Так ся трафило, ош им домак збитїжнїв, та допровадили ня до коргазу, де м утямив, ош туйкы я ся й гыгну – уддам Богу душу.

  Лем иппен душа моя, грішна-прегрішна, Богови ни трібна, и Овüн ї перепровадить каммай туды, де йüв и яло быти – у ад.

  А щи кой им жив, та многі мої нинависникы ківеновали ми, обым здох дись пуд городинов.

  И я йим повіровав.

  Иппен тому так им и начав свüй стишок.

  На дниськы послїдный.

  Но, та прошу вас, чилядкове, прочитати го !

----------------------------------------------------------------------------

Я вмер. В дворї. Пуд городинов.

(Казали, тко ня ни любив,

Ош так и вмру). А я, нивинный,

Што ми удведено, м дожив.

 

Туй позираву – де тото я ?! –

В топанках, в анцучку тїснüм

Ступаву по твердüм путьови…

Менї навстрічу йдуть по ньüм

 

Дьüвкы пуд рукы з лигінями…

Як файно туй – ни є баю ! –

И пещу сам себе думками:

“Я, видить ми ся, у раю”.

 

Ишов им докüть файно йшло ся…

Туй з хыжі уйшла на порüг

З челленов ружов у волосю

Дьüвчина – чіча ! – вбы ня Бüг ! –

 

Убленна, ипна, файна, мила,

Голинька: стегна ! а – лыткы !..

Ги дві сонця, у тьмі світили
Нипровбайловані цицькы.

 

Я догадав житя земноє
Коли щи быв им дїтваком,

Як здрів им тайинство новоє,

Кой спрятав им ся за корчом:

 

У потоцї дьüвча ся мыло.

А кой з бовча стекла вода,

Меже ногами ся чорнїла

У ниї мокра борода.

 

А в сиї – лем мнякка борüдка.

А тїло ! – тїло онь пашить,

Гибы го из косиць ткось уткав.

Ги в босоркань на шабаши !

 

З пуд чорных брüв зелені очи

Лем зиркнули, ги дві зорї,

На мене вгинь зеленый скочив:

Мüй анцук ймив ся, и – згорів.

 

Убнимать ня, цюлює, лиже

Засохлі губы - я онь вмлїв…

Веде ня, голого, до хыжі –

Там, позираву, на столї

 

Вино и палинка – для мене,

Для ниї – цукор и шампань…

Шовками постїль застелена,

Парны челлені, гикой грань.

 

Легла… Ничим ся ни прикрыла…

У мозок вдарила ми кров,

Кой розчепарила, ги крыла,

Колїна дві спередо мнов.

 

Вна моє тїло свойым тїлом

Гибы прüмкла – я онь зревав ! –

И свойым флыздриком ствердїлым

Усю м ї здольü прорубав.

 

Гыд – у гадючник. Ключ – у замок.

Так довго м тым ключом вертїв,

Онь в голові ми просіяло,

И вже м штось улляти хотїв…

 

Она ся схопила, й стулила
Вбі ногы – нич нигде ни є ! –

А мнов диявольська бє сила,

И спокою ми ни дає.

 

Я рукы й флыздрик простягаву

До ниї, просячи ї: “Дай !” –

Вна щезла… Де єм я – ни знаву…

Ци аццякый быває рай !?..

 

Туй позираву: я – роздїтый –

Ногами топчу кüзьый гнüй,

А мерзко бекавучі дїти

Указувуть на флыздрик мüй.

 

Здрю: сходить ся ид менї чилядь.

Гибы йих гнав сам сатана…

А я вже, сигінь, нич ни чиню,

Лем здрю, ош де є, де – она !?

 

Її ни є. Сперед усьыми

Збаг – уццьüть я вже ни пüду…

Из флыздрика м зло улляв сімня,

И врозумів, ош я - в аду !