Про пишучого Гавроша я вперше почув років тому п’ятнадцять від тодішнього начальника обласного управління інформації Івана Івановича Мільчевича, який обурено говорив:

  - Такого нахабства від молодих я ще не стрічав. Оце до дня журналіста ми підготували рекомендаційний список тих, хто заслуговує відзнаки. Й тут до мого кабінету вривається молодий чоловік, чомусь абсолютно поінформований про наш список, і вимагає тих і тих зі списку викреслити, як таких, що не заслуговують нагороди, а внести туди замість них його прізвище, як найрезонанснішого молодого журналіста…

  Я одразу навіть не знайшовся що йому сказати…

  Але згодом погортав його анкету і все зрозумів: Шандор Дюлович Гаврош,  циган за національністю, дійсно вже кілька років працює в обласній пресі, підписуючись під своїми примітивними заміточками Олексндер Гаврош, але чимось особливим поки що не зарекомендував себе, хіба що зараз – проявивши свою істинно циганську натуру…

  Про журналіста циганської національності Шандора Дюловича я вже було й забув, як десь років тому шість-сім в обласній пресі зачали з’являтися досить часті інформації про друкування віршів молодого закарпатського поета Гавроша то в Чехії, то в Сербії…

  Одначе натрапити на публікації його творів українською мовою і в Україні ніяк не щастило.

  Раптом - подія: у київському видавництві “Дніпро” вийшла перша збірочка віршів Гавроша “Фалічні знаки”. Мене це дуже здивувало, адже київське видавництво “Дніпро” строго спеціалізується на випускові творів світової та вітчизняної класики, а живі українські письменники – і то не всі ! – мають творчого життя – до поважного ювілею ! – вибрані твори !..

  Аж тут – перша збірочка, й одразу ...  у видавництві “Дніпро” !..

  Я моментально відчув якесь шухер-махерство, тим більше вже в самій назві збірочки була допущена груба помилка: прикметник “фалічні” написано з одним “л”, коли ж іменник фаллос і похідні від нього пишуться з подвоєним “л”. До того ж київське видавництво “Дніпро” відзначається своєю високою грамотністю…

  Ще й легковажна тематика Гаврошової збірочки ажніяк не пасувала поважному видавництву, адже закарпатський автор аж надмір примітивно переповідав враження від своїх перших статевих спроб, що й до поезії не мало ажніякого відношення – малограмотне хлоп’яцьке пустослів’я.

  Усе стало на свої місця, коли мені до рук нарешті потрапила так шалено пропагована, як згодом виявилося – самим автором ! – збірочка, в якій чорним по білому значилося: “Видрукувано у приватній друкарні Романа Повча”… в Ужгороді, й ажніяк не в Києві, до того ж реальним тиражем … п’ятдесят примірників, роздарованих автором кільком потрібним людям, ну й так же кільком бібліотекам…

   То ж коли Гавроша питали де можна придбати його збірочку, він гордо відповідав: “Уже – ніде, бо – розкупили !”

   Хоча в продажу оцього дешевого опуса хитромудрого автора й не було. Істинно – циганська метода, про яку й Гаврош писав у своїх “Роздумах над крайовою літературою”: “Письменники видають твори за свої копійки, або за випрошені від спонсорів гроші. Книжки виходять смішними накладами (кілька примірників), і навіть у такій кількості їх важко продати. Вони, в основному, даруються родичам, знайомим чи коллегам !”

   Здається, в дзеркало дивився Шандор Дюлович – писав про самого себе.

  До речі, збірка вийшла в той час, коли “вартий нагород” журналіст Гаврош повсюдно в закарпатській пресі аж надмір інтенсивно пропагував як твори, так і “неординарну особистість” письменниці Галини Малик, дуже-дуже “доброї подруги” київського письменника і натоді головного редактора видавництва “Дніпро” Василя Шкляра, який за добру мзду продав Гаврошові наліпку – “лейбл” видавництва “Дніпро” для його першої збірочки… Елементал.., даруйте, елементарно циганське шухер-махерство !

  Невдовзі з’являється ще одна збірочка віршів Гавроша “Тіло лучниці”, яка тематично продовжує першу – автор і тут описує свої статеві спроби.

