ФАЙ ПЕРВЫЙ

  У кüнци яри 1956-го года закüнчив им семый клас, натовды выпускный, но та мав у нас быти и выпускный вичüр.

Уєдно з учитилями дїти рішили, ош треба ся буде зверичи по єдному рубльови (буханка хлїба товды коштовала дисять копійок), и буде в нас празник.

  Тямлю, ош прошу вд нянька, натовды простого калгозника:

  - Няньку, треба ми в ошколу рубиль, на выпускный вичüр !..

  - У мене гроши ниє, иди вд матери проси.

  - Мамко, дайте ми рубиль в ошколу, на выпускный вичüр !..

  - Што тото щи за выпускный !.. Упустять тебе з ошколы и без рубля !... Йди гет, та ни надоідай ми !..

  Айбо й завто м надоідав, докü м ни дüстав бовткашом по горгошах…

  Понад вичüр, так обы ня нитко ни відїв, кертами м ся прüбрав ид ошколї, та крозü возоры тайно м позирав, ош як ся там мої єднокласникы веселили…

  Довго м ся потому вд них прятав, обы ня ни дразнили, ош як у них там было файно й весело…

 

ФАЙ ДРУГЫЙ

  Сиридню ошколу – восьмый, дивятый, дисятый класы – м уходив у Ілници, бо натовды в Осойи была лем семирüчка.

  Приїжджі з другых сїл дїти жили в Ілници в ошколаському общежитю – памнятаву, ош у єднüв величезнüв комнатї нас было бüлше, гикой двадцять.

  Но, та чим исьме ся тамкы займали !?.. Ясно, ош ни науков ! Была нас нивеличка банда – даз шестеро ! – само собов, ош я быв головный, та  сьме крали.

  Тямлю, попиля католицької церкви была улиця доста глубоко меже берегами врізана в зимлю и йшла там на пудйом. Так што кить уже понадвичüр машина тамкы йшла, та такоє, гибы в темнüм коридорї.

  Машины товды проходили рідко. И дись раз на тыждинь ишла грузова машина, што везла товар у бовты на Новоселицю, присїлок Ілницї. На пудйом машина – гружена ! – йшла потихы. Мы ся в темнотї ззаду пüдкрадали, дває залїзали в кузов, брали первый попавшый ся ящик, метали го через задньый борт дольü, тамкы го четверо пудхопльовали руками, вбы ни впав на зимлю, та ни загорконїв… Пак ишли сьме в гуртожиток, та сьме ся дїлили, другых гостили…

  Ящикы ся трафляли шилиякі: были з цукром (конфетами), кексом, ощов… А раз ся попав ящик ісландської рыбы – постояв пару днüв, мы ни знали што з тым робити, а домü сьме ся бояли нести, бо дома бы зазвідали, ош уткüть у вас тото, та сьме го понесли уд потокови, та в корчах лишили – ий бо было радости сїльськым псам !..

  Было што заходили сьме в бовты промтоварні, та, гикой бы мірявучи рекличкы вать шіпкы, такый у них попиля бовтошкы тихо сьме уйшли – ни заплатили, бо было платити нічим ! – та й пüшли. Я вже ни кажу за популярні товды помеже дїтваками ножї – каммай складовані, што ся запирали ! – вілланькы, тапловкы, запаловачі, но, и – само собов ! – палинку, вать вино…

  И вело ся нам даз два рокы.

  Я, тямлю, вже м писав стихы… А начитав им ся ош Єсєнїн пив и сам пяный читав свої стихы пяным цїмборам.

  Так чинив и я: пяный, у гуртожитку залїзав им на табуретку, и… быв им поетом !

  Ходив им у дивятый класс, кой до ня прийшла моя перва велика любов – Піріка з восьмого классу – Піріка Беркович, жидочка.

  Первый раз им поцюльовав дуже файну дьüвочку – поцюльовав по великüв любови !..

  Айбо, ги м через много годив писав: “…было всьо, што в любви є!...”.

  Припоминаву як ись ме ся стрічали. Бывало вже пüзнього вечера ся кручу попиля хижі старого Берковича – чекаву, ош коли Піріка уйде… Чекаву годину.., дві… И туйкы – двирї скрипнули, до мене пудбігать моє янголятко !... У руці в Пірікы погматана новинка, Піріка ми шепче: “Уповіла м нянькови, ош мушу йти надвüр…”.

