Полудень у полі

 

Ну і спека в полудень у полі —

Чистий жар ллє сонце з неба дулі.

Од його вогню, од тої спеки

Навіть псу сховатися нелегко.

 

Ну, а хлопці в полі сіно косять,

До копиць дівчата сіно зносять.

Та нема охоти до роботи —

Вб’є спекота будь-яку охоту!...

 

В час такий найкраще королеві,

Чи палкому хлопцю-вівчареві:

Бо король на троні відпочине,

А вівчар — в обіймах у дівчини. 

 

 

Тиса

 

В надвечірніх сутінках тремтливих

Я над Тисою стояв, на звиві,

Де пустунчик Тур до неї плине,

Як в обійми мамині дитина.

 

Без брижинки Тиса, повна, плавна,

Лагідно пливе між берегами,

Мов боїться, щоб о гребінь хвилі

Не спіткнувся промінь пустотливий.

 

На дзеркальній гладі многоводдя

Промені, мов феї, хороводять —

Кроків тих і нині чую звуки,

Їх брязких підківок перестуки.

 

Я стояв на килимі піщанім,

Поза мною слався луг духмяний,

Де валки отави улеглися,

Мов рядки поезії у книзі.

 

А за лугом у німім величчі —

Древній ліс; крізь сутінь таємничу

Відблиски вечірньої заграми

Ллються на вершки дерев криваво.

 

А по той бік Тиси тішать око

Чагарі ліщини, хащі дроку —

Крізь густі їх зарості ледь встежу

В дальному селі церковну вежу.

 

Наче спомини про дні травневі,

В небі хмари плинули рожеві.

З-за туману ледь приступні зору

Тьмяно мріли Марморошські гори.

 

Ані пошуму. Врочистий спокій

Десь пташина зрушить одинока,

Та млина далекого двигтіння

Комариним долина гудінням.

 

А по той бік до ріки зі дзбаном

Йшло дівча селянське тонкостанне,

Зачерпнуло з Тиси, подивилось

У мій бік, і знову заспішило.

 

Я в німім стояв благоговінні,

Наче в землю цю проріс корінням.

В душу хмелем лився ніжний подив

Од краси правічної природи.

 

О, природо! Де в нас є те слово,

Щоб твоїй могло буть рівне мові?!

Хто сказати може голосніше,

Ніж твоя глибока, чиста тиша?!

 

Йшов додому в лагідній нестямі.

Повечеряв у саду плодами.

Поруч ватри в колі друзів милих

Довго ми у ніч ту говорили.

 

Я казав: “За віщо бідну Тису

Ви картати люто узялися? —

Кожне ваше слово гнівом дише,

А вона між річок — найблагіша.”

 

Кілька діб минуло. В північ сонну

Я прокинувсь од ревіння дзвону.

“Повінь! повінь!” — звідусіль лунало,

Там, де Тиса, — море вирувало.

 

Божевільно, мов порвала пута,

Мчала Тиса, клекотіла люто,

В дикім сказі пінилась, ревіла,

Проковтнути світ увесь хотіла!

 

 

Край села в маленькій корчмі

 

Край села побіля річки

Видно корчму невеличку.

І коби не сутеніло,

У воді б вона виднілась.

 

Ніч надходить, світ співочий,

Світ робочий йде на спочив.

Човен чорний на причалі

Повен тиші та печалі.

 

А у корчмі — гам і галас!

Рвуться струни на цимбалах,

Пісня стіни потрясає —

Парубоцтво п’є-гуляє.

 

“Гей, корчмарко, в цю ж хвилину

Подавай найдавні вина —

Щоб гарячим був цей трунок,

Мов коханої цілунок!

 

Грай, цигане, без зупину —

Хай останню копійчину

Протанцюю, але мушу

Нині витанцювать душу!”

 

Раптом — стукіт у віконце:

“Не шуміть так дуже, хлопці!

Нині пан улігся рано —

Не мішайте спати пану”.

 

“Йшов би з паном ти до пекла —

Там вам буде тихо й тепло!

Грай, цигане, голубочку,

Грай! — я маю ще й сорочку!”

 

Знову стукіт ізнадвору:

“Хлопці, в мене мамка хвора.

Гамір ваш її тривожить

І заснуть вона не може”.

