Місто

 

На гіллі дерев бетонних

Мають крилами скляними

Птахи з чистого неону.

А внизу в цих ніжних джунглях

Батогами по пилюці

Ляскають вітри веселі

І, пнучись поміж будинки,

Корчаться від їх ударів

Вулиці вузькі й широкі.

 

Де ж земля весіннім дзвоном

Будить небо охололе,

Тут живу я. Тут я мрію,

І, вдивляючися в дальні

Містом пройдені дороги,

Бачу — тіні пропливають,

Днів минулих довгі тіні,

Що спивають ненастанно

Днів сьогоднішніх гіркоти.

 

Тільки щастя крізь сучасність

У прийдешне проглядає.

Я ж стою серед роботи

Й так труджуся, що не бачу,

Як щоразу після днини

Ніч потоком зорянистим

Моє серце обливає,

Та ще птахи склянопері

Рідне місто ввись підносять.

Та ще знаю — моя доля

Біля цих дерев бетонних

свій причал знайшла щасливий.

 

Все ж я іноді сумую.

Тільки сум цей — з-за усмішок,

Що збираю їх повсюдно

Й не встигаю дотепера

У букет єдиний скласти.

Той букет я подарую

Тій замріяній людині,

Що своїм гарячим серцем

Наше місто зігріває.

 

 

Довір’я

 

Вітри бажань розколисали

Шалену бурю у крові

І вже — закоханості мало!..

Вже серця клич мене привів

Під браму вашої довіри

І, протистоячи вітрам,

Як рідний брат, сердечно й щиро,

Я простягаю руку вам.

Зметем спокою павутиння,

Відкинем розбрату гниття —

Все вище зносячи людинність,

Нам жити час одним життям.

Нас кличе ясне дальнозір’я,

Та щоб здолати шлях такий,

Нам треба повного довір’я,

А не бездушшя мідяки.

 

 

 

 

Море чекає тебе

 

У кого на вустах — печать пісенна,

того відвертість зводить у могилу.

Для серця лагідного слово — смертоносне,

у ньому квітки й блискавиці сила.

 

Впади на гострий сніг, на зчервонілий вереск

залізнопазурної блискавиці, повний

відчуй удар бича, та власній болі

не викажи себе,

хоча і не для тебе ця безмовність.

 

Ось: по-циганськи кучерявий ліс напруживсь —

скипає кров’ю невмируща первозданність.

До моря повертайся — ти ж бо пив із нього,

єдиний ти з ковтка творити владен океани.

 

 

Моя мама

 

В борозни, що одкриваються на серці землі,

вона вірить; а німотні вовки самоти

щоночі в двері її стукають, впускає

їх, укладає побіля себе;

лиш у двері кішки нігтями-вилами холод

 відганяють,

залізають у колодязь за місяцем, виносять

 його звідти

і вивішують у кухні моєї мами: хай світить!

 

Сидить моя мама на кухні,

в руках — квіти м’якокутні,

а підвішений за цвях місячний промінь

покусує її хлібоподібний локон:

волосся мамине в промінні місячнім аж сяє!

 

В її вікні дикі півні

звістують світання

горлянками виплавленими з вогню,

та сидить незрушно моя мама

і чи ж хоч бачить, що її син

пойнятий сумом,

не їсть, наплаче свої вірші,

наплаче свої вірші, свої вірші...

 

В борознах, що одкриваються на серці землі,

сховається вона одного разу, і я шукатиму її:

зубами я зриватиму з її обличчя

закам’янілі грудки поцілунків,

скрипітиму по її кістках

одержаною в спадщину сохою.

 

 

Любовний вірш

 

Наші долоні розкриті: десятипелюсткові

квіти, призвичаюється світло

до наших поглядів,

а зі слідів наших ніг

вітер збудує пам’ятник

і посадовить до його підніжжя янголів,

що грають на флейтах,

птахів,

армади безсонних ночей під пошуми

величезного срібного барабана-місяця

марширують по наших дорогах

з піснями зір,

живемо оточені оголеними веселками-снами,

червонокрилі божі оленки

злітають на наші десятипелюсткові квіти,

кохання оголило наші

серця беззахисні,

і вбити може нас будь-хто,

хоч ми й ховаємося під листками надії,

живемо тілами одне до одного,

схуднувши, а значить — просвітлівши,

і не помітили ми, що

зима переселилась

під захололі, під наші нігті засинілі.