  Цюлюєме ся ! Любиме ся !!

  Дниська Піріка живе в Америці, дись раз на три місяцї ми телефонує: то кличе до себе, то хоче прийти до мене (у ниї умер чоловік, у мене умерла жона…)…

  Айбо уд любови упят перейдїм до злодїйства !

  Но, та якраз у мартї 1961 года иппен у тот динь, кой ся став мüй первый обласный поетичеськый дебют – напечатали мüй стих у новінцї “Молодь Закарпаття” - имили нас, злодїйüв, у бовтї из накраденым…

  Дїло нашоє дüйшло до міліції, айбо мüй рüдный уйко Андрій, Мамчин брат, натовды доста великый районный началник, утяг нас из біды.

  Лем выпускні характеристикы нам дали такі, што поступати з ними было ни мож… Та й атестаты зрілости нам вручили не торжественно з усіма, ай укликали в учитилську, прочитали “ликцію”, и пüшли сьме тко куды знав – по світах !

  А я - у Донбас, до щи єдного свого уйка, до Міші, котрого после тюрмы направили туды на поселеня.

 

ФАЙ ТРИТЬЫЙ

  Ипный варыш Краснодон, утцüзнина молодогвардійцьüв, стрітив ня кырваво.

  Уйко Міша ня устройив робити на шахту “Суходольська-1” учеником проходчика, а жити ня поселив у общежитю в пригородї Краснодона – на Дуванцї.

  Увичирї первого робочого дня даз пятеро иппен такых, гикой я, місных хлопцьüв попиловали сьме ся у бовт, обы встигнути до пятьох годин купити дашто спиртного (спиртноє товды продавали строго до пятьох годин).

  В центрі Краснодона мы до бовта пудыйшли дись руно без пятьох минут пять. Уєдно з нами пудыйшла иппен така банда жаждучых палинчины, гикой и наша. Почала ся дручанка, ош тко зайде в бовт первым… Айбо ни зайшов нитко: я нараз ухопив пястив у пысок, а єден из нас дüстав фінков точно в серце…

  Нüч исьме пробыли в міліційи…

  Дале были похороны… Страшні…

  Айбо – так ся закаляла сталь !

  Было, што м попав, гикой герой, у обласну ворошиловградську новинку: кой ся в шахтї зачав обвал, я утяг из завала колегу (Колю Новікова, сімейного чоловіка, вüтця трьох дїти) и на плечох штреком нüс им го даз кіломийтер до центрального ствола.

  Из май памнятного: у музейи “Молодої гвардії” быв им на стрічи з мамов мого любимого натовды героя, молодогвардійця Сергія Тюленіна.

  А щи, тямлю, в клубі на танцьох пудыйшов до ня єден из головных краснодонськых бандітüв, тихо ми подав у рукы фіномну фінку из пайтиковов ручков, у челленüв баршуновüв туляйцї, та ми каже: “Доверяю на весь вечер. Храни !”

  И туйкы дись через пару минут у клуб забігавуть даз дисять міліціштüв, и командувуть: ”Всем не двигаться – проверка на наявность оружия !”.

  Ни тямлю як я ускочив на улицю, и – втїк…

  На другый динь тот бандіт ня найшов, та каже: “Хвалю !”, забрав фінку и пüшов…

  Примусили ня ся вчити по системі ДТСААФ на шовфера. Дали ми права шовферські.

  Была в ня у Краснодонї велика любов – имня йüв было Тоня. Жила на улици Совецькüв, хыжа № 83.

  Тонєчка ня провожала в армію. Обіщала чекати…

  У сектембрі 1964-го года на призывному пунктї по призыву в армію напили сьме ся, и упят была файна бüйка: мüй цїмбор ударив гітаров по голові єдного там, та так, што гітара ся розломила, а урватов струнов тому призывникови убило око.

  На другый динь до поїзда нас трьох привезли на міліціштськüв машінї просто з міліції, де мы ночовали у доста нифайнüв камерї.