 

Ані слова не зронили,

Тільки чарки осушили...

Мовкне гамір, мовкне гомін —

Парубоцтво йде додому.

 

 

В кінці вересня

 

В садах по долині квітують ще квіти,

Тополя пишається листям своїм.

Та ось — передвісник зимового світу —

Гора в покривалі стоїть сніговім.

У юному серці весни квіт принадний

І літа палкого ще подих живий,

Та паморозь ранньої осені владно

Торкнулась моєї уже голови.

 

Зів’янули квіти, життя пролетіло...

Дружино, мені на коліна присядь.

Ти нині до мене пригорнешся мило,

А завтра на гріб мій не впадеш ридать?

Скажи: якщо перший помру, саван чорний

Розправиш в труні, де лежатиму я?

А прийде кохання, нове і незборне,

Моє ти для нього покинеш ім’я?

 

Як стане вже траур носити несила,

На гріб мій, мов прапор, ти вивісиш креп.

Опівночі встану тайком із могили

І креп удовиний візьму у свій склеп.

Я сльози гіркі утирати ним буду,

І рану сердечну я ним зав’яжу.

Єдиний тебе я довік не забуду,

Та й слова на докір тобі не скажу.

 

 

Чоконаї*

 

Піп кальвініст на білім світі жив.

Чоконаї із тим попом дружив.

І якось, дременувши з Дебрецена,

До друга завітав поет-гультяй:

“Я б горло промочив”, — сказав смиренно

Чоконаї Вітез Мігай.

 

“В нас горло промочить не дивина —

Знайду для друга скляночку вина.

Якщо не тут, то у льоху щось буде!

А ти ж бо знаєш — я ж не скупердяй”, —

Піп мовив, і за ним поплівсь приблуда

Чоконаї Вітез мігай.

 

“Ну, пить так пить!” — промовив щедро піп

Й рукою вдало вибив з бочки чіп...

“Та й пень же я — кебети анітрохи!

Я кран забув!... Гей, Мігай, кран подай!”

За краном стрімголов побіг із льоху

Чоконаї Вітез Мігай.

 

Долонею той отвір піп заклав

І, вверх позиркуючи, крана ждав.

А крана все нема. піп розізлився:

“Оце халепа — з ним ще клопіт май!

Куди це достобіса він подівся,

Чоконаї Вітез Мігай?”

 

Та доки ждати? — День минув давно...

Піп лишив бочку (витекло вино).

У хаті все передивився грізно,

А Мігая нема — жди, дожидай!...

Вже майже ніч зійшла — вернувся пізно

Чоконаї Вітез Мігай.

 

А вся тут справа була ось у чім —

Ретельно він обнишпорив весь дім —

Нема, та й годі! — Кран такий жаданий

У цьому домі хоч і не шукай!...

Й тоді в сусідський дім пішов за краном

Чоконаї Вітез Мігай.

 

А там — весілля. Дружно молоді

Його за стіл садовлять. І тоді

Із друзями новими любо-мило

Хмільного ледь хильнувши через край,

Чопа, попа і кран забув ту ж хвилю

Чоконаї Вітез Мігай.

 

 

Пісня собак

 

Чи злива вирує,

Ллє холод заклятий,

Чи б’є дощ зі снігом —

Зимові двійнята,

 

А нам що? — На кухні

Затишний кут маєм,

Його дарував нам

Ласкавий хазяїн.

 

Не горе допоки

В хазяїв є їжа —

Ми й посуд хазяйський

До блиску оближем.

 

Бува, батогом

Уперіщать — аж плачем,

Та швидко загояться

Рани собачі.

 

Гнів пройде. Хазяїн

Кивне нам нестрого,

І знов милосердцю

Ми лижемо ноги.

  

 

Пісня вовків

 

Чи злива вирує,

Ллє холод заклятий,

Чи б’є дощ зі снігом —

Зимові двійнята,

 

У нашому домі —

В пустелі безкраїй

Для прихистку навіть

Куща в нас немає.

 

Скував шкуру холод,

А шлунок стис голод —

Гонителів злих двох

Замкнулося коло.

 

Б’є в коло рушниця

І світ весь темніє —

По білому снігу

Сліди червоніють.

