Карой Балла Д.
(1957— )
Моя розпочинається дорога
Я народився тут.
Отут, де вигин Ужа
торкнувся осені,
а гори мої дужі
понад озерами-очами,
що чисті, мов гірського ранку спів,
розкошлатили брови
своїх лісів.
Тут був я хлопчаком.
І пам’ятаю як на санках
катав зиму з гори.
А в той же час у рівчаках доокіл замку
вже із підсніжниками вітер говорив.
І тут,
отут, де навіть літо,
коли проходить перед нашим ганком
десь так побіля восьмої години,
немов соромлячися трішки,
усіх вітає з добрим ранком.
Тут я дорослим стану —
господарем, і доброзичливим, і строгим.
І з брукв минулих літ
переді мною тут простелиться дорога.
То — шлях мого життя,
щасливий і веселий.
Я в нього вірю!
Рідна земле,
на цих вітрах, на цих морозах
не дай моїм бажанням згинуть —
пильніш на мене глянь
і ти свого пізнаєш сина.
Прогулянка в дощ
вулицями вологими
прогулювались зі мною
дощ
вечір
ти
щільну дощову завісу
я розсував руками
і бачив — за нею стояли
вечір
ти
намет вечорових сутінків
напинався у небо пружно
я бачив — під ним ішли
дощ
ти
та глянула ти зненацька
на мене і я побачив —
у твоїх очах віддзеркалені
дощ
вечір
Щоб відчути себе
(як) небо й море що злилися вдалині
твоя рука моїй руці зрідні
(і) наші тіні нарізно темнаві
в єдину злившись світяться яскраво
(як) проростає жайворонок в небо
моя рука вростає туго в тебе
(і) там де наших кроків лине стрічка
таємна під землею рветься стрічка
(як) обіймає скелю чиста хвиля
так всю тебе я обнімаю мила
(і) до останку ніжністю вгортаю
лиш так в тобі себе я відчуваю
Розповідні речення,
навіяні одним холодним травневим вечором
Твої долоні охололі я огорнув руками,
мов рукавичками.
Раніш замерзлі доторки, рукостискання оживають.
Задира-вітер твої коси розплітає.
Сонливі кольори кладе на черепичні дахи вечір.
Вгамовується кров’яний тиск міста.
На стінах будинків, мов табло, засвічуються
квадрати вікон.
На хідниках подовжуються тіні.
У час такий про нас поети вірші пишуть.
Твої долоні охололі я огорнув руками,
мов рукавичками.
Менше миттєвості
цілий вечір вивчав я
гамма- й бета-промені
підключав
до лічильника Гейгера-Мюллера
для реєстрування прилад
стежив
за перебігом цифр на шкалі
склав графік й таблицю
невже така проста ти радіоактивносте
натомлений
прийшов я ввечері додому
в кімнаті моїй музика звучала
чекала вже на мене ти
ми говорили я дививсь на тебе
і раптом так пронизливо в мені запрацював
внутрішній якийсь
лічильник Гейгера-Мюллера
та все оце тривало
менше миттєвості
і я не встиг нічого
зареєструвати
залишився
без графіка й таблиці
невже настільки ти складна любове
Дуже потрібно
світіння в мій неон перегорілий
захистку мої повітряні замки десь відлетіли
цукру в мій гіркуватий чай
товариша в самотній мій відчай
неба для мрії що всеможна і всесутня
відповіді якщо мені не відповість відлуння
парома аби до берега доплинути без втоми
паромника щоб кермував паромом
струмка коли сухим ставок мій стане
слова аби сказати несказанне
таємниці яка б окрилила кохання
кохання аби і сонячне було й могутньокриле
сяйва
сонячного в мій неон переговрілий
Іду
звідкіль куди й допоки
звідкіль куди і як
звідкіль куди і взагалі
до яких пір коли і як
до яких пір коли й для чого
до яких пір коли і взагалі
навіщо і для кого
навіщо і для кого й взагалі
навіщо йти коли не ждеш мене ти
Три Ньютонові освідчення
І
Мої почуття залишаються непорушними
або ж рухаються рівномірно
лінією рівноваги
поки ти не впливаєш на мене
або ж поки чуття твої нейтральні
ІІ
Зміна моїх почуттів спричинена твоїм впливом
прямо пропорційна
величині сили твого впливу
і обернено пропорційна
масі твоєї інертності
ІІІ
