Лайош Пінтер
(1953— )
Змова з березнем
Мій березню, мене морозам не прозрадь,
Не вилий зливою несправедливість —
Світання крові моїй свіжості додасть,
А кропива вогню дасть милостиво.
З дороги збився я, йдучи тобі навстріч.
Холодна течія розмила мої кроки.
А ніч пресліпо вдарила до віч —
курчата сліпнуть так при хворості жорстокій.
З дороги збився я — нема мені рятунку,
бо в снігопаду пастка не одна.
Послухай, березню, я заховаюся в буруньку,
а завтра може бути вже весна.
Мій березню, мене морозам не прозрадь,
Не вилий зливою несправедливість —
світання крові моїй свіжості додасть,
А кропива вогню дасть милостиво.
Вмісто стяга
Хто милою назвав
не тільки дівчину —
а й країну усю із чарівним волоссям
жіночим,
а й будинок стрічкою чорною оперезаний,
а й села — батьківщини.
Хто мовить:
народ мій, народ мій —
але у пам’яті його
на всі сторони світу порозбігаються луни,
але у пам’яті його і Благородний Олень
згорає.
Аби не впала, не
опоганилась: підтримуючи, обруч на неї натягую,
охоплюю її краї — й аж на самих кордонах
присне моя кров.
До виду крові моєї
я призвичаюсь. Звикну, що вона просочується
ненастанно.
Вмісто стяга
передаватимуть мене із рук в руки
усюди всяк кому і де потрібно.
Зненацька захват промовляти стане,
сама собою пісня зазвучить.
Чотирикутне
полотнище понад шляхами, чотирикутні
хустки Землі.
Мене ночами стерегтимуть
повсякчасно,
а ранок сам злітатиме як вісточка про мене.
Хто милою назвав
не тільки дівчину —
а й країну усю із чарівним волоссям
жіночим,
а й будинок стрічкою чорною оперезаний,
а й дерева скалічені —
для того перемога неминуча,
аби лише трава під ним росла.