Спередслово до книгы  Марії  Звонар

“ГІРСЬКИЙ   ПОТІЧОК”, 2014

  Письменниця – поетеса ! – Марія Дмитрівна Звонар народилася 14 листопада 1959 року в селі  Осій Іршавського району в сім'ї споконвічних хліборобів.

Рідні  батьки  - Кебелеш Дмитро Іванович та Марія Юріївна  - змалечку прищеплювали обдарованій дитині головні людські якості: віру в Бога, любов до праці, повагу  до людей.

   І зерна батьківської мудрості дали добрі сходи:

ще навчаючися в Осійській середній школі, Марійка проявила любов до науки, наполеливість у навчанні,  глибоке і палке зацікавлення літературою, особливо ж – поезією.

   Книги – як духовні, так і художні – стали постійними супутниками її життя.

   Сьогодні, ступивши за поріг свого п'ятидесятиліття, Марія Звонар власним ерудиційним рівнем доказала, що постійна самоосвіта дає більше, аніж навчання бодай у  кількох вузах.

   Сілський батьківський моральний кодекс став направляючим і для її двох дітей – Василя та Світлани. В цьому ж дусі Марія Звонар виховує і чотирьох онуків – Іванка, Ангелінку, Назарчика і Васька.

   І, що надмір важливо: попри свою щоденну заклопотаність ділами житєйськими, Марія Звонар тонко вміє бачити і відчувати істинну поезію швидкоплинного життя: поезією довколишньої карпатської краси дихає з перших секунд свого життя, вірші пише зі шкільної лави.

   Назвавши  першу поетичну книгу  ”Гірський потічок”,  талановита поетеса цим засвідчує свої творчі принципи:   шукати красу світу у її струмуючій безупинності й проминальності, і продовжувати  звучання  цієї щомиттєвої життєвої краси  у слові.

   Аналізуючи психологію власної літературної творчості, Марія Звонар зізнається:

Удень я часу не маю

Писати вірші.

Коли ж  спати лягаю,

Вони в голові римуються самі.

Говорять люди буденно,

Що заздрити не слід

Тим, хто пише вірші…

А я їм шлю  сердечний привіт.

   Поправді: тільки до істинного поета його  віршовані рядки  приходять самі – без примусу, без вимучування  і викручування слів. Як у Марії Звонар –  тривожать  її  навіть уві сні.

   Кожен свій вірш потеса творить так, як художник малює картину: спочатку вона дає фон, а вже на тому тлі проголошує  головну для цього  твору ідею.

   Ось вам фон одного з її віршів:

Осінній подих дібров.

Листя пожовкло в лісах.

   А далі йде поетична ідея:

Між людьми хай панує любов,

Хай зло не насниться і в снах.

   В іншому вірші – тло, фон:

Найгарніша ромашка польова

Білим цвітом зацвітає.

   І зразу  ж  те – головне ! – що й хотілося висловити:

Юність, що вже пройшла,

Весело і радісно згадаєш.

   Як істинний художник не вимальовує свою картину одинаковими по довжині лініями та площинно рівними   кольоровими  мазками, так і поетеса Марія Звонар будує свої вірші кількісно різноскладовими рядками.  І це дає прекрасний ефект поетичної несподіваності.

   Та все-таки головне у поезії Марії Звонар її душевна щирість, любов до щонайтоншого прояву життя як людського, так і того, що нестримно тріпоче в кожній травинці й квіточці, в кожній крапелині щонайменшого гірського потічка.

   Коли душа твоя відкрита радості всього світу, ти можеш навіть з малесенької росинки напитися безмірної  любові.

   Саме так сприймати  щоденне життя нас кличе вируюча любов'ю поезія Марії Звонар.

Іван Петровцій,

осійчанин, 

письменник,

выключенный из спілкы письменникuв Украйины

“за  участь  у  русинстві, яке  є  антиукраїнським”