  Подеко из вшытко знавучых призывникüв уповів, ош везуть нас у Німеччину.

  Так оно и было.

 

ФАЙ ЧЕТВЕРТЫЙ

   Быв у Німецькüв Демократичнüв Республїцї такый варыш Карл-Маркс-штадт. Иппен туды нас убголомпаченых-убстриженых и привезли.

  Учебка дїла сїлського дїтвака страшноє дїло: ганяли нас, ги псüв, уд рана до ночи. Уже сперед отбоя сьме вшыткы на зубы падали.

  Ай лем у перві дны службы зо мнов ся стала политична пришта – сержантом у нас быв жилавый спортсмен, за нацїоналностив мордвин. Його нянька, кадрового воєнного офіцера, нараз по войнї убили в Карпатах бандеровцї. И… тот мордвин ся дüзнав, ош я – з Карпат, а значить – бандеровиць !

  Удтовды ся зо мнов почало такоє !...

  Туйкы ми треба вповісти, ош у тоты рокы из западної Украйины за границю в армію ни брали – ни довіряли нам (изза бандеровцьüв, якых у нас на Закарпатю нигда ни было !.. Я попав за гатара, бо - з Домбасüв !).

  Но, та тот мордвин дав менї порозуміти, ош што такоє “жізнь”: из нарядüв на кüхню я ни улїзав, а кой ни на кüхни, та м пуцовав ушыткы будары, што лем по тых нїмицькых касарнях были…

  Довüх ня до того, што я пару раз свойым новым цїмборам уповів, ош як лем приймеме присягу, и дадуть ми в рукы автомат, та вшыткы тридцять куль будуть пущены в нього…

  Айбо меже мойыма новыма цїмборами найшлися такі ”добракы”, што нараз на ня донесли армійському контрикови.

  Учебкы я ни кüнчив: якраз товды из нашої части передавали у Дрезденську комендатуру БеТееР, но, та, вбы ся ня позбыти,  мене, гикой запчастину до БеТееРа, перепровадили у Дрезден – у комендатуру.

  Сисе была май велика серенча у мойüв войинськüв службі.

  У Дрезденї, на улици Прошüбельштрасе, 1, ся находить фашистська щи тюрма, знаменита тым, ош тамкы у єднüв из камер у тридцяті годы фашісты держали великого команішту Ернеста Тельмана.

  А наші тоту тюрму приладили пуд гауптвахту.

  Ушыткый состав совецької комендатуры у Дрезденї – двадцятеро чиляди: вüсьüм офіцерüв и дванадцятеро катунüв.

  Жили сьме у прекрасному притюремному зданиї, ничим ни огороженому, гикой у варыськüв хыжи.

  Через путь, укладеный прекраснов коцков, німицька войинська часть. А ни в них, а ни в нас ни было свого стройового плаца, та стройовов пудготовков исьме ся займали просто на пути – німці на свойüв половіні, а мы на свойüв, перекуры – вєдно.

  Из трьох з половков годüв там удбытых многоє мож бы поспоминати, айбо вповім за май памнятноє

  Первов туйкы:  Брігітта - моя велика любов, што прийшла до ня у послїднї два годы мої воєнної службы.

  Файна, розумна, дуже курвлива Брігітта хотїла вбы сьме ся поженили. Айбо ни мав им натовды щи тüлко розума, обы такоє дїло провернути.

  Ни забуду й нову стрічу з тым мордвином, сержантом из учебкы: овüн попав на гауптвахту лем на троє суток… Я го увідїв случайно… Мüй сослуживиць по комендатурї, старшина гауптвахты Толік Князєв, родом из Свердловська, на мою просьбу каждый раз му додавав по пять суток, и усідїв тот мордвин замісто трьох суток онь двадцьить дивять – бüлше по уставу ни положено, бо дале ся вже рахує засуженным, а так лише – покаранный. На кониць його там перебываня Толік Князєв дав ми з ним “побисїдовати”…

  Служив я ни три годы, ай три з половков, бо наш дембель задержали изза войны в Израйилю: хотіли нас, ги воєнних спецüв,  переверичи туды, в Израйиль,  айбо, хвала Богу, такоє ся ни стало…

  Я домü прийшов 30 децембра 1967 года.

