Арпад Тот

(1886—1928)

Новий Бог

 

Послухайте нового бога, люди!

 

Не з позолочених ікон церковних,

Закурених роками і кадилом,

Поблискують його вогненні очі;

Не статуєю з між свічок вівтарних

В пихатості байдужій алебастру

Приймає поцілунки прихожан;

Не мешканець небес, який спиває

Набридливо солодкі, монотонні,

Тягуче довгі і клейкі, як віск,

Літанії!

О, ні!

           Цей бог новий!

 

Послухайте нового бога, люди!

 

Не в небесах народжений! Не в райських

садах заблуканий далекий незнайомець,

Що затулив своє обличчя небом,

Мов ризою з холодної блакиті,

О, ні!

           Цей бог не істукан земний,

Що, наче ненажерливий Мамона,

Паразитично, із тучного рота

Повисувавши щупальців мільйони,

Мов зміями, впивається в тіла

Незаймані, дівочі; розбиває

Поету череп й висисає мозок;

Крізь почорнілі димарі фабричні

Злі щупальці просовує в майстерні:

Не бачить сліз, не слухає прокльонів —

Із тіл робочих золото спиває,

Хоча його наповнені кишки

Вже золота важкого не приймають,

І на великому, гидотнім вічно тілі

Смердять і золотіють плями трупні...

 

Послухайте нового бога, люди!

 

Народжене кривавою землею,

І скупане в кривавій піні моря,

Зростало пурпурове тіло бога,

Голісіньке, і вище од найвищих

Шпилів церковних, піднімалось в силі,

Ступаючи з держави до держави;

Червоний Схід до Заходу блідого

Його могутнім голосом гримить:

“От я й прийшов!

                              Я — ваш Червоний Бог!”

 

Йде! Кожним кроком землю потрясає:

Виходить з берегів пожовкла Сена;

Стає мур Вестмінстера єрихонським;

Прошивши скло зелене Океану,

Він стіни Дому Білого зчорнілі

Забарвлює в святий червоний колір...

 

Осання богу справжньому, осанна!

 

Признай нас, прихисти, жаданий боже!

Бо й наша згіркла, сумовита кров

Збагачує твоє могутнє серце,

Підсилює всеможне пульсування,

А звуки із грудей зболілих наших

Вливаються у твій суремний голос,

Можливо й непомітно, та впливає

Струмок угорських болів сирітливих

В нуртуючу, гучну московську повінь,

Яка сьогодні всесвіт очищає:

 

Осанна богу справжньому, осанна!

 

Клич нас до творення нового світу,

даруй оновлення брудній планеті,

Яку спаплюжили боги верховні,

Бо ти — новий бог, наш, ти — пролетарський:

Подібними до молотів руками

Нам викуй день, вознісши на долонях,

І нас твори подібними до тебе!

 

 

Квітневе каприччо

 

Витіка росинка з ночі,

Протира кульбабка очі,

 

Озивається пташа —

Перша збуджена душа! —

 

Їй співати, їй сурмити,

Зранку їй палац будити!

 

І палац зі сну встає,

Руки-вежі подає

 

Спершу — сонцю, далі — ранку.

І стоїть уже на ганку

 

Ніжнощокий черевань,

Смачно нюхає герань.

 

Непідвладний ще задумі

пан в спортивному костюмі:

 

Збіжжя біржі — лютий зиск

Млістю сонною притис.

 

Поки зріє думка скнара

В мозку темнім, наче хмара,

 

Ще можлива доброта

Злющим терням зароста.

 

Жалість, милість до людини

опадуть, мов пелюстини,

 

Як укине цей крамник

Власне тіло в легковик...

 

Гей, кульбабко, гей, росино,

Гей, заспівана пташино,

 

Знаю щастя лиш у сні,

То ж чи варт вставать мені?!...

 

після сну, як після казки,

Розриває доторк ласки

 

Щоранкове відкриття

Жахів дійсного життя.

 

В цім житті за кожен подих

Мусиш здійснювати подвиг.

 

Холод, голод, як в бою

Нищать дниноньку мою.

