Мадярський танець

 

Аж до хмар злітають звуки —

чобіточків перестуки.

 

Скраю кручі вишня звисла,

хто мовчить, той зле намислив.

 

Не скажу — лиш станом вив’ю:

мало правди в многослів’ї.

 

Я підскочу, ти — до пари:

затремтять у небі хмари.

 

Розправляє вишня віти,

обіймає хвацько вітер:

 

танець надить, танець вабить —

квітнуть юпки, мов троянди!

 

 

Готовність до радості

 

Лиш той радіти може повнокровно,

хто має справжню втіху. Мов турботу,

несе сам у собі здобуту радість

очікувально і відповідально;

а ще коли знайде у собі сили

із іншими цю радість поділити,

збагне, що втіха ця не безконечна,

відчує невдоволеність бажання —

нових чекань безмежну перспективу.

 

За кожну радість мусимо платити.

Завжди самі визначуємо — скільки,

визначуючи цим вагомість власну,

і, звично, платим більше ніж потрібно

в митєвість цю, бо вже наступна хвиля

нам ще новішу радість обіцяє

і, розриваючи обійми втіхи,

втрапляємо в лабета до чекання —

експропріація здобутого жаданням.

 

В чеканні розгорається готовність.

В готовності до радості — надія.

Палка надія нам приносить радість,

а в радості крилатіє чекання.

Чекання — це моря утіх маленьких,

малих утіх без туги не буває.

А туга — це підгрунтя для надії.

Надія і готовність — рідні сестри.

Так і живем — в готовності до щастя!

 

 

Злива

 

Од сяйва травня дощ осліп,

і ллється, і не розуміє,

що в стеблах житніх зріє хліб...

Крізь цю весінню зливу зріє!

 

Коріння в злаків молоде

вже набубнявіло прозоро,

а дощ іде! А дощ іде...

І сонце вигляне не скоро.

 

Назустріч літу босоніж

через ліси й поля щасливі

біжить осяяний капіж,

переростаючи у зливу.

 

Минає мій обідній час,

а я сміюся..., а я плачу —

мов бачу дощ у перший раз,

і мов востаннє його бачу!...

 

 

Передноворічне

 

Ти бачив інструмент музичний цвіркуна?

це — скрипка,

звук — матеріальний:

клітину кожну очищає і напоює красою!

Ти бачив розпечену печеру голосу?

оцю імперію чудес —

гортань людини,

звідкіль лунають мільйони інструментів!

Ти міг побачити хоч раз мурах сумлінних,

що звивинами мозку блискавично

тягар думок наших проносять?!

Ти зауважив дисципліну, ту залізну волю,

що контролює напрями і розміри утіх і болей,

ти осягнув чітку роботу мурашину?!...

Та ще про серце не забудь,

яке не завжди хоче бути блазнем думки...

Тепер скажи: хіба дано людині знати,

коли вона по-справжньому щаслива?!...

 

А тепер:

мелодію серпневу цвіркуна мені, чи ще комусь

на рік Новий подарувати зможеш?!

Даруй тремтливі звуки голосу людського!

Благаю! так зроби,

щоб Дід Мороз моєї волі-дисципліни

на дрижав на крайній півночі поневірянь —

йому найперше літо подаруй!

Завжди, коли надходить рік Новий,

я помічаю — у мені

так багато простору для свята!

 

 

Моцарт

 

Відчуваю мудрість у красі,

входячи в світ музики твоєї.

Розумію — люди всі, епохи всі

є навік причетними до неї.

 

Непідвладні й музиці дощу,

коряться тобі серця гордливі.

У тобі не всім відчутне — чуть:

ти й серйозний, ти і пустотливий.

 

З п’єдесталу мудрості Вольтер

усмішку поблажливу дарує.

Ти ж нам руки радісно простер —

звеш іти до радості. Чаруєш.

 

Все своє життя — палкий порив —

перелив у музику юначу.

Жив ти просто. Геніально ти творив.

Лиш у творчості свободу бачив.

 

Гендлювати совістю не вмів.

Серцем жив. А серцем не торгують.

Не терпів фальшивих голосів.

Вірю — й наші голоси ти чуєш!...

 

У тобі й дитина, і мудрець

можуть радість лагідну черпати —

власним серцем тисячі сердець

учиш жити, в радість поринати.

 

 

Хвилі творення

 

Розтане вранішній туман,

і з-під твоїх чутливих пальців

поплинуть чисті хвилі праці

в безкраїй ритму океан.

 

Нестримно серце стугонить.

Світліє розум. Мчаться руки.

А хміль просвітленої муки

і душу, й тіло вже п’янить.

 

Бездонна ритму круговерть.

Та кожен порух тут незвичний.

І хвиля творення правічна

змиває чорне слово — смерть.