  Реально усвідомлюючи всю художню нікудишність власних віршованих опусів, Гаврош, наче бронею, зобабіч прикриває їх передмовами та післямовами знаних письменників, і топить свої віршовані спроби у щедро наповнюючих збірки малюнках – навіть не розумієш одразу: це каталоги малярських робіт, спаскуджених істинно дистрофічними коментарями до них, чи такі собі художницько-текстові кентаврики – імпотенти.

  До того ж, якщо від другої збірочки відняти малюнки, то виявиться, що самих віршованих опусів там залишиться набагато менше, ніж на одну газетну сторіночку…

   А це вже – циганщина особливого ґатунку !

  Уявивши себе письменником, Гаврош прагне нових видань, і знову робить це по-циганськи: бере віршики першої та другої збірочок, складає це сміттячко до купочки, додає кілька нових поправді нікудишніх опусів, і виходить – що ?!.. – нова, вже третя збірочка автора “Дощ з коньяком”, чи то пак – “Коньяк з дощем”,

 що одне й те ж.

  А зараз давайте проаналізуємо все найкраще з віршованих опусів Гавроша, якому нестерпно свербить називатися поетом.

   Ще раз наголошуємо, що провідною темою всіх трьох збірочок є аналіз автором власних статевих спроб.

  Оскільки основна ознака віршованих опусів Гавроша – кричущий несмак, не називаю їх ні еротичними, ні порнографічними.

  Отож: підходячи до власної квартири, Гаврош тонко чує “ліжко скрипуче”, і глибоко замислюється: “Хто там у неї ?.. клієнт ?”, і твердо вирішує зачекати поки “не заірже по-легінськи” чомусь невірна йому “шанувальниця гострих вражень”, хоча розуміє, що “вона не може не давати”, оскільки “має двох дітей від різних чоловіків, але не має газди”. А ще вона звикла безсоромно будь-кому казати: “Мій чоловік у від’їзді !”, далі – суцільна лірика: “Я ще ні з кого не знімала штанів”, і – цілковита поезія: “Лезом свого язика ґудзики з мене зрізала” – може все-таки з штанів ?!..

  Розлючений автор трьох збірочок вривається до кімнати, в якій і далі нестерпно для нього – бо без нього ! – поскрипує ліжко, і кричить їй:”Ти годуєш мене … яблуком своїх сідниць !” (До речі, якщо яблуком сідниць, то чому - одним ?!..Їх, щонайменше, мало б бути – два !?..).

   Проте, бачачи як вона“виблювать хоче сперму”, кричить їй: “До речі, куди ти поділа зі столу сметану ?”…

  І - нарешті ! - метикуватий Гаврош збагнув, що “білий трикутник інтимний не треба мастити”, бо “в машині кохання зненацька скінчився бензин”.

  А далі ще поетичніше: “Роздягла й мене. Іронічно усміхнулась: “Тільки секс” (А що ж іще, якщо всі троє роздягнені ?!..).

   І Гаврош погоджується на цей колективний секс, знаючи, що “Час від часу вона допомагатиме собі руками”,

       “й понесло,

                         понесло,

                                       понесло…” –

в цілому на три збірочки, читати які не варто, бо все головне, що вони містять, я переказав вище.

  Сам Гаврош оцю сперматозоїдну маячню вважає віршами.

  Хоча ще автор передмови застерігав, що Гаврош “переступив межу стилю і смаку”, і побоюється, що читач “відкладе збірку і більше до неї не повернеться”.

  Не будучи абсолютним ідіотом, Гаврош розуміє, що нормального ритмічного, римованого вірша “склепати” не здатен, отому й удається до так званого вільного вірша, який у своїй канонічній формі має певні ритміку й музичність, які Гаврошу абсолютно непідсильні.

  Там же, де Шандор Дюлович пробує щось вичавити строфою і заримувати, воно – бідолашне ! – таке все ходульне, настільки примітивне. Ось вам рими від Гавроша: розливалася – переповнялася, підіймалася – відчинялася, упивалася – віддавалася, коліно – уміло, кохання – давання, даремно – сперму і т.д.., і т.п.

  З граматикою української мови “нещадний воїтель за Україну” Гаврош теж чомусь не дружить – на кожній сторінці по декілька русизмів, засилля кальок, а відмінювання українських іменників та прикметників для Гавроша темний ліс.