 

Хай холод, хай голод —

Брати нашій долі,

Хай тіло все в ранах...

Зате — ми на волі!

 

 

Пуста* взимку

 

Гей, пуста взимку — то є справжня пуста!

А ще ж і осінь нажила не густо:

Що квітло навесні

Й достигло в літні дні,

Ця легковажниця розмарнувала —

Од тих скарбів лиш спомини зостали.

 

Не будять пусту дзвониками вівці,

Вівчар не грає мрійно на сопілці,

Та й спів перепелів

Давно віддаленів —

Де лиш сліпий мороз блукає нипці,

Не тининикне вже цвіркун на скрипці.

 

Як море вкрите кригою, рівнина

Приймає сонце — втомлену пташину.

Чи сонце вже тепер

Таке старе й сліпе,

Що хилиться, аби знайти щось в пусті?...

А там лише сніги, холодні й тлусті.

 

Скував мороз рибальчину халупу,

В хлівах маржина їсть солому тупо,

Теля не з-за добра

П’є воду із цебра,

Враз — мукне й просльозиться волооко —

Йому б води напитися з потоку!

 

З-за сволоку батрак вийма листками

Тютюн, і ріже на порозі прямо.

Та ось з-за шкарбана

Взяв люльку й доповна

Набив і припалив, затягся мило,

Й позиркує, щоб ясла не спустіли.

 

Замовкла нині й корчма при дорозі —

Корчмар з корчмаркою, мов у барлозі,

Сплять вдень і уночі,

А од льохів ключі

Хоч викинь! — хто сюди загляне з горя? —

Нема довкіл доріг, а снігу — море.

 

Та ще вітри — диявольська покара:

Один крутне снігами понад хмари,

А другий унизу

То щурхне поблизу,

То іскрами ударить прямо в очі,

А третій цих обох збороти хоче.

 

Коли ж вітри замовкли на хвилину,

Із сутінків безкрайої рівнини

З’явився вдалині

Розбійник на коні —

То озирнеться, то коня пришпорить...

За ним чатує вовк, над ним — злий ворон.

 

Немов король-вигнанець, що окинув

Останнім поглядом свою країну,

Так сонце у цей час

Зорить в останній раз

Й не бачить як, уся в крові, червона,

Спадає з голови його корона.

 

 

Мажа в упряжі чотириволій

 

Не в Пешті трапилось, про що повісти хочу.

Там нині про романтику й не чуть.

Раз вдивовижу гарне товариство

На мажу повсідалося, і — в путь!

Дві пари воликів, здавалось, мали

Утіху в непоспішливій ході.

На мажі в упряжі чотириволій

Ми їхали, щасливі й молоді.

 

Сіяла ніч. Зоря зійшла високо,

Але чомусь блідіша хмар була,

Мов удовиця, що могилу мужа

На цвинтарі раптово віднайшла.

Купець вітрець летів на луг сусідній

Купляти пахощі в трав і в садів.

На мажі в упряжі чотириволій

Ми їхали, щасливі й молоді.

 

Я також був у тому товаристві.

Сидів я поруч Ержіки-краси.

І, поки товариство гомоніло,

Замріяно її я попросив:

“Давай знайдем у небі нашу зірку?!”

І Ержічиній згоді так зрадів!...

На мажі в упряжі чотириволій

Ми їхали, щасливі й молоді.

 

Давай знайдем у небі нашу зірку? —

Просив я мрійно Ержіку. — Для нас

Вона проводирем до щастя буде.

Якщо колись настане грізний час,

До милих днів цих нам шляхи покаже...”

І віднайшли свою зорю тоді.

На мажі в упряжі чотириволій

Ми їхали, щасливі й молоді.

 

 

Ледь ранок промайнув...

 

Ледь ранок промайнув, уже тьмяніє вечір,

Ледь відійшла весна, вже сніг б’є у вікно,

Ледь вперше Юлішку я обійняв за плечі,

А вже вона — моя дружина, та й давно.

 

Ще вчора батькові сідав ти на коліна,

А завтра поруч предків ляжеш у землі...

Життя минуще, як біжуча тінь хмарини,

Немов на дзеркалі твого дихання слід.

