КОЙ СЕРЦЕ БОЛЇЛО
Полсеслово до книгы
“НАШІ и НИНАШІ СПÜВАНКЫ”,
1998 года.
Дуже ня болїло, кой им писав сисю книжку.
Болїло серце.
За моє изгиреноє життя ня болїло. За згиреноє життя мого русинського народа.
На слызы м ревати ни мüг, и сисї слова ми цяпали из серця, ги слызы.
За тоты стихы, што йих кличу НАШІ СПÜВАНКЫ, ни годен им уповісти нич – слызы, они и є слызы… Правда, люде звыкли прятати слызы, звыкли ся ганьбити слыз… А я свої – науказ…
НИНАШІ СПÜВАНКЫ. Сафо… Ду Фу… Війон… Гете… По… Бодлер… Нїцше… Такубоку… Єсєнїн… Русинськов бисїдов!
А што м мав робити!?.. Кой на габы русинського возрождения тüлькo словесного смітя ся пущать! И кить – гикойбы русинські (?!) – творитилї того нипотрібу тым ся щи й гордять, урагы русинської идеї
ся тüв полові радувуть, кажучи: «Русинська бисїда слаба».
Божечку! Гикой бысьме нигда ни мали Духновича, Павловича, Чопея, Злоцкого. Годинкы, Стрипського, Потушняка… – нашых безсмертных Будительüв!
И я позираву на вічно живоє море русинсьых слüв, и серцем ми ся спирать уд радости.
Господи!
Русинська бисїда бирує вшытко.
На чому сисе вказати?!
А на чüм, кить ни на высоченных вирьхах світової литературы?!
На тоты позахмарны вирьхы понавішовав им, гикой кураговлüв, нашых трепетно живых русинськых слüв, и гойкаву ушыткым: «Никайте, які мы багаті на мудроє и
красноє слово! Позирайте: русинськоє слово ни знає нидоступных вирьхüв! Чуєте: наші слова суть безсмерті!»
Я уд маминої цицькы дышу русинськыма словами. Они – мüй воздух.
Без них умру.
Айбо так ся хоче жити.
Хоть и болить серце. Иппен так, гикой товды, кой им писав сисю книжку.
Болить ня серце.