  Демобілїзовав им ся из… гауптвахты…

  Гикой тот мордвин, сержант из учебкы, удсидїв им у “рüднüв” нїмицькüв тюрмі руно двадцьить дивять суток

за “…подстрекательство к измене Родины…”.

  Важным є тот факт, што старшина гауптваты Толік Князєв посадив ня у “почесну” камеру – у котрüв у тридцяті годы фашісты держали великого команішту Ернеста Тельмана.

  Айбо щи май важным и памнятным є тото, ош любов моя Брігітта приносила ми в тюрму передачі, а єден раз Толік Князєв устройив так, што Брігітта побыла зо мнов пару годин у камері, лем свіданіє нашоє ни было резултативным, бо, лащачи ся до мене, по всякому пестячи ня, Брігітта дуже смутно ми вповіла ламанов руськов бисїдов: “Твой гуй спит…”.

  Иппен сам я там ни дуже мüг спати, бо камера ся ни обогрівала, а настала зима, и было фест студено.

 

ФАЙ ПЯТЫЙ

  Два годы в Домбасах, три з половков годы в Німеччинї –  пять из половков годüв ни быв им дома, в Осойи.

  Нянько каже: “Маєш права шовфера, а щи й другый клас, тать иди, ниборе, адде в Ілницькый автопарк, будеш на автобусї робити, тамкы мош файну копійчину урвати”.

  А я му кажу: “Хотїв бы м я ся, няньку, вчити. Най бы м щи раз, тритьый раз, ишов поступати”,

  “Та пак чини, ниборе, як знаєш”, - уповів нянько.

  А дотüть, бо до поступаня ся впставало руно вüсьüм місяцьüв, по великому блату (роботу товды было дуже тяжко найти !) Потушнякы, гикой родакы, ня устройили робити токарьом на Ілницькый завод.

  Што ми ся запамнятало: нüчні зміны, што ся кüнчали попüвночи - из сусідом, Васильом Мигальовым (Магурськым), и овüн робив токарьом, проводжали сьме ілницькых дьüвочок.., та онь до рана…

  А над ярь, кой исьме попüвночи йшли домü, та заходили сьме у калгозный виноградник, и з сулакüв исьме розмотовали друт, што ся на нього лоза мала язати, та цілі моткы сьме намотовали,и несли сьме домü – крали сьме.

  У марту 1968-го лишив им ся курити, и – навхтема: сорок чотыри годы ни курю.

  Василь Мигальüв (Магурськый) поступив у Ленінградську духовну семінарію – вчити ся на попа, а я – в Ужгородськый универзитет, на французьку філологію.

 

ФАЙ ШЕСТЫЙ

  У юілю 1968 года здав им вступні испыты на французьку філологію Ужгородського универзитета, а 13 августа тринадцятьох люди з Осою, што мали шовферські права другого класа, срочно забрав воєнкомат – уповіли ош беруть нас на перепудготовку на дакüлко місяцьüв…

  Я ся роuзлив: най бы ня брали пüзнїше – кой узнаву результаты конкурса в универзитет…

  Никого нич ни звідавучи, утїк им из Иршавы домü, и даз через три годины м ся вернув из дисятьлітровов корчагов няньового поправдї фіномного вина.

  Кажу хлопцям: “Хоть ся напєме з біды !..”.

  А вчитиль математикы з нашого села каже: ”Клич сюды гинтого пудполковника – най пє з нами…”

  Так и было: покликали сьме го, овüн упив погарчик, та каже: “За аццякоє вино мош и з войны домü пустити !”. (Овüн уже знав, ош куды нас беруть !).

  Но, и туйкы му наші хлопці убяснили мою ситуацію. Тот каже: “Вино, як дорогоцїнный продукт, конфіскуву, а ты можеш ити домü – я штось придумаву…”.

  И я полымпав собі домü.

  21 августа сьме ся дüзнали, ош совецькі вüйська пüшли “демократизовати” чехüв (иппен туды забрали и тых – дванадцятьох ! – з нашого села… без мене, бо я – тринадцятый ! – за корчажку вина ся удкупив уд … войны!..).

