Кор.: - Ваші стосунки з книгою…

  І.П.: - Розпочинаються від дня мого приходу в цей світ.Ну, почнемо з того, що моя Мамка – Гафія Іванівна – мала шістнадцять сестер і братів: дід мій був дуже віруючий, а Біблія аборти забороняє – скільки зачалося, стільки й народилося. Мамка моя народила нас лише шістьох. Родина в нас була воістину патріархальна – дуже вірували у всілякі забобони, ворожки… Коли 1937 року народився мій старший брат Юрій, перше, що йому втиснули до рук, був саморобний дерев’яний хрест… Це і визначило усе його подальше життя – як йому не перечив мій Батько, Юра все-таки поступив у Луцьку духовну семінарію, і став священником…Сестрі Марії, 1940 року народження, Мамка найперше втиснула до рук кольорові нитки, голку і гарний шмат білої матерії – Марія – царство їй небесне ! – усеньке своє життя вишивала… Що було втиснуто до рученьок моїй сестрі Аннї, не знаю – вона померла від тифу дворічною за рік до мого народження… Мені Мамка втиснула до рук молитовну книгу, з якої молилася щодня – “Хлїб души” Александра Духновича… Це й визначило усю мою подальшу долю – скажу по-сучасному: книга - це та зірка, яка й донині спрямовує моє життя.

  Кор. – Ваша перша книга…

  І.П. – Оповідання Альберта Мальца, подаровані мені Дідом Морозом у грудні 1955 року, де каліграфічним почерком мого дядька, директора нашої школи Петра Михайловича Потушняка було написано, зокрема, “ за відмінні успіхи в навчаннї…”, а наступного року мій рідний старший брат Юрій на честь свого вступу до Луцької духовної семінарії подарував мені Біблію , перекладену українською мовою П.О. Кулішем, І.С. Левицьким і Пулюєм. До речі, саме ця книга й стала моїм першим підручником української мови – я дуже тонко відчував: мова, яку користають мої Батьки, мої односельчани, і мова цих книг – це мови різних народів…

  Кор.:- А далі…

  І.П. : - А далі всі гадали, що я оберу шлях священника, бо вже дев’ятилітнім на богослужінні в церкві читав “Апостола”… Мій батько жартував: ”Я можу грішити скільки хочу, адже молити ся за мене є кому: мій брат Василь – піп, син Юра – піп, ще й Іван піде на попа ся вчити…”

  Та не так ся стало… До речі, Батько мій, чоловік практичний

 і скептичний, не одобрив бажання мого брата стати священником: пам’ятаю, Юра переховувався від Батька у хліві на сіні, де підчитував потрібну для вступу в духовну семінарію літературу. Якщо сюди ще додати радянську заборону релігії державою, то я вважаю, що старший мій брат Юрій здійснив подвиг, ставши священнослужителем. Як пам’ятник після себе (помер Юрій 2004 року), він залишив заснований ним монастир в урочищі Кам’янка за нашим селом Осій на Іршавщині…Монастир діє !

  Кор.:- Ваші подальші стосунки з книгою…

  І.П.: - Начитавшись радянських політичних брошур, яких повсюдно було вдосталь, я – десятилітнім ! – вирішив опанувати великих класиків Маркса і Енгельса: о, як поетично для мене звучав “Маніфест Комуністичної партії”: “Призрак бродит по Европе – призрак коммунизма…”, адже до оповідей про всілякі призраки я звик з наших вечорниць – відьми, ворожілі, босоркані… - саме ці персонажі оточували мене з самого дня народження… Отож, “Маніфест комуністичної партії” мені сподобався, а от надмір пузаті три томи “Капіталу” я догриз десь до середини другого тому,

 І облишив це непосильне для дїтвака діло.., адже саме тоді я відкрив для себе у багатій бібліотеці Федора Потушняка поезію Сергія Єсенїна…