 

бачу: вежі супокою

Зранку зводять між собою

 

Злидні й спочивок слабий,

пан проїхав — все розбив...

 

скільки ж я терпіти можу

Знахабнілого вельможу?!...

 

І з удару п’ястука

Розпочавсь день бідняка.

 

 

Едельвейс

 

торував тяжкі дороги,

Оббивав до крові ноги.

В серці гас вогонь.

Переходив ріки скверни,

Вперто дрябався крізь терни —

Мало ще цього?

 

Гей, Життя, підступне й дике,

До нестерпності велике,

Я тобі не рад —

Посивіли в мене скроні,

Рідко ж мав я на долоні

теплий хліба шмат.

 

Як і мав я щось хороше —

Не за гроші! не за гроші! —

Кров’ю заплатив.

Наче той боксер на ринзі,

Від усяких костогризів

Совість боронив!

 

От якби я був раніше

Розумнішим, чи — сильнішим...

Нині вже — дарма:

Шепче серцю лютий досвід,

Що боровся марно досі —

Радості нема.

 

На верху тяжкої тиші

Супокоєм темінь дише —

Зразу впав тут я:

На холодній чорній скелі

Едельвейс мій невеселий —

Резигнація.

 

 

Давня гра в рими

 

дарунок ритму невгасимий

Ця старовинна гра у рими:

Цей дар, мов жар, весь повен чар,

Коли й школяр, й трунар — пісняр!

 

Коли ще зрана в серці рана

Слова фарбує полум’яно —

для пізніх астр з осінніх ватр

Іржавих фарб нести не варт...

 

В житті я не нагарбав скарбу

І, марно витративши фарбу,

В дарунок милій віддаю

Скорботну музику свою.

 

Хай блискавично рух музичний

Нас понесе у феєричний

у зал з опалових дзеркал

На бал, на дивний карнавал...

 

Або обоє сядем в поїзд,

Де рух загоїть, заспокоїть

Біль, що пронизливо щемить

За кожну мить, тривожну мить...

 

Скорботна музика й кохана

Могли б піти на полювання,

де сотні труб з єдиних губ —

Люб, чи не люб! — зірвуть сто згуб...

 

Ми б любувались днини цнї,

Як у музеї, в Колізеї,

Де мельхіор і лабрадор

Класичних норм, античних форм...

 

В краю швейцарця, чи саксонця

Спостерігали б захід сонця...

В нічній імлі на кораблі

Пливли б до дальної землі...

 

Ця невгасима рима грима,

Ця рима ритмом одержима!

Я — сирота, ти — сирота,

Нас болем рима огорта...

 

Мов у циганському оркестрі,

Нестямно струни рвеш і пестиш —

То співи ос, то сум осик! —

Не для краси ці голоси:

 

Леліє ласку флейта люба,

цілують згубно губи труби...

Хай хор цей — пекло, чи едем,

Скорбота — першим скрипалем!

 

Дзвін мандоліни, мов пір’їну,

Тобі вкладає на коліна

Гарячу голову мою...

Хоч бубни б’ють, я тишу п’ю!

 

Ти — квітка... Ти, моя лелітка,

Гойдаєш — сироту сирітка...

І плачеш... Плачу я... тепер

Якби я вмер!... Якби я вмер...

 

  

Прохання

 

Сів я на ослоні,

Думаю я думу —

Ллє зів’яла юність

В серце ріки суму:

передчасна втома

радість заховала —

Я тебе кохаю...

Ти мене ... кохала...

 

Де ти, щастя юне?!...

Вечір... Запах сіна...

Голову поклав я

милій на коліна.

Поглядом лукавим

Вмів я помічати,

Як дрижать жагуче

груди у дівчати.

 

Наче сад осінній

Співу солов’їхи,

серце билось повне

Молодої втіхи.

Мов той сад осінній

Крижаною млою,

Нині серце повне

Болями, журбою.

 

Саде мій суворий,

Ти дрижиш в тумані,

Дай тобі освідчусь

В давньому коханні.

Ми такі зів’ялі

В болях сього світу...