  Цитую Гавроша, і тут же подаю правильний варіант українською:

я – фалосу струмінь… - правильно: фаллосу; в соці липкому… - правильно: в соку; що є моці… - правильно: щосили; виліп з мене… - правильно: виліпи; вичавляй з мене… - правильно: вичавлюй; злякано сплесла в долоні… - правильно: сплеснула; прийняти позу… - правильно: прибрати позу; не надщербай… - правильно: не надщерблюй; перед найбезсоромнішим взором… - правильно: поглядом; сластолюбних конвульсій… - правильно: ласолюбних і т.д.., і т.п.

  А от віршовані опуси “Вивчаю карту твого тіла”, “Твої перса – сніги Кіліманджаро”, “Брама твого замку”… - плагіат.

  В цих же збірочках Шандор Дюлович зачинає проявляти зневагу до представників неукраїнської національності. Зокрема, у вірші “Рушив поїзд в дорогу” (уже й не звертаємо уваги на частий у Гавроша зуболомний збіг приголосних: зд в д ) навпроти автора сіла російськомовна “дєвчіна”. Виявилося, що вона має пиріжки “ат мами”. Сама вона була “красіва”, але на душі в неї “таска”, отому Гаврош спочатку з’їв пиріжки “ат мами”, а далі спонукав її до “кахання”, після якого та ”дєвчіна” чомусь дуже невдоволено вичавила з себе: “А-лєк-са”, що в перекладі циганською: Шандор.

  Глумливе перекривлювання російської мови – за прицілом Гавроша !– має підняти його рейтинг в очах київських і галицьких шовіністів…

  Цитовану вище власну “лірику” Гаврош усіма йому доступними методами упродовж кількох років посилено рекламував як “еротичну”...

  Та варто було католицькому єпископу Мілану Шашіку оголосити конкурс із солідним призовим фондом на поезію, так би мовити, релігійну, коли Гаврош, як завжди – творчо голий, вискочив із свого порнографічного вігваму, поспіхом нап’яв на себе рясу скопця, і запричитав абсолютно антиеротичні тексти…

  Чи мав циганський пес якусь їстівну кістку від католицького єпископа – історія замовчує.

  Але, як то кажуть, страшне перо не в гусака – Шандор Дюлович вирішив ощасливити українських діток, виписавши їм як приклади для наслідування, “героїчні” портрети русинських звитяжців.

  Першою жертвою Гавроша став відомий всьому світові русинський силач із русинського села Білки Іршавського району Іван Фірцак-Кротон. Аби шановний читач не запідозрив мене в упередженості до “журналюги” циганської нацменшини Гавроша, процитую з газети “Новинка” шматочок статті талановитого й порядного журналіста Вячеслава Федченка “Як творяться містифікації”: “…помер цей знаменитий на увесь світ чоловік у 1970 році. Але помер у страшних злиднях. Помер від того, що не дало КДБ йому зробити операцію по заміні пластини з дорогоцінного металу в голові, котру йому поставили лікарі після того, як він одержав травму черепа під час бою, здається, в Америці. А була нелюбов ЦК КПРС до Фірцака-Кротона через те, що він не визнавав себе українцем. Він заявив, що “ЄСЬМ РУСИН” і на увесь світ засудив відторгнення Закарпаття від Чехословаччини . Але пан Гаврош легко зі знаменитого русина зробив українця. Чому би й ні, якщо галицькі вуха спонсорів-видавців те жадають чути. За ваші гроші, як кажуть, який хочеш каприз… Містифікатор виліпив з русина Кротона – українця.”

  А ще додамо, що цілий ряд фактів, сюжетних ходів графоман Гаврош безсоромно - майже дослівно ! -  переписав з уже нині раритетної книги Антона Копинця “Кротон (Іван Сила)”,випущеної невеликим тиражем ще 1972 року.

  У черговому прозовому опусі, художньо примітивному й нечитабельному, як і попередній, Гаврош одним махом учинив українцем “тричі славного” русина Пинтю...

   Тут же додамо, що викладач УжНУ Іван Михайлович Сенько скаржився, що всю фабулу оцього опусу виклав на папері на прохання Шандора Дюловича  саме він, але Гаврош чомусь “не здогадався” бодай згадати ім’я справжнього автора використаного ним сюжету…

   Така вже циганська натура Шандора Дюловича.