  Кор.: - Значення бібліотеки Федора Потушняка у вашому житті…

  І. П. : - Гадаю, що і вирішальне, і визначальне… Почну з того,

 що Потушняки наші близькі родичі: мати мого Батька, і мати Федора Потушняка – рідні сестри… Потушняківська оселя в Осої знаходиться десь метрів за двісті від нашої хати, правда, через потічок… Як відомо, після закінчення 1935 року навчання на філософському факультеті Празького університету Федір Потушняк кілька років працював у центральній бібліотеці міста Брно, звідки й перетягнув додому в Осій велику кількість різноманітних і різномовних книг: білогвардійські видання Парижа, Лондона, Берліна, Праги..., аналогічні видання українських націоналістів, нашу русинська література, зокрема, періоду Івана Гарайди… - це те, на чому я у своєму селї виростав змалку.

  Кор.: - І про любов…

  І.П. : - Маючи п’ять років, я закохався у дружину директора нашої школи, мого родака Петра Потушняка – Марту Іванівну. Народилася Марта Іванівна у Франції, в сімЇ наших русинів, що туди виїхали на заробітки. До сімнадцяти років розмовляла лише французькою – русинську й українську опановувала вже як – сімнадцятилітньою – приїхала сюди. Працювала в нашій школі вчителькою. Я закохався в неї з першого погляду.Ходила до школи через наше обійстя, і я щоранку чекав її, залізши на грушу, й кидав їй до ніг найкращі грушки…Згодом, після навчання на французькій філології в УжНУ, я два роки працював учителем французької мови в школі мого рідного села,

 і ми з Мартою Іванівною ділили класи, я питав її: “Марто Іванівно, а ви хоч розумієте, що я вас любив !?..”. ”Аякже, Іванку, - ти ж мені тоді найкращі грушки скидував…” . Саме Марта Іванівна й дозволяла мені, потай від свого чоловіка, перебирати багатющу бібліотеку вже на той час покійного Федора Потушняка…Більше того: багато потушняківських книг, навіть деякі рукописи Федора, з дозволу Марти Іванівни перекочували до моєї особистої бібліотеки…І саме це й було щастям як для осійської частини бібліотеки, так і для рукописної спадщини Федора Потушняка…Зараз уже можна сказати правду: п’яний Петро, Федорів брат, прийшов увечері додому, заснув із запаленою цигаркою – спричинена цим пожежа спалила всю хату вщент – ледве мешканці залишились живі.., а Федорові книги й рукописи згоріли, за винятком тих, які я з допомогою Марти Іванівни вкрав… Вони й зараз в мене.

  Кор.: - Маєте ще якісь рукописи наших давніших письменників ?

  І.П.: - Найціннішими вважаю два рукописи проповідей Александера Духновича, ще досі ніде не друковані… Ну, й уже працюючи у моїй книгарні “Файні книги”, викупив дванадцять рукописних зошитів Феодосія Злоцкого, русинського письменника, народженого 1846 року в моєму рідному селі Осій, маю цілу папку листів Юрія Гойди та Дмитра Вакарова до Василя Сочки…

  До речі, вже цього року я видав фототипно книгу “Троє з Осою”,

де передрукував єдину книгу Ф. Злоцкого, 1923 року видання, першу книгу Федора Потушняка, 1934 року видання, і – мої вірші про рідне село…

  Кор.: - Наскільки мені відомо, ваша особиста бібліотека багатомовна…

  І.П.: - Жахливо боявся іноземних мов… Але саме життя кидало

 у чужомовні середовища: три з половиною роки провів у Дрездені – дійсна військова служба – там, було, непогано вхопив німецьку..., п’ять років стаціонарно навчався на французькій філології в УжНУ – тривалий час стажувався в Парижі .., двадцять років прожив у Берегові, де в редакції працював навіть перекладачем з угорської…Але найстаріші книги у власній бібліотеці маю французькою мовою – це ще з бібліотеки Федора Потушняка…