Може ти розквітнеш

Од мого привіту?!...

Де знайду криницю

Вгамувати спрагу?

В цім немилім світі

Де черпать наснагу?...

З губ твоїх, кохана,

Сили дай напитись!

Обніми, щоб міг я

В мить останню — Ж и т и!

 

 

В гірку годину

 

Я сам. Самітніших —

нема.

Ще й — сльози...

Хай собі!...

Сама

Заплакана свічками скатертина,

мов сліз потік, приймає віршів плин,

Що із грудей моїх заслаблих ринуть...

А я —

на всій землі щонайсамотніший. Один.

 

 

Щезає радість

 

Щезає Радість... Клич її! Мани,

Покіль тобі ще сяють її очі,

І лине ніжний голос, поки з ночі

Біліють кучері теплом ясним.

 

Уже й не вірю, що була... Палкий

Мій погляд ловить профіль таємничий —

Тремтливий відблиск милого обличчя

Зникає в нурті дикої ріки.

 

Відходить Радість у німу пітьму,

Мов обрис полохливої голубки,

Яку міських будинків чорні грубки

Спішать вдушити у їдкім диму.

 

Сирітне світло вмерлої зорі,

Що паморочно сотні років рине

У нетрищах космічних, без родини,

На чужині самотньо догоріть.

 

Чи, може, є десь неземна рука,

Яка два серця, непідвладні зраді,

Знесе до щастя?... Та — щезає радість,

І тисне нам серця печаль важка.

 

О, радосте! О, Втіхо! Ти була?...

Спинись на мить, бодай лиш на хвилину

переконай мене, що небо — синє,

Що у гіркім житті судьба — не зла.

 

щезає радість... Клич її! Мани,

Покіль тобі ще сяють її очі.

Прощальний голос — музикою з ночі

Війнув, сяйнув, подаленів і — зник...

 

 

Ранкова серенада

 

Ніч тане. Засірів бруднющий міста вміст,

Та в чистій далині на неба ніжну арку

Незримо напина новий креслярський аркуш

Світанок, цей великий імпресіоніст.

Сріблястим оловом на голубому тлі

рисує мрійливо хмарину вередливу,

І кнопкою зі срібла — місяцем сяйливим

Пришпилює портрет над ліжечком землі.

 

Ще перше непроглядна, мов той саван, тьма

Звисає клаптями на росяних деревах.

Од цих раптових змін вже сам собі не певен,

Мороз поміж дерев проходить нишкома.

Ця вічна й незбагненна дивовижа — ліс

Поволі розкрива своє розкішне тіло,

І гребінь золотий з рук Сонця взявши, вміло

заколює собі поміж зелених кіс.

 

А тут, заштурханий у провулки старі,

світанок сірий, непривітливий, сердитий,

Бездушно душить жовті, зблідлі квіти —

розмиті течіями ночі ліхтарі.

І тільки де-не-де скелеття деревин

Стирчить, що й не збагнеш де тут дуби, де липи,

Та це і є ясно-зелені смолоскипи

Міських майданів, цих зачовганих площин.

 

Спиш, Оннушко? А я по вулицях сумних

В час безутішного світання сам блукаю,

Та, щоб мене розважити, на скрипці грає

Моя фантазія, цей циган-мандрівник.

В мелодії журній зливаються в одно

Ліси і небеса, твоя смертельна знада...

І я жадаю, щоб ця хвора серенада

звучала солодко у тебе під вікном.

І віддаю я скрипці серце із грудей,

В якому розридалися журба й скорбота,

Аби із серця твого виманити потай

Печаль, що болісно б весь огорнула день.

Хай твій цнотливий сон не скоро промине,

Хоч в тебе на лиці не світанкові роси —

Все ж я гадатиму, що ти роняєш сльози,

Оплакуючи в сні життя моє журне.

 

 

Солдатська могила

(з часів карпатських битв)

 

В глухому виярку могила одинока,

Прогнилий хрест на ній схилився круто вбік —

Пушистий сніг прикрив роботу червотока

І, мов хустина, торочками вниз потік.