 

 

Став на роздоріжжі

 

Став на роздоріжжі —

Серце наче лід —

Шлях лежить на захід,

Шлях лежить на схід.

 

Байдуже який я

Виберу з путів:

Що ще окрім суму

Матиму в житті?...

 

Знати б, де на мене

Смерть готує згин,

Без вагань обрав би

Шлях лиш той один!

 

 

Божевільний

 

— — Чого прискіпалися?

Хутко геть звідсіль!

Я кваплюся, бо труд вершу великий:

Батіг плету із полум’я, з проміння;

Весь рід людський я відбатожу ним!

І ви заплачете, а я зарегочу,

Як реготали ви, коли я плакав.

Ха — ха — ха!

Таке життя. То плачем, то регочем,

Допоки смерть не мовить грізно: цить!

Я відчуваю, що помру, бо ті,

Що все моє вино до краплі випили,

Мені у воду долили отрути.

І що вони зробили, мої вбивці,

Аби свій підлий злочин приховать?

Упали зі сльозами на коліна

Доокіл мене розпростертого, а я

Хотів на ноги рвучко підвестися

І всім поповідкушувать носи.

Та хай залишаться з носами! — я подумав,

Ще гірше буде їм, як задихнуться

Од смороду, що з трупа мого йде.

Ха — ха — ха!

Де погребли мене? В пустелі африканській,

А там з могили серед ночі труп мій

Добросердечна вирила гієна —

остання з тих, кого я так жорстоко,

По-людськи безсердечно ошукав:

Вона хотіла стегна мої згризти,

А я їй в писок серце своє всунув,

Таке гірке, що, з’ївши його, здохла.

Ха — ха — ха!

Так буде завше з тими, хто добро

Чинитиме людині. Бо хто є людина?

Вважають, наче б люди це — коріння

Тих квітів, що ростуть на небесах.

Ні! то — неправда!

Я стверджую, що люди це — коріння

Тих квітів, що ростуть з самого пекла.

мені цю істину відкрив один мудрець,

Який не вмів свій розум користати,

І з голоду помер. —

Чому не крав? Чому не грабував?!...

Ха — ха — ха!

Чого це я сміюсь, мов божевільний? —

мені ж бо не сміятись треба — плакать,

оплакувати цей підступний світ.

Бо ж сам Господь із хмар-очей ллє сльози,

Жалкуючи, що світ цей сотворив.

Та що за користь нам із сліз небесних? —

На землю падають, а на землі гидотній

Ногами люди їх потопчуть, перечавлять,

І що од сліз небесних зостається? —

Повсюдний бруд, єдиний бруд!

Ха — ха — ха!

О, небо! ти — старий солдат, що відслужив

                                                     чимало,

Бредеш з медаллю сонця на грудях,

Все в дранті хмар, безпритульне і кволе.

так воїнів старих увільнюють в запас,

Нагородивши їх за довгу службу і каліцтва

оцим лахміттям та мідяшкою-медаллю.

Ха — ха — ха!

Ви знаєте, що значить мовою людей

Крик ненастанний перепілки: піть-падьом?

Це завше значило: жінок остерігайтесь!

Бо жінка вічно вабить чоловіка,

Як море вабить ріки;

Задля чого? — Щоб проковтнути!

О! жінка — звір, красивий, небезпечний,

Прекрасний і підступний звір.

Отрута в чаші золотій.

Я пив з тієї чаші, о! любов!

Задосить лиш росиночки любові,

Щоб знуртувати цілий океан;

По вбивчій силі та росинка рівна

Найбільшому отруєному морю.

Скажіть, чи бачили ви море,

Яке до дна зорала грізна буря

Й жбурнула скрізно чорні зерна смерті?

скажіть, чи бачили ви бурю,

Ви бачили як чорносмаглий селянин

Іде, в руках тримаючи батіг із блискавиць!

Ха — ха — ха!

Плоди, доспівши, падають з дерев.

О, земле — плоде переспілий, ти також упасти

                                                            мусиш.

Я ще до завтра зачекаю, та якщо

Не завтра кінець світу, судний день не завтра,

Візьму я заступ і до серця твого докопаю,

І закладу туди такий заряд

такої вибухівки, що весь світ

Умить на друзки розлетиться, на піщинки...

Ха — ха — ха!