  Воістину циганськими методами пробив Гаврош подеяку свою писанину в гумористичні альманахи “Карпатський словоблуд” і ”Карпатський блудослов”: нема нічого жалюгіднішого, аніж спроба графомана фіглювати – од таких фіглів блювати хочеться.

   Цими публікаціями Гаврош доказав: гумор і сатира явно не графоманський жанр.

   Певно, бідолашний, це й сам зрозумів, отому й перейшов до публіцистики.

  А якої ж публіцистики із Закарпаття хочеться шовіністичному Києву і фашистському Львову, як не антирусинської ?!

  Маючи перед собою приклад трьох літературних яничарів – Мишанича, Чендея, Скунця, які заради здобуття шевченківської премії так обпльовували русинів, що отруйна їх слюна ще й нині не повисихала на їхніх могилах, давно забутих русинським народом.

   Без роздумування пішов Гаврош протоптаним пішничком.

   Але якщо Мишанич, Чендей ще щось розумілися на історії краю, менше – Скунць, то бодай якісь знання про рідне в циганській голові Гавроша й не ночували. Та й чи є щось рідне в Шандора Дюловича !?..

    На русинську тему Гаврош пише багато, люто, безапеляційно і – безграмотно.

  Свою так звану публіцистику він зібрав у виданні “Закарпатське століття:ХХ інтерв’ю”. Багатьом інтерв’юйованим тут силоміць понав’язував свої - не властиві їм ! -  думки, а з тими, хто на час виходу видання помер, взагалі не церемонився: зокрема, антирусином змалював художника Павла Бедзіра, хоча той завжди – не боячися ні Києва, ні Львова ! – декларував себе істинним русином.

  Антирусинські думки приписав Гаврош і нашому славетному академіку Василю Німчуку в інтерв’ю, опублікованому в шовіністичній газеті прийшляків “Старий замок-паланок”. Ознайомившися з цим паскудотним опусом, академік заборонив публікувати  інтерв'ю   у вищезгаданому виданні Шандора Дюловича.

   Хворобливо прагнучи похвал і нагород Києва та Львова, Гаврош на русинські теми пише і пише, а коли не пише - думає.

   Оце нещодавно, анітрохи не думаючи, учинив опус під по-ленінськи “переконливою” назвою “Депутатське назадництво, або 10 аргументів, чому “Подкарпатскіє русини” не можуть бути гімном Закарпатської області”, показово видрукуваний в уже історично антирусинській, шовіністичній газеті “Срібна земля-фест.”

   Згідно циганської теорії Шандора Дюловича “Підкарпаття” нема, а русинів узагалі бути не може.

   Чому ?

   Є для цього якась аргументація ?

   Аніякої !..

   Просто так вважає Гаврош, отже, так мусить бути !

  Далі “великий науковець” Шандор Дюлович циганить отаке: “гімн “Подкарпатскіє русини” написав хтось пізніше, але приписали його Духновичу” – “про це говорить чимало вчених, у тому числі й найбільший духновичезнавець Олена Рудловчак”…

   З якого пальця, чи київсько-львіського фаллоса виссав “перевчений” Гаврош отаку брехню, коли якраз що духновичознавець Олена Рудловчак умістила поезію “Подкарпатскійи русины” уже в першому

томі укладеного нею чотиритомного видання творів Александера Духновича.

    Для кого бреше Гаврош ?!..

   Для русинів Подкарпатської Руси, чи для шовіністів Києва і фашистів Львова ?!..

   Бо й решта сім його “аргументів” надумані й такі ж сопливі, як і сам Гаврош.

  До речі, в останні роки Гаврош спеціалізується (певніше: його “спеціалізують”) переважно на русинській тематиці. Та його вибір ще не є ознакою володіння темою – Гаврош тип абсолютно малограмотний.

  Отож ті, хто його “спеціалізує”, вставили б йому бодай одну клепку, а то “вчений” Шандор Дюлович яскраво демонструє повну відсутність бодай однієї клепки у відверто порнографічній голові.

  До прикладу, в газеті шовініста Василя Ільницького “Срібна земля-фест” Гаврош топче своїми циганськими постолами черговий русинський конгрес: “Я, наприклад, не чув, аби Діккенса чи Шекспіра перекладали на свою англійську американці…”.

  Малограмотний Гавроше, на українську мову не перекладають – це твоя калька з російської ! – перекладають українською мовою.

  Далі: мушу тобі сказати, малограмотний Гавроше, що писані давньоанглійською мовою тексти Шекспіра нинішні американці обов’язково перекладають сучасною англійською, більше того: американським варіантом англійської.

  Але така інформація не для Шандора Дюловича – в цьому він сам нас переконує своєю тупоголовою писаниною.

  Міг би я тут проаналізувати й істинно по-циганськи написаний опус Гавроша “Чому Міклош Ковач не любить українську державу?”, вирукуваний, само собою, в газеті яничара-шовініста Василя Ільницького “Срібна земля-фест”.

   Та буде достатньо, якщо я процитую статтю Еміла Лангерманна, видрукувану нещодавно в газеті “Вісті тижня-центр” про один усний виступ Шандора Дюловича: Гаврош “звернув, зокрема, увагу на той факт, що на Закарпатті є таке місто Берегово, де проживає переважна більшість угорського населення . Все, що він там бачив, йому не сподобалось, бо все чуже, не своє, не українське, обліпив бачене всякими розповсюдженими шовіністичними кліше… Русини, в його розумінні – дегенеровані українці, які самі цього не усвідомлюють. Їм потрібно було би виправитися, бо в них є шанс стати справжніми українцями. Румуни - це кримінальне угрупування, яке будує собі палаци за народні кошти. Апогею деменції автор досяг, коли настала черга дати визначення циганам, які всім набридли.., (а сам же – циган !). Виголошувати таке у цивілізованій Європі соромно, бо не вкладається ні в які рамки. Райони, де проживають етнічні меншості, Гаврош називає анклавами ! Кожної з нацменшин на Закарпатті нараховується не більше за 0,001 %. Через те їм не обов’язково від влади вимагати рівних прав з етнічною більшістю. Резюмую: ось як тип з дуже низьким інтелектуальним рівнем домагається визнання його  примітивної творчості.”

  Згадаймо погвалтовану Гаврошем російську мову разом з “дєвчіною” з пиріжками “ат мами”, безсоромно обпльованих ним угорців, румунів, рідних йому циган, ну, й найбільшу його ненависть – русинів.

  І задумаймося над тим, чому абсолютно малограмотний і бездарний Гаврош так безбоязно оббріхує русинів, цинічно принижує цілий народ?!..

  А тому, бо прекрасно знає, що руки й ноги русинам в Україні, немов іржавим колючим дротом, поприв’язувано до ганебного стовпа – до конституції України, і допоки що не може цей гордий і волелюбний народ, поневолений шовіністами Києва і фашистами Львова, дати відповіть навіть отакому знахабнілому політичному цигану, як Гаврош. Хоча в останній час навіть на Закарпатті більшість газет гидує Гаврошем, і насмілюється не друкувати його цинічно брехливу писанину, незважаючи на те, що Гаврош у нашому краї нині є головним провідником “національної ” політики Києва і Львова – істинно циганської політики.

  Відрадним є той факт, що з великої кількості видаваних на Закарпатті газет, в основному, лише три займають

по-українськи чітко шовіністичні, а то й по- галицьки фашистські позиції щодо корінного місцевого населення - русинів,  і дозволяють собі друкувати явно малохудожні й цинічно брехливі опуси Шандора Дюловича Гавроша.

  Це: редагована шовіністично хворобливим антирусином, прийшляком П. Поліхою “Старий замок-паланок”; це: редагована яничаром, меркантильним шкурником, антирусином В. Ільницьким “Срібна земля-фест”; це – редагована цинічно шовіністичним антирусином, прийшляком В. Ящищаком “Новини Закарпаття”, яка на сьогодні є найбільш антизакарпатською газетою краю. Ще донедавна подібно свинила русинам редагована шаленим галичанином І. Гаврилівом “Трибуна”.

  Не є ж повними ідіотами редактори названих газет, одначе, друкують історично й фактажно недоказову писанину невиліковно самозакоханого графомана Шандора Дюловича Гавроша, якому наплювати на думку про нього місцевих нормальних, порядних людей, і: пише-пише-пише тільки те, що є милим антирусинським, шовіністичним Львову і Києву : а – може ! - нагородять …

   Багато цікавого можна виявити, проаналізувавши роботу Гавроша у ролі ведучого “Книжкового клубу”, вже успішно здохлого на сторінках доступної Шандору Дюловичу газети шовініста-прийшляка П. Поліхи “Старий замок-паланок”.