  22 августа 1968 года в Ужгородї сперед хімфака на увішеному там спискови прочитав им и своє имня серед двадцятьох студентüв французької філології.

  А из тых дванадцятьох “демократизаторüв” из нашого села вернуло ся из Чехиї лем дисятеро – двох там убили…

  Так ся начала моя студентська жизнь…

  Уд свойых сокурсникüв я быв старшый на шість годüв, бо м поступив из дїтвачньов 1951-ого года рождения.

  У студентському общежитю на улици Мытнüв умахльовав им собі малиньку єдномісну комнатку: № 46-А – на другому емелетї, напротüв будара, айбо – єдномісну !

  Сися комнатка ми пак помагала жити: за пüвлітру палинкы, авать за файну гостину уступав им комнатку котромусь из студентüв на цїлу нüч дїла “любовных обясненій”.

  Видить ми ся, ош уже дись на тритьому курсї сьме были, кой наш декан Балега на общефакультетськых комсомольськых зборах из трибуны зло уголосив: “Знаю, що у гуртожитку в кімнатї Петровція ночами чути дівочі крики. Від чого б це ?”. А я, ни вставучи, айбо голосно: “Від задоволення !”, и на тото ушыткы зборы, гикой бывало в новинках писали: “Гомеричний сміх в залі”…

  Ни хвалюся, но так было: на пятому курсї количество дьüвчат, што “перночовали” зо мнов у мойüв комнатї, перевалило за двіста… Ни было тото ниякым рекордом, бо – читав им ! – Мопассан за свüй куртинькый живüт мав тых любасок понад чотыриста сорок…

  Гикой видиме, на классику ся руняти навхтема валовшно !

  Мав им дакüлко серйозных пришт. За єдну розкажу.

  На вакаціях после другого курса сестра львüвського поета Володї Калїкы Марина написала ми, ош тОвста-беременна…

  Я хотїв здуріти…

  Тямлю: она приходила до ня в комнату, гикой солдат – мовчкы ся роздягала, лїгала пиля мене.., я своє дїло кüнчав.., было што й дакüлко раз.., она вставала, одягалася, и – мовчкы ! – йшла собі гет..

  На мою серенчу тОвстüсть-беременнüсть была позаматочнов…

  Дуже ня была зачудовала біоложка Маріка: у мойüв комнатцї даз чотыри годины м ся на ньüв трудив… А через пüвгодины иду набережнов у центру, и - менї навстріч… Маріка – йде пуд руку з молодинькым лейтенантом, онь пüдскакує попиля нього, зазирать му в очи, и – весело, так весело штось му щебече, та щебече…

  Сука !..

  Уддала ся пак за комсомольського активіста Семена Поляка.

  Мüй скромный рекорд у сьому дїлї: три студенточкы за єден вичüр, но ! – кажда по повнüв програмі !..

  Быв им ударенный у голову … Бодлером: де м лише находив упоминаня за нього, нараз им собі записовав. Шоковав ня Акутагава Рюноске, котрый у єднüв из свойых новел уповів: “Людськый живüт ни вартый и єдного шорика Бодлерового !”.

  И я з сим согласный дотипир.

  Мою научницьку роботу по Бодлерови загнали на всесоюзный студентськый конкурс у Москву, де м узяв другоє місто по вшыткому Совецькому Союзови !... Айбо: (видить ми ся, ош после выступа декана Балегы на тых зборах !) диплом лауреата и гроші за побіду ми вручали … в коридорі деканата, и вто - лаборантка, и - якось ся пилувучи…

  Хоть тым, што нидавно ся напобіждали лем в универзитетському конкурсї, дипломы вручали торжественно на зборах ушыткого факултета…

  Так ми вручили и диплом: самому.., в коридорї.., пилувучи ся…

  Айно, забыв им уповісти: иппен в универзититї м почав, окроме писаня свойых стихав, товмачити-переводити из французької бисїды, головно – Бодлера !

