юстини – в день Вашого 58-річчя з синівською повагою до Вас і з щирою вірою у Ваш самобутній, неповторний талант, дарують наші серця цей скромний подарунок.

 Наші серця - з Вами ! Василь і Юстина. 8 червня 1963 року .”

  Як бачимо, це було ще в ті прадавні часи, коли книга шанувалася і цінувалася: для розумних, інтелігентних людей книга була одним із найбажаніших і найкращих подарунків.

  Бо й справді – книги є нашими останніми друзями, які ніколи нас не обманюють, завжди залишаються з нами, і не докоряють нам нашою старістю.

  Було й таке: зателефонували мені з Мукачова, що везуть у бовт книги. Я десь на півгодинки з роботи відлучився,

а, повернувшись,побачив у коридорі вісім великих ящиків, набитих книгами: здавачі книг не дочекалися мене, певно, кудись поспішали…

  Я перебрав ящики – книги абсолютно пристойні… Власники цих вісьмох ящиків книг так мені більше ніколи й не озвалися.

  Але приходили до мене й бомжі, стискаючи в тремтячих від п’янства руках затрепані, видно знайдені на смітниках томики Горького, Стельмаха, Корнійчука, Чендея, Скунця.., і благали взяти ці книги бодай по гривні – дуже вже їм похмелитися хотілося…

  А один бомж, певно, був колись інтелігентним чоловіком, приніс мені чудово збережену десятитомну “Малую советскую энциклопедию”, видання 1928-31 років, і попросив за цей небачений раритет рівно на дві півлітри !... Я – дав ! І маю зараз десятитомник, внесений у каталог книжкових раритетів, вартість якого нині сягає вище тисячі доларів.

  Сам уже старий, хворий, я живу у час, коли свідомо вбивають книгу.

  А з книгою і – мову.

  А з мовою і – культуру…

  Свідомо вбивають – нас !..

  Всім вище сказаним підтверджується, що процент неграмотних – величина постійна, одначе в наш час неграмотні навчилися читати. Саме вони й ініціюють оце паскудотне відношення до книги.

  Приходить де мене у бовт молода мама з дитиною восьми-тринадцяти років, і каже: “Дайте моїй дитині яку-небудь книгу

із шкільної програми, але тільки українською мовою, лише не російською, бо моя дитина по-російськи не розуміє і не читає по-російськи…”.

  Що скажу їй я, чоловік, який з дитинства осягав світову классику виключно російською мовою, оскільки перекладів українською або не було, або ж були передерті не з оригіналу, а здебільшого

 з російських перекладів, з-за чого й були кумедними, воістину нечитабельними. Мушу сказати, що ситуація з художнім перекладом у нас і на сьогодні не краща – нема позитивного поступу ні в оригінальній, ні в перекладній літературі українською мовою.

  Моє покоління – нині шестидесяти-семидесятилітні – замолоду збирали домашні бібліотеки, вважаючи це, до певної міри,

розумним вкладенням тих, не так уже й значних, грошей, що ми мали, але найперше думали: якщо нам у дитинстві не щастило читати хороші, розумні книги, то хоч наші діти, внуки наші будуть мати що читати, та й ми на старість будемо мати гарні, розумні книги…

  Здебільшого не так сталося, як гадалося.

  Ми постарілися, і з-за хвороб, чи якихось інших причин

 не тягнемося до книг із давнім молодечим запалом… Хоча – тягнемося… Та й то – не всі…

  А от наші діти, внуки наші… - вони вже власним коштом роблять євроремонти у наших старих житлах, а на період євроремонту книги виносяться у підвали, загальні коридори, пустуючі гаражі.., і це ще добре, що не одразу – на смітник.

  Після ремонтів квартири набувають європейського лоску,

і – книги туди вже зовсім не пасують… Отак із підвалів, загальних коридорів, пустуючих гаражів… накопичувані дідусями, бабусями, та й батьками книжкові скарби перекочовують на … сміттєзвалища, благо ще коли привертають увагу бомжів…

  Прощаючися з нашими бібліотеками, ми - шестидесяти-семидесятилітні – якось намагаємося виправдати повальне нечитання книг нашими дітьми та онуками: мовляв, вони сьогодні всі комп’ютеризовані та інтернетизовані, звідки й черпають потрібну їм інформацію, а до того ж, на відміну від нашої молодості, їхня молодість ставить перед ними більше ніж на сто відсотків жорстокіші, як у наші часи, умови для заробляння свого хліба щоденного і насущного…

  Якось, ніби все-таки себе жаліючи, на них – двадцяти-тридцятилітніх – дивимось і не хочемо бачити їхньої повальної бездуховності.

  Так, дійсно, отих сорока відсотків суспільно-політичної, комуністичної літератури, яку в радянські часи звалювали “зверху” на наші голови, нині нема. Але, як то кажуть, святе місце порожнім не буває: нині ту ж сорокавідсоткову нішу друкованої в наш час літератури зайняли пустопорожні бойовики та еротично-порнографічні видання…

  Хоча й вони нинішнім молодим набридли вже так само, як нам за нашої молодості суспільно-політична та комуністична література.

  Смак і любов до книги треба і можна виховувати навіть у наш комп’ютеризований та інтернетизований час.

  Але – це потрібно робити !

  Найперше – власним прикладом.

  Якби ви знали як я живу ! У моїй трикімнатній квартирі книжкові полиці від підлоги до стелі не лише у всіх трьох кімнатах, а й у коридорі, на кухні !..

  Є полиці, на яких книги стоять у два ряди…

  Отож, щоранку йдучи від своїх рідних домашніх книг на роботу,

 я приходжу у свій “Бовт “Файні книгы”, де мене чекають не менш рідні книги. Так що – цілодобово з книгами.

  Хоча я вже казав, що це в мене від народження. Моя мати мала шістнадцять братів і сестер. Сама народила нас шістьох. Вона щиро вірила, що той предмет, який новонароджене маля першим візьме

До своїх рук, визначить усе його життя. У нас так воно і вийшло: старшому братові Юрію мати втиснула до рученьок дерев’яного хреста – Юра став священником, старшій сестрі Марії мати втиснула до рученьок нитки для вишивання – сестра усе своє життя вишивала, мені ж моя золота мати найперше втиснула до рук складений Александером Духновичем молитовник “Хліб души”:

 я все своє життя – з книгою !..

  Мені болить, що нині книгу убивають: це - трагедія ! Найперше це – моя трагедія.

  А закінчити це болісне оплакування книги хочу власним віршем, написаним по-русинськи: