Нам її велика Україна подарувала десь на початку семидесятих років минулого віку - по приїзді в наш край Надя Панчук одразу зачала в Ужгороді працювати не десь інде, а в обкомі комсомолу,

з висоти якого опікувалася творчою молоддю: особисті й творчі долі молодих літераторів, художників, композиторів повністю залежали від “керівного й направляючого” пальця недавньої

прийшлячки. З висоти свого обкомівського крісла зневажливо споглядала нас – “місцевих”, яких чомусь у цьому, новому для неї краї, було аж занадто багато.

  Контролюючи обласну пресу – усього-навсього дві газети: комсомольську і партійну, Надя Панчук часто публікувала в них власні огляди спроб молодих літераторів, яких на власний розсуд дозовано дозволяла, чи не дозволяла друкувати.

  Несподівано для всіх нею “оглядуваних” молодих літераторів зачала у обласній пресі щедро обнародувати … власні опуси:

 без рим і ритму, без змісту й логіки.., але її віршики подавалися правильною українською мовою, адже ж сама – прийшлячка

 з України…

  Додрукувалася до того, що коли у 1980 році з Москви попросили твори двох найбільш обдарованих молодих закарпатських літераторів для публікації у всесоюзному альманахові “Возрождение”, Надія Панчук (на той час уже, слава Богу, сорокарічна !) без роздумування направила до Москви власні вірші та поезію її колеги по роботі в обкомі комсомолу – дійсно: вибрала двох “найталановитіших і найдостойніших”.

  Взяла під свій обкомівський контроль вічного редактора поезії єдиного на Закарпатті видавництва “Карпати”, также вічно п’яного Петра Скунця, і згодом з його передмовою видрукувала першу книжечку абсолютно недолугих текстів, які службово від неї залежний літературний п’яничка Скунць назвав … талановитими...

  Кілька слів щодо “методи редагування” видавничого працівника й за сумісністю “поета” Петра Скунця. ”Метода” ця була до “геніальності” проста: як лише міг, відфутболював рукописи молодих саме місцевих – закарпатських – поетів, особливо, якщо поет був поправді здібний, бо Петро Скунць вважав, що досить на всю Україну й Радянський Союз одного “воістину талановитого” поета, а саме – його, Петра Скунця.

  Коли ж молодий закарпатський поет, вистоявши у видавничій черзі до виходу книги не менше десяти років, нарешті потрапляв під “редакторску” руку Петра Скунця – а це була обов'язково ліва рука, бо ж правою писав свої вірші !.. – з рукопису початківця залишалися “ріжки та ніжки” – не ”редагувалися” Петром Скунцем хіба що ім’я та прізвище молодого поета. Особливо звірствував Скунць на текстами справдешньо талановитих поетів… Обов’язково писав до понівеченої ним збірочки власну передмову (за передмову платилося окремо, і це був у видавництві тільки Скунців заробіток !), на початку даючи цінні вказівки молодому поетові, а наприкінці так мазне цього поета словесним гівном, що для мене всі “редаговані й передмовлювані” Петром Скунцем перші книги його літературних жертв і донині воняють.

  Воняє для мене й нікудишня перша збірка Надії Панчук – зібрання неримованої, неритмізованої, нелогічної словесної маячні.., яку видавничо всевладний Скунць гівном не мазнув, бо ж - прийшлячка і обкомівська дама !.. Більше того, бачачи що “молода” ”авторка” навіть римувати не вміє, написав, що Панчук працює в стилі російської поетеси Ксенії Некрасової…

  Але тут все зрозуміло: ненавидячи закарпатських молодих поетів, Скунць “пропускав” у видавництві “Карпати” тільки прийшляків

 з-за того боку Карпат.

  … “Шли годы. Смеркалось,” - сказав свого часу автор шістнадцятої сторінки “Литературной газеты” Євгеній Сазонов.

  Потемніло й на закарпатському обкомівському рівні від політичних змін: після перебудови з’явилося більше сотні партій.

  Доти на всю свою “поетичну могуть” обслуговуюча комуністичну партію прийшлячка Надія Панчук готова була й надалі обслуговувати і комуністичну, і антикомуністичну, а може й усі партії назагал, аби лише утриматися у керівному обкомівському кріслі, але … “ёё оттуда ушли”…

  Відтоді й прилипла “поєтеса” Надя Панчук до обласної бібліотеки…

  Кремезненька, низькоросла, з вічно задертою догори головою, крізь свої товстенні окуляри дивилася на кожного відвідувача вороже – а якщо й він пише вірші !??.. Конкурент ?!..

  Знайшла й добрий підробіток: за рекомендацією давнього друга Петра Скунця, який у спілці письменників “керував” (за пристойні гроші !) творчою молоддю області, Надя Панчук “навчала поезії” (за не менш пристойні гроші !) початкуючих авторів у шкільних літературних гуртках Ужгорода, як і інші прийшлячки – Галина Малик, Людмила Кудрявська…

  Видрукувала ще декілька таких же примітивних збірочок “віршів”, а згодом, як полюбляв казати ще один її благодійник Іван Чендей, “очленилася”, тобто стала членом спілки письменників…

  Але зневага до “місцевих”, яких на Закарпатті чомусь аж занадто багато, залишилася.

  Хоча б отакий ось приклад.

  2007-го року я мав судовий процес проти тодішнього начальника закарпатської обласної письменницької організації Петра Ходанича, який безпідставно опаплюжив мене в київській газеті “Літературна Україна”. Аби надати оцьому судовому процесові, так би мовити, “всеписьменницький” масштаб, Петро Ходанич попросив усіх сорок членів закарпатської письменницької організації подати на ненависного йому Р У С И Н А Петровція

позовні заяви до суду. За що ? А за те, що Петровцій - Р У С И Н !

  І Надія Панчук виявилася однією з тих небагатьох, хто подав на мене позовну заяву до суду.

  Те, що все це – туфта, ідіотизм, і не має під собою реальної юридичної основи, я розумів.

  Важко до мене доходив МОРАЛЬНИЙ АСПЕКТ цієї проблеми.

  Отому якось, їдучи на таксі по Ужгороду, неподалік Кафедрального собору я помітив “велику письменницю”, тобто кургузу фігурку Наді Панчук. Зупинив таксі, підійшов до неї

 і питаю:

  - Надя, а чого це ти на мене до суду подала !??..

  Відповідь Наді Панчук була шокуючою:

  - А ти пам’ятаєш, як тридцять п’ять років тому ти написав статтю, в якій дуже погано відізвався про мою талановиту поезію !??..

  - Не забув. Але ж я пам'ятаю ще й те, що ти – тодішній великий обласний начальник! - оцю статтю заборонила, і стаття ніде

 не була надрукована…

  - Хай і так. Але ж ти насмілився писати проти мене !.. Отож зараз

і – одержуй !

  Тоді ще я не був виключений зі спілки письменників “за участь у русинстві, яке є антиукраїнським”, й іноді приходив на збори письменників.

  Надя Панчук завжди на збори трішечки запізнювалася,

 по-комсомольськи рвійно (уже семидесятилітня дівуля !) відчиняла двері, входила, тримаючи в руці рівно стільки червоних (комуністичних !) квіток: (здебільшого – гвоздик), скільки на зборах сиділо жінок-писательниць, кожній вручала по квітці, самій теж одна комуністична гвоздика залишалася, плюхала своє важкозаде старече тіло у м’який фотель, закидувала високо догори свою “талановиту” голову, увінчану важкенними товстосклими окулярами, і вся поринала у те, що там говорилося…

  А те, що вона була і залишається сука сукою, напевно, не так уже й важливо…