  Кор.: - Ви працювали…

  І. П.: - Трудова книга - у двох томах… Однак, лише на старість –

 в пенсійний вік ! –знайшов улюблену роботу: як приватний підприємець, маю власну книгарню “Файні книги” в Ужгороді на площі Шандора Петефі, 47, де сам стою за прилавком і з любов’ю дивлюся на кожного, хто зайде в мій бовт: якщо людина зайшла до книгарні – їй треба вклонитися, адже вона зайшла у храм книги (їх нині – мало !), а не в пивнушку (їх нині – багато !). Та коли ця людина ще й книгу купила– її треба хвалити, превозносити до небес – що я й роблю… Ну й, Боже мій, як багато дають мені розмови з людьми, які до книгарні заходять ! А – повторюю ! – заходять до книгарні лише розумні люди, і в розмовах з ними сам розумнішаєш…

  Кор.: - Вас виключили зі Спілки письменників України…

  І.П.: - В останній день 2008 року один із моїх заклятих “друзів” подарував мені черговий номер “Літературної України”, де на першій сторінці

в перших рядках офіційної інформації зазначалося, що закарпатського письменника Івана Петровція виключено із членів НСПУ “за участь у русинстві, яке є антиукраїнським…”. Я тоді набрав домашній телефонний номер голови НСПУ Володимира Яворівского і доступною мені ненормативною лексикою “подякував” йому.., що його дуже здивувало, бо “наші, закарпатські” йому рекомендували Петровція як скандаліста, який з Яворівським буде судитися… А оце в лютому вже сього року стрівся віч-на-віч з Яворівським, і сказав йому, що судитися я з ним міг, і судовий процесс виграв би, адже в нього нема рішення закарпатської первинної письменницької організації про виключення мене зі Спілки письменників, на що Яворівський грубо відрізав мені, що має протокол засідання закарпатської письменницької організації, в якому значиться, що Івана Петровція на рівні закарпатської первинної письменницької організації ОДНОГОЛОСНО виключено зі Спілки письменників, після такої інформації мені навіть не хотілося Яворівському казати, що на ті письменницькі збори в Ужгороді, де мене виключали зі Спілки письменників, мене навіть не запрошували – все вирішували без мене… Більше того – питав десь шістьох-сімох закарпатських членів НСПУ, але жоден з них не був на тих зборах, де мене виключали… Гадаю, що мій ворог, начальник закарпатської письменницької організації Петро Ходанич сам “зварганив” потрібні йому папери проти ненависного йому Петровція, і надіслав до Києва…

  Кор.: - І який наслідок цієї акції ?

  І.П.: - З тих пір минуло трохи менше ніж півтора року – я за цей час видав вісім книг – не я шукав спонсорів, а спонсори самі мене шукали. Наприкінці 2008-го року мене викликав до себе тодішній Голова Секретаріату Президента України Віктор Іванович Балога, і сказав мені скласти список давніх книг нашого краю, які б і в наш час працювали на нашу культуру…Я склав такий список, і за спонсорства Віктора Івановича Балоги побачили світ фототипні видання книг Євменія Сабова “Христоматія…”, 1893 року Івана Гарайди “Грамматика…”, 1941 року видання, “Антологія днишньої русинської літератури”, “Сто двадцять два стихи…”, та й далі вже з допомогою інших спонсорів у цій же серії “НАРОДНА БІБЛІОТЕКА” побачили світ Анни Микити “Книга варенія…”, 1928 року видання, твори А. Духновича, Ф. Злоцкого, Ф. Потушняка… На черзі - словник русинсько-

 мадярскій Ласлова Чопея 1883 року видання, народні вірування у записах Федора Пот ушняка…

  Кор.: - Чим є для вас читання, сама книга ?

  І.П.: - Читати треба багато, але – не багатьох. До прикладу, я вже кілька років читаю-перечитую поезію Йосифа Бродського і прозу Милорада Павича…

  Ну, й істинний читач не прагне мати з читання книг вигоду – істинний читач має з читання книг – насолоду, ніжну душевну радість… Як письменник, само собою, хочу аби мене – але тільки розумні люди ! – похвалили, так же й читач, певно, хоче аби його похвалили за прочитану книгу !.. Отож: славмо книгу, і – хвалім читачів книг – вони того варті.

2009-ий рік