  И – первый за вшытку историю универзитета ! – уд тритього курса зачинавучи, три годы м быв головов универзитетської литературної студії, бо дотüть головами литстудії были лем из украйинської філології…

 

ФАЙ СЕМЫЙ

   Мож бы довго и нудно переповідати як я убманным путьом дüстав собі направлениє на роботу вчитильом у рüдноє село – у Осüй.., де м ни вчив дїти, ай руно два годы м ся бавив из ними у “науку” (збüлшого сьме ходили в хащу збирати грибы, ци просто на прогульку), а дале впят убманным путьом, бо ни упущали ня, зробив собі дві трудові книжкы, и устройив им ся робити завідувучым отдїлом сїлського газдüства у свалявську районну новинку “Ленінський шлях”, уткüть через два годы ня успішно угнали, правда, у Сваляві м ся встиг другый раз уженити, бо дотüть, первый раз, им ся быв уженив –лем на три місяцї ! – у Білках.., из Свалявы м ся спер у селі Тячüвські Лазы, де м проробив у ошколї руно місяць (упят збüлшого сьме ходили в хащу збирати грибы, и там поправдї были грибы !), и впят убманным путьом – мусїв им йим лишити єдну з двох мою трудову книжку - утїк им удтüть, и 1 октовбра 1976 года я вже робив редактором районного радія в Берегові…
   ...У Осойи, тямлю, у батичка Хатая в буфетї сьме пили лем триє: Иван Попович-спüвак, Василь Матїко-штангіст и я.

  Пила из нами файна бурбілька Анна… Треба вповісти, ош батичко запер буфет, обы нам нитко ни мішав… Допили сьме ся до того, што палинку из погарüв пудмітовали сьме горі, на пüд, розкрывали сьме роты, и палинка з поду нам цяпала в рот… Дале сьме закрутили склянку – на котрого шийков склянка вкаже, тот пüде з Анцьов… Склянка указала на мене… Дома м – нафараллованый из Анцьов ! - уснув, и забыв им Анцю угнати гет, та й она пиля мене уснула…

  Рано моя Мамка заходить до хыжі ня зганяти, а я … ни сам…

  Боже, што м ся ганьбив !...

  У Тячüвськых Лазах ня устройили на квартїль у єдної жüночкы, што ми ни мішала приводити на нüч молодых учитильок.., та й сама была согласна…

  У Берегові в ня даз два годы была фрайирков дуже голодна на тото дїло жона руководитиля района (типирькы м уже годен  уповісти, ош - жона первого секретаря райкома компартиї Украйины - Валерія...)…

   Были щи мадярочкы.., и – єдна циганка – Пірошка, дуже чистотна и дуже сексуальна, робила медсестров…

  Кой ся повдкрывали гатары, я попиля роботы в редакційи, активно ся заняв шпекулаційов, мож бы вто назвати й контрабандов: за вüсьüм годüв, гикой нищасных коньüв, загнав им на фуч три машины – “Москвича-21-41”, ”Жигуля-пятого” и ”Мерседеса-300-го”…

  Мадярщина, Румынія, Словакія, Полща, Чехія – у зимову студїнь, у лїтню спеку, в дощ и у вітер… – навозив им ся до всрачкы…

  Гроши было доста, но: жона в ня была москалька, ницят ни шпурüвна – гроші протекли, гикой вода крозü персты…

  Догадаву туйкы лем два случаї.

  Торговав им у полському варыши Жешуві. Быв янувар, и мороз сягав понад двадцять градусüв. На нüч у салонї свого “Москвича” м залїз у спалный мішок…На рано ся пробужаву, а кынути м собов ни годен: спалный мішок примерз до днища машины, а мої пачмагы и реклик, які м из ся й ни змітовав, примерзли до мішка…

  Обы ня утягнути з машины, сусїды по торгüвли, словакы, днище мої машины пудогрівали паялнов лампов…

  А было и такоє: єдного файного лїта дись на тыждинь став им на торгüвлю у южному мадярському варышикови Мезüкüвеждї. Пиля мене стали дві румынські машины: у єднüв даз тридцятьрüчный румын, а в другüв дві сириднього возраста румынкы, єдна товща, друга потонша…

  Румын, тямлю, мав имня Аурел. Навхтема возив из собов гуслї. Вечерами файно-файно гув… Казав, ош на зиму лїтать єропланом у Америку дись на місяць-два, и гудїньом на гусльох тамкы зараблять файні гроші.