 

У гущі пралісу вузька і неглибока —

Мороз бурульками наскрізь її пропік.

Неначе вчора в ній солдат приліг впівока,

а вже роки над ним летять, забувши лік.

 

В шоломі сонця, закривавлений, мов грім,

Гримить новий день на побоїщі старім.

Лиш ти, солдате, спи — тобі не воювати.

 

Хоч тіло втратив ти — мир у душі твоїй:

Це ж не гарматний гул — це пес домашній твій

Біжить, гавкочучи, господаря стрічати.

 

 

Бержені*

 

Співця суворого поважливо вітаю!

Ти — велет древності, ти — повен сивих дум

Античний Оссіан в угорськім ріднім краю,

Ти — скеля, на якій хмарина — скіфський сум.

 

Крізь клекіт блискавиць і зірок відчуваю:

реве з грудей твоїх вулканно-дужий шум,

І кобзу тихого нащадка напуває

Вогнем, що не віддасть чуття свої на глум!

 

І ти ведеш мене спокійно, без натуги

В прадавні вечори, коли твій дух вогневий

Окрилював серця, тіла п’янив без хмелю:

 

Діждавшися часу свого, покірні слуги —

Сумні слова мадяр ревіли, наче леви,

В барлозі самоти твоєї, Данієлю!

 

Осіннє питання

 

Чи йшов ти по стерні вечірньої години,

Коли тремкі зірки красуються згори,

Коли безсмертний запах сіна із долини

Везуть воли вмирати на сільські двори?

 

Чи відчував ти трепет ніжний тополини,

Як у сріблі вся голова її горить,

Бо... ще один рік у житті твоїм відлине,

Мов запах сіна, вмре осінньої пори?

 

Натомлений життям ти на валун присів

І прозирав глибінь старих, сліпих часів,

І раптом осягав: отут помреш без муки!

 

Та вмерти не встигав — із забуття воскрес,

Бо пізній вітерець, немов бродячий пес,

Із жалості лизав твої промерзлі руки.

 

Світанок на бульварі

 

Сліпий, скупий ще досвіт. В час такий

Не розімкли скляних очей крамниці,

І пилюгу, що вкрила хідники,

Метуть повільно сонні двірники,

Мов тихі джини, гноми сумнолиці.

 

раптово сірі стіни опекло

Жаріння сходу: у жазі світати

Вже сотні сонць омили кожне скло,

Брудним асфальтом плавно потекло

Безмежне Сяйво у мільйон каратів.

 

Вся вулиця вчарована. Стоїть

Суха акація й п’янкі півтони

Проміння всотує, вершинна віть

несміло ворухнулася — таїть

Весняний скарб: один чи два бутони.

 

Ще не озвались голоси землі

До світла, дружно барви заспівали:

Лілову пісню на вітриннім склі

Краватка вирисовує, на тлі

Крайнеба біло дзвони залунали.

 

загув журливий заводський гудок,

трамвай на рейках дзенькнув — дух живиці

Повсюдно ширить сонячний росток,

Ллє золоте проміння з-за хмарок

Цілунками на руки робітниці...

 

 

Вінок вечірніх променів

 

У парку вже густіло безгоміння,

тілесні тіні розростались в нім,

Коли вінок вечірнього проміння

Упав на кучері твої, мов німб.

Його м’яке, вречевлене палання

Над безтілесним поглядом твоїм

Жагу життя таїло, мов кохання,

Яке обабіч радості стоїть.

 

Співучі аромати таємниці

текли з твого волосся, мов ріка.

І я радів життю! Мої зіниці

несли до серця сяєво вінка.

І я відчув: отам, де ти стояла,

горить неопалима купина,

І в кожному її листку дрижала

Душа твоя, небесна і земна.

 

Стояв я зачаровано. Всі звуки

Втопали у хвилинах, чи в роках.

Ти раптом узяла мене за руки,

І я розплющив очі, а в очах

Вінок палав!... життя моє горіло!...

Я чув як іскри в серце сили ллють!...

А кров несла по жилах онімілих

Земне чуття: я так тебе люблю!

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія