Вас зацікавив мій портрет?

Тож лиш для вас – з натури –

Я випишу його в момент,

Хоча й в мініатюрі.

Я – верховода у гуляк

Ще із шкільної лави.

Та глузду не втрачав, однак,

Скажу вам нелукаво.

Непереможний балакун –

З професором Сорбонни,

Який не був би він крикун,

Піду на перегони.

Хай ростом я не дуже взяв.

Кремезний же на славу!

Ще й дід мене обдарував

Волоссям кучерявим .

Світські веселощі люблю.

Самотність мені – мука,

Гризоти, сварки не терплю,

А трохи і… науки.

Балам, виставам всіддавав

Весь пал душі своєї.

І що б я дещо тут назвав…

Якби це не в ліцеї.

Всяк, хто прикмети ці завчив,

Мене б ні з ким не сплутав –

Яким творець уже створив,

Таким і хочу бути,

Диявол сущий – витівник

Найперший у окрузі,

Пустун, кумедник, жартівник –

Такий він. Пушкін, друзі!

КУПЛЕТИ

Як віршами недолугими

Вас натхненно автор мучає,

Чи як стрінешся з папугами

Й чуєш фрази їх заучені,

Набридає їм злословити –

Кожен звук втрачає значення –

Тільки й хочеться, що мовити:

– До приємного побачення.

Наодинці ж із коханою,

Чи з дружками найвірнішими

Просиш хвилі невблаганнії

Будь якомога повільнішими.

Серед гульбища веселого,

Щоб продовжить це приячення,

Кажеш друзям, кажеш келихам:

– До приємного побачення.

Та в життьовій швидкоплинності

Проминають, не верт аються

Дні щасливої невинності,

Дні, що в любощах купаються.

І збагнеш в прощанні з веснами,

Що любов навіки втрачено, –

Їй уже не мовиш весело:

– До приємного побачення.

Хоч, було, в житті прекрасному,

Повнім суму й загадковості,

Нас від смерті передчасної

Рятували… випадковості.

Ми ж до часу оминалися –

Йшла кістлява по призначенню

Й нам лукаво усміхалася:

– До приємного побачення.

Й по другому стрівшись разові,

Слово втішить нас римоване.

Нині ж я верхи Парнасові

Покидаю розчаровано.

Бо натхнення лиш наснилося,

Справжня ж пісня – передбачена!

І кажу своєму стилосу:

– До приємного побачення.

СТАНСИ

Ви квітку бачили тендітну,

Що навесні, в світанну мить,

Хоча не встигла ще розквітнуть,

Вже вся коханням струменить?!

Така ж і навіть красивіша

Докія, юна й чарівна,

Краса її і серце тішить,

Й п’янить ще більше, ніж весна.

Та, леле! – вітер із хугою,

Злі діти сивої зими,

Осиплють скроні білиною –

І стане світ увесь німим.

І де весна, і де ті квіти?

Хоч докоряй, не докоряй –

Любов зів’яла нерозквітла,

Минула радісна пора.

З коханням будь, Докіє, в згоді,

Любов’ю повни кожен час!

Повір – у старості холодній

Жар любощів не пройме нас!