  Кой ся первого дня у нас кüнчила торгüвля, уєдно сьме повичиряли, упили малинько пороцкüвкы, та румын ми каже: “Ты котру береш на нüч ?!...”. Я кажу: “Сисю, товстовату !..”.

  И: до рана в машінї – ниякого сна…

  На другый вичüр каже Аурел: “Поміняєме ся !?”.

  И: поміняли сьме ся – ввüн из товстиньков, я з худиньков! - упят до рана ниякого спаня…

  Мушу вповісти, ош румынкы своє жüнськоє дїло знали – дотипир им ни годен забыти…

  Там ищи было такоє, што досьüть памнятаву.

  Участив ся до ня дньом приходити вбы показковати старый, даз вüсьüмдисятрüчній мадяр, што пару годüв як ся вернув из Бразілії, куды утїк уд совецькых освободитильüв, гикой май активный у тых краях учасник мадярської револуциї 1956 года.

  У ньому, у старому Гийзови, щи ниубиєнно дыхала половінь ненависти до вшыткого совецького…

  Ненависть была страшна, айбо была тото ненависть … файты 1956 года.., и она ни совпадала из ненавистив файты 1996 года, котра переповнять серця днишньых мадярüв, каммай молодых, до вшыткого украйинського...

   Сисї молоді мадярські націоналїсты ни сприймали давный мадярськый  нацїоналїзм старого Гийзы, и  ся сміховали над старым…

   Я го дуже шкодовав, бо напоминав овüн мені малу дїтину, што мала у руках давно уйшлу з моды бавку, кой довкола вшыткы ся бавили из май модерныма бавками…

  Выходить так, ош, най и истинный, айбо и патріотизм ся старіє…

  А щи м ся уд старого Гийзы дüзнав, ош у Бразілії – пидік, йсе Латинська Америка ! – бисїдувуть по португалськы…

  Казав старый Гийза: “Тамкы вшытка чилядь нич ни чинить, до лем лопту копкать !..”.

  Аттакых случайüв было бивно:

  -даз три годины по Румыниї ня доганяли румынські вамоші-таможеникы – уд Сату-Маре до Орадеа..,  ледвы м утїк;..

  -арештововали ня у Брно чиські поліцаї.., а мы такый у поліційи украли сьме уд поліцайuв конфіскованый ними  вд нас коняк, та такый тамкы сьме ся понапивали, што нас на два дны были заперли у йихню  каталажку;..

   -у Полщи,  у варыши Штальова Воля ня рекетовав руськый рекет;…

   -У Будапешт, тямлю, на свому  ”Мерседесї-300-му” м прийшов попuвночи, та, фаранный, зайшов им из машинов у якыйись тупик, и - м уснув, а над рано вижу: из тупика на ня пре трамвай - я му заклав путь, што и ввuн ни мuг уйти...

  Айбо ся верну впят на своє: кить уже говорити за вручениє шилиякых наград, та мушу вповісти, ош и Меженародну премию имени Александера Духновича за русинську литературу вручали ми ни торжественно, ай тыцьнули ми в рукы у буфетї на пятому емелетї нашої облдержадминістрациї – я натовды вже дакüлко раз уступив проты гамішного, хосножадного русинського начальства…

  И пару слüв за смертИ… Моя старша уд мене сестра Анна ся уродила 1942-го года, жила два з половков годы – умерла видав ош уд тіфусу, за гüд до того як ся уродив я. Казали Мамка з Няньком, ош ублїзло йüв из головонькы вшытко волосїчко, а з перстикüв ньогтикы…Лежала у постілци, и кить на ню датко яв здріти, та зачинала ревати: чуствовала позüр, ги дюганя – боліло ї…

  1977 года вмерла моя старша сестра Марія: єден динь ни дожила до тридцятьох сїмох годüв.., лишила сиротами чотырьох дїти…

  11 новембра 1992 года вмерла моя Мамка…

  Щи май страшноє ся на ня посыпало в началї двадять первого віка: 2004 года умер мüй старшый брат Юра, што быв попом, 2005 года умер мüй Нянько – ни дожив до дивяноста годüв лем пüврока, 2006 года умерла моя жона Валентина – прожив им из нив тридцять годüв, 2007 года умер мüй молодшый брат Василь…

  Упстали сьме ся двоє: молодша уд мене на три годы моя сестра Ярина и я…

  У 2008-му годї вже м чекав и на себе смирть.., айбо, славити Господа Бога, йде 2015-ый, а я щи живу…

  Ни знаву, ош докüть…

  Мушу вповісти, ош хоть ми вже сїмдисят, айбо кой вижу файну жüночку, ци дьüвочку, та серце ми ся починать май голосно бити, и в тїлі чуствуву давну молоду силу…

  Лем єдно, што ми ся типирькы ни любить, та вто, ош днишнї жоны уббрытвувуть ушытко волосїчко на пичцї, и менї ся видить, ош тото ни пичка, ай дараб нидобуженої-нидокопченої солонины, што посерединї нируно – кривулясто розрізана…

   На мою душу – ниякого смаку !

 

ФАЙ ВОСЬМЫЙ

  Вже  бuлше гикой дисять годив, як раз на сорок днüв иду в Мукачüвськый манастырь, молюся, и даву на службу за усопшыма:

Анна (сестра),

Марія (сестра),

Гафія (Мамка),

Георгій (брат, пüп),

Юра (Нянько),

Валентина (моя жона),

Василь (брат).

  Товды такый нараз даву на сорокоуст-службу о здравійи и удачи в дїлах живущых:

Иван,

Ярина (сестра),

Богдана (донька),

Мілада (внучка, род.: 25 юлія 2014 г.).

  Бüлше ся молити ни маву за кого.

   Скоро ми  -  С Ї М Д И С Я Т   г о д u в !...

  Обзираву ся на прожитоє, споминаву пережитоє.

  Віруву у судьбу, што ї Господь Бог дає чоловікови.

  Дав и менї - точно таку, яку ми хотїв дати.

  Моє житя ни было легкым, хоть и ни было тяжкым.

  В послїднї годы фест им хворый, дуже ми фай,  айбо ся чуствуву серенчливым:

я вчинив ушытко, што м мüг для усокочіня и розвою рüдної русинської бисїды !

  Свойыв писатильськов творчостив оживляв им, будив им не лем націоналноє сознаниє русинüв,

ай помагав нашому русинському народови у формованю русинської національної идеї, котру вижу:

  А.) в ослобождениї од май бüлшого урага русинüв – уд Украйины;

  Б.) у созданиї низависимої Русинської державы.

  Так буде – йсе ся стане ! – русины ся ослободять уд Украйины !

  А сам я маву єдинственноє пожаданя – желаниє: обы по смерти мойüв ня загребли у сяту землицю рüдного Осою, у тинитові пиля греко-католицької церкви (хоть сам я православный !), там де вшыткы мої рüдні спочивавуть…

  Сестра Ярина точно знає – де !

  Хоть бывать и такоє, што ся задумаву над сим, гикой моя Мамка любила казати, гüринькым животом, та ми ся споминавуть слова честованого мнов поєта:

                                                   Жізнь – была…

                                                   А – на фіга !?...

 

                             И аттакым мойым стихом сисю книгу закuнчуву:

 

БАНОВАНЯ ЗА ОСОЙОМ

 

Николи вже ни буду я в Осойи

Ногами босыма топтати пішачкы –

Чужый нарüд живе у хыжи мойüв,

Давно суть у могилах дїтвакы,

 

З котрыма я, у вшыткому йим руный,

Попасовав корову, рыбу ймав,

Косіцї крадені у возüр клав красуни,

Котру м пак нигда й ни поцюльовав.

 

Осою мüй, сятый, благословенный,

Ты выше вшыткых сїл и городüв:

Туй чилядь – золота, робüтна, вбленна!..

Лем я ся в тобі сперти ни зумів!..

 

Пудманутого гамішнов примаров

Вела ня в старüсть фалешна звізда:

Нитко ни знає што тото за кара

Пüти навхтема з рüдного гнїзда!..

 

Най спрячуть ся Швейцариї й Канары

Супроты мого рüдного села,

Котрому Божый рай лише до пары!

                                        Котроє й смирть уд мене ни взяла!

========================================================================