В пропонованій книзі Томаша Деяка нема жодного вірша:

тут все – ПОЕЗІЯ.

   Таку  ПОЕЗІЮ  у кожного з нас вдихає сам Господь Бог,  а видихнути її з себе на чистий аркуш паперу здатен не кожен.

   Отому на світі так мало зафіксованої книжно істинної поезії, Одначе, коли її натрапляєш – як у пропонованій книзі Томаша Деяка ! – мимоволі сам стаєш часткою ПОЕЗІЇ: купаєшся в ній, купаєш її в собі, робиш все для того, аби вона не проминала, адже життя без поезії, мов колос без зерна, мов час без простору.

   І коли одна з його поезій зачинається закликом: ”Метафори

 геть !”,  розумієш, що автору ніколи не виринути з повені омиваючих його чуття метафор: він не просто дихає ними – він живе глибоко метафорично, і творить істинно метафорично.

   Твердь простору і плинність часу – основні об'єкти його здивування:

…але час

залишає нас

серпантином піску,

крізь долоні в пітьму…

      Побачити себе у нинішньому Дневі з Античності, і одноразово з такої ж відстані Прийдешності, й усе побачене, усе відчуте втілити у Слові, зрозумілому найперше Самому Собі, як нині, так у найвіддаленіших часах.

   Не жити вічно – ні ! – для Томаша Деяка лексема Вічність не є навантаженою тим смислом, що його зазвичай у нього вкладають.

   Адже все йде, все минає, правда, нині те минання не вгаває, і так же не призупиниться у прийдешні часи:  вдень воно світиться Античністю, вночі воно ледь прозоріє Прийдешністю, і цілодобово п'є  живлющі соки з нинішнього Слова.

   Чим і як уміститися у цьому всьому як не Поезією !?.. Поезією оповитою Словом !

   Немов коней, запрягти іменники у прикметниковий віз,  який рухається  завдяки дії-коліс дієслів, і від почуттів, що нахлинули, вигукнути вигук, який ще ніхто не вигукував, аби той вигук підсилив кожне слово, тобто був при слові – був прислівником,

А в тексті аби пульсувала думка випещена ідеєю.

   Одночасно ж – бути стерильно безідейним.

   Політики боятись як чуми.

   Сперечання вважати злочином.

   Рух мати Поезією.

   Слова черпати одноразово з Античності і з Прийдешності, виразно бачачи їх із Сучасності.

   Читаєш Томаша Деяка і розумієш:  Поезію потрібно любити ради самої Поезії, а не задля якоїсь корисливої цілі, адже вона є найвищим виявом душі, а без душі..,  чи й  варто жити !?..

   Тим більше, Поезія потрібна не стільки Поетові, як – Читачеві.

І – найперше ! – нам з тобою, дорогий Читачу ! Адже ж ми з тобою знаємо, що Поезія сама за себе промовляє,  правда, коли є до кого промовляти  словами, які змушують нас повірувати в Бога Поезії.

   Істинна поезія не несе в собі якоїсь особливої інформації, зате вона чаїть у собі силу, без якої жити і неможливо, і не варто.

   І коли поет пише про ”народ, у якого крадуть найцінніше - мову”,

навіть не думаєш уточнювати яку мову,   бо Томаш Деяк

 з небаченою легкістю вливає істинну позію як у справжню українську, так у справжню російську – переходів не відчуваєш,

 бо їх нема:  тут домінує Поезія.

   Правда,  я не вірю автору, коли він пише:

Я крик. Відчайдушний крик

Загнаних у безвихідь міфічних звірів,

Геніїв і митців, покоління, віри -

Виду, що майже зник

   Не зник і не зникне – запорукою тут криваво пульсуюча поезія Томаша Деяка, митця – генератора всього, що б’ється у мільйонах сердець і – рветься на волю !