   Само собою, що і ведучим, і заводячим, і розводячим, та й всіма членами “Книжкового клубу” був одноосібно сам Гаврош.

   Само собою, що добиралися для публікації лише милі оку ведучого видання.

   Само собою, що видання ці не читалися – в основному подавалися анотації до книг, і подавалися поспіхом – неуважно, недбайливо, без шани до книги – малограмотно. До прикладу, Гаврош пише, що книга “Хліб і шоколад” вийшла у видавництві “Мистецька дінія”, а це не відповідає дійсності…

  Далі Гаврош гавкає отаке: ”…доля Степана Стойка звела з Іваном Рознійчуком (Степаном Бараболею)”…

  Не знати імені уславленого Марка Бараболі !?..

  Таки дійсно слабкі знання дає циганська школа, до якої ходив Шандор Дюлович.

  Гаврош, на його підтоптаність зважаючи, чоловічок у роках. Маючи безперешкодний вихід у вищеназваних газетах, пробував підтримувати й інших авторів, але – не без користі для себе.

  Сюди слід зараховувати отой десь півторарічний період, коли він – ліричний еротик – майже не злазив із підстаркуватої Галини Малик – “заробляв” на ній видавничу вивіску київського видавництва “Дніпро” для своєї першої збірочки.

   І – заробив !

  Але було й таке, що певний час Шандор Дюлович пропагував натоді початкуючого поета Андрія Любку.Потрібно то було молодому авторові, чи не потрібно, тим паче добра половина статейки чи інформації про початкуючого поета завжди присвячувалася собі – любимому. Та як тільки Андрій Любка видав дві книги, до того ж неординарні, талановиті, Гаврош тут же припинив будь-яке пропагування успішного поета, який на перших же порах далеко обійшов бездарного Гавроша.

   Отакі вони – циганські заздрощі !

   Багато хвалебних опусів про Скунця й Чендея ще за життя цих двох літературних пітекантропів наклепав Шандор Дюлович, а вони у віддарунок позитивно рекомендували “активного автора” своїм літературно впливовим друзям у Києві, у Львові… – користь обопільна, ще й чимала !...

   Та лише ступили вони за смертну межу, як випестуваний ними “активний автор” Гаврош послав їх … на три пальці...  – зараз вони вже йому не потрібні, отож і не згадує їх.

   Ну, й слід сказати, що упродовж останнього часу газети (вищеназвані !) зарясніли інформаціями про повальне зацікавлення писаниною Шандора Дюловича сучасної науки – сам Гаврош під різними псевдонімами

заповзято розпропаговує відомості про глибокодумні розвідки науковців Одеси й Берегова з проблем власної творчості.

   Зокрема, якщо праця одеського літературознавця Еміла Гаги  “Інноваційні переливання морської лексики Одеси у видовбаний фаллосом самого Гавроша посуд із карпатського дуба” своєю паранауковою інваріантністю багато в чому поступається дослідженню провідного знавця банківської довколишності з Берегівського циганського табору Йовжія Гоги  “Відношення духовної особи до найпопулярнішого циганського інструменту баяна у безгрошовій інваріантності”, то інтровертно всуціль автентична цій праці робота уславленого пацієнта-науковця Берегівської облпсихлікарні Дюли Гавкоша  “Розшифрування фаллічних знаків, майстерно вигравіруваних п’ястуками розчарованих читачів на пиці автора-еротомана Гавроша”.

  Є й інші.

  Якщо уявимо нинішню закарпатську літературу типовим селянським господарством, то найперше побачимо огороджений гнилявим кукурудзяним бадиллям бідняцький двір, посеред якого стирчить солом’яна хатинка на ходаничових ніжках, неподалік застарілий свинарник, з якого повисовували голодні слави й грошей лукаві писки Панчук, Повх, Кудрявська, Ходанич, Кешеля, Шип, Кузан.., а неподалік – будар-туалет, з якого гордо вонить на все довкілля циганське гівно сьогоднішньої закарпатської літератури – Шандор Дюлович Гаврош

  Нанюхавшись його пісань, розуміємо, що, як органічно циганське гівно нинішньої закарпатської літератури,

        Гаврош воняв,

                                  Гаврош воняє,

                                                            Гаврош буде воняти.

                                                                                                 Така вже доля графомана.