Ну, що мені до вас,

ви — спомини мої?

 

Ну, що мені до вас, ви — спомини мої, ви — риби, що тріпочуть і вилискують у верші?

Ти — бумеранг, ти — самокид: ти мітив точно в монумент мого порожнього місця, чого ж тепер летиш назад?

Ну, що мені до цих будинків, які стали споминами моїми; ну, що мені до їхніх дахів черепичних? що мені до тих схвильованих приймачів з антенами? а ще ж тут покотом лежать віків нових тварини:

машина пральна, холодильник, пилосос пережовує жуйку, хрюкають, бляють —

ну, що мені до них? Тут пес уже не гризоне штанину чи долоню писком спіненим: авто ж бо завжди на сторожі й тин зі списом завжди.

Ну, що мені до цього села, яке давно є моїм спомином, село, в якім поховане моє рідне село — що може повернути мене назад до нього?

Чуже для мене, я чужий для нього.

Що поверне мене до нього, як бумеранг, що пролітає крізь вікна засклені?

Я — голуб поштовий, який літа по світу — що можу я вернуть спорохнявілим голубникам?

Ну, що мене жене отак всеможно на твої коліна, у твої обійми, колиско?

 

О, душа моя між берегів Сонця й Місяця припасована верша, тут вербове зрізали пагіння, тут стерли із нього твоє тіло, тут відпустили тебе у воду з раками, щуками, мушлями, тут упіймав ти перші свої зорі!

О, серце моє, ти само — упіймана рибина: тут вперше в вершах чужих душ затріпотіло, тут заклекотіло ти!

Ну, що мені до вас, ви — спомини мої, ви — риби, що у верші тріпотіли?

Ти — бумеранг, ти — самокид: ти мітив точно в монумент мого порожнього місця, чого ж тепер летиш назад?

Рух, що застряг у магмі впійманих років, ти відійшов давно від мене, ну що з тобою тепер діять? чому назад мене ти звеш, чому?

Горобці, що цвіріньчать у вечори осінні, купи хмизу: що треба вам од мене, можливо, аби листя вашого цвірінчання палало наді мною, як у маю черешня?

Ну, що ви ходите вслідці за мною, дороги, для чого лице мені лижете собачим язиком тополь, пси з носами вологими, ви мене відчуваєте — ну, що вам від мене треба?

Ну, що ти хочеш, Чатонапорт, Нодьлопош, Пашком, Ерекселлек, Піріпарашік, Мілле, Сенткірай-пуста, Чонкоторонь, вулиці Шолті, Чергеді, Кереші — ну, що ви хочете? чому тут вабить зелена сажа, зелений, неначе гусенятко, привид?

Відтиски ваших облич у цвинтарних нашаруваннях, мов таємнича палеонтологічна знахідка.

З цвинтарних нашарувань енергія незбагненна вверх виривається і ллє на моє серце, як і давно, ллє на моє серце.

Он той із поміж вас із недовірою підморгує мені, той підліток, отой хлопчак знайомий, неспокійний, незграбний трішки, щоденно до відповідальності притягує себе.

Спокійно, братку, — скажу, бо що ж іще сказати можу.

Я інший вже, та й ви не ті, але і рівні, спроможні навіть почорнілі обличчя вмерлих занести в пісню.

І наче з мертвої води затишку викинуто слова: згадать чимбільш моїх облич померлих.

Ви — сила, укріпіть мене!

Ви — країна, господарюйте!

І я, поет: говорю про вас, для вас!

 

 

Міф дикої качки

 

Погойдується золотавий

міф качки дикої, ламаючи емаль

загуслої озерної води. А над усім цим

шумлять знамена комишів,

немов означуючи часу дивну даль.

 

Ламає осоку її крило промінне,

по шиї котиться перлинна крапелька води;

науявляла себе качка павою

і сяє,

і крильми лебедить.

 

Її зіниці — спалах зір кремінний

в очах часу вмирущого. Я уявив,

як розпаля вона вогні промінні

в скелетних комишах і серед нив.

 

                            Фантазія грайлива —

                            скупалось сонце у озерній осоці,

                            і ось воно вже чистить пір’я,

                            хлюпочеться, пірнає

                            зі зморшками на древньому лиці

 

О, паво, паво!

Сонце чи кача

проміння, мов пір’їночки, почистить,

у мул зариється, чи поміж лілій пропливе,

правічне, променисте.

 

 

Течії

 

В ротових порожнинах Землі й Місяця — море.

Де — неминучий фатум і запах фіалок слізний.

Блискавиці крові. Наскрізний дим і вітчизна.

Та млини-хом’яки. Та дитячі зіниці розкраяні

 горем.

 

Жаріння німбу і здимлений присмак прокляття.

О, візерунки химерні — кохання моє

щонайперше,

Невмируще — рукою його я торкну,

 навіть вмерши!

І зашморг на шиї — про маму згорьована

пам’ять.

 

На Голгофі дикунські концерти кішок...

                                                На Голгофі!

Хто зміг — ковдру сну накоцюбив на серце,

                                                на очі.

По бурі сліз у очах чистий день захлюпоче

І наручники заскриплять. Вірші — крицеві

                                                строфи.

 

О, течія одностайності в одноголосому хорі!

Зненавиджене і полюблене — у течії одній,

                                                 грізній:

Ось — млини-хом’яки... Наскрізний дім

                                               і вітчизна...

В ротових прожнинах Землі й Місяця — море.