Чи задумувалися ви над багатозначністю вашого життя - кожного вашого поруху, погляду, мислі, слова?! Навіть коли цей текст читаєте, ви - особисто! - маєте ті чи інші почуття, уявляєте автора, героя тексту вами читаного - одночасно бачите все це в ще якихось проекціях, а то й просто махнете втомлено рукою, забудете.

              Забудете?! Все, що ввійшло в нас через наші органи відчуття - вже навіки з нами, і - наше! В той чи інший момент воно може дивовижно самоорганізуватися та допомогти або й завадити нам...

          Як спровокувати вихід із нашого серця, з душі, з тіла бодай часточки того, що ми свідомо чи несвідомо, хотячи чи й нехотя абсорбували?! Це робиться запросто, якщо ви маєте поетичний дар.

          Уявіть собі, що ви молоді й закохані і можете досить-таки багатозначно сказати тому, кого любите: “ти володієш очима, які володіють мною”. Глибоко, багатозначно - вкрай поетично.

          А ще коли дівчина, йдучи з вами порч, скаже: “я не назлилась, я злилась із липами”. Або ж, гостро відчуваючи сьогоднішню “сіру смугу смутку”, побачить, що “світ сутеніє, сатаніє”. Саме тому “це я. сиджу край дороги. край мене дощ. і нема йому краю. я краю себе за життя”.

          Слово ще небаченим шляхом випливає зі слова, родить рій думок, які женуть на вас габу нежданих почуттів. Отоді у вас заримуються “кола дантові” і “зорі діамантові”, і всміхнуться до вас “дами із устами, мов медами...”.

          Але все це трапиться лише тоді, коли ви поглинатимете очима і душею “вірші, в яких все крилате можливе”! Отоді з чиїхось вуст, а то й у самому вашому єстві може прозвучати: йдучи “по вістрю вітру”, “підкорену ти не кори...”. І не варто вже порушувати оцю дивовижну гармонію між автором і читачем, адже, якщо “не бачити, чи плачеш ти”, то “не буде вже “на біс”, тільки “к бісу”.

          Поезія цієї авторки є “гра на грані” тому, бо “цей біль мене перебільшує”, і то навіть тоді, коли ти “сплюнув сплін”. Цікавим є й об’єкт ліричної уваги поетеси - “бідний мачо”. Заглядаючи в “музей його муз”, вона бачить, що “ця гарна без бузи, ця гарна під блюз. в цієї пластична лише хірургія”. Що ж до самого “мачо”, то “живе він в ім’я отця свого сина...”. А коли він поруч із нею, то вона, споглядаючи “висячі зади його семірамід”, відверто каже: “у нас з тобою так багато спільного, бо ж ми обоє любимо... тебе”.

          Можливо, все це лише “утоплена утопія”, бо коли він - “гуморист, артист, содомогоморист, гурман, гормон”, вона відчуває “жало жалості до себе, і тугу, як тугий корсет”.

          Боже! Скільки антиегоїзму в цій іронічності! Навіть тоді, коли авторка думає про себе: “чого ж мені, нормальній, не блондинці!”... і усвідомлює, що “потяг... бува до відню чи статевий...”.

          І вже, як “постскриптум. постфактум. постфатум”, скажу, що мовлю тут про першу поетичну книжку 19-літньої красуні - ужгородки Ірини Надворної. Навіть назву своєму літературному первісточку вона дала урбаністично поетичну: “текстСтильна проМисльСловість”.

          Я прочитав цю книжку і питаю себе, чи таки дійсно сучасна вона, ця “текстСтильна проМисльСловість”? І розумію, що - Так! Адже там сучасні Мислі, оповиті в Слова істинно поетичні. Там Почуття вирують, як молоді Моря. Або ж це - не вірші, а просто - погляди неймовірно красивих очей, які, нічого не обіцяючи, дають так щедро й багато.