Твій вплив на мене визначає
величину народжуваного в мені
впливу на тебе
Роз’яснення
І. Ти центр моєї системи
стосунків
від тебе відгалужуються
осі симетрії
поезії
музики
і фізики
Плин часу
вимірюю биттям твого серця
2. Моя потужність рівновелика
тому поступу вперед
який усупереч усім гальмівним силам
я роблю щоденно
в напрямі до тебе
Фізичне освідчення
Електрика
(Кулон і Ом)
Наш обопільний потяг
збільшено пропорційний добуткові
заряду нашого кохання
і зменшено пропорційний
квадратові уявної відстані
між нами
Роз’яснення
струм почуттів моїх
сильнішає
з наростанням
напруги кохання
поміж нами
і слабшає
з наростанням
суми гальмувань
що виникають
з-за опору між нами
Ніч з тобою
спочатку тиша
мовчання зніжене до раювання
а далі звук
лякливий шемріт
тремтливий клапоть вірша
він огортає ненастанно ніч
втулює в раму простір
картографує кімнату
всі речі розставляє по місцях
спочатку шемріт
слова із вірша наче пух злітають
а далі шепіт мій
похилістю перини
скотився аж до тебе
намурликуючи тобі пробудження
ти починаєш відчувати своє тіло
вже руки твої жадають обіймати
і розкриваєшся
трояндо ночі що тайнами цвіте
спочатку шепіт мій
слова і їх продовження цілунки
а далі зніжений твій стогін
розгарячілі подихи твої
і локонів п’янливе коливання
лелійний лад лавин
любов люблю любове
а біля наших ніг налякано лежить
заплакана од щастя тиша
Ніч без тебе
Тягуча плівка ночі
мене мов кокон оповила
і тиша самого себе ізолює
коліна підібгав
заціпенів у позі ембріона
свого світанного народження чекаю
Тиша тривожна нічна
Тиша скаржиться на струни скрипок, що уриваються од гри.
Ніч поблимує нервова і дволика, наче Янус,
на її татуйованих руках
краса потьмарених зірок; це ж її чорні, лиховісні очі
вихлюпують на смутні наші поля живлющу воду та
засухи. По струнах скрипок, що уриваються від гри,
по напнутій
нитці рухається крихітний овал місяця: павук
поволі просувається в бік пастки, до якої
незбагненна примха весінньої ночі вкидує крилаті, наївні мрії.
Ніч поблимує нервова і дволика, наче Янус: пускає
бісики очима,
легенький порух — і вже обдурила колосся пшениці,
а то і смерть жадливу.
На схилах гір передчасно
постарілі виноградні лози погойдуються з вітром. Нерішучий
край чекає повернення бузька...
...Повний місяць рухається поволі
по нитці осяйній: по струні скрипки, що уривається від гри.
Порада
Якщо уже навчився
числа множити
і відмінювать дієслова,
переходь до відмінювання чисел
і можеш розпочинати
множити дієслова.
Вірш
вірш — це форма надзвичайна
в котру замість невідомих
можеш сам себе підставить
вірш — це доказ найпряміший
що його давати можуть
лиш поети привселюдно
вірш — багатсво невичерпне
котрим виплатити можеш
ті борги що нічим іншим
їх незмога погасити
Франсуа Війон
Восьмигранник. Золтану Мігаю Надю
Ви, люди, що по нас зостались в світі,
В серцях своїх на нас не майте зла...
.............................
Аж ось наші гойдаються тіла...
(Франсуа війон “Епітафія, в формі балади, яку склав Франсуа Війон для себе і своїх приятелів, чекаючи страти”).
... На шиї в тебе зчовгана вірьовка...
Над головою крук — зловісний знак.
Позаду ніч оката, мов хижак,
А під тобою корінь з карком вовка.
... В кишенях п’ястуки — твій гнів невмовкний...
Ліворуч щириться шакал-здохляк,
Праворуч жде гієна свій маслак.
А що попереду? Напружуй очі зжовклі.
Іди вперед! І бійся запізнитись!
Та не посмій на крок з дороги збитись —
Ліворуч і праворуч лютий звір:
Схибуєш — вп’ється в тебе як вампір!
Ще й ніч жене жахне своє квиління...
Впадеш — і прохромить тебе коріння.
Барток: контрасти
по всьому світу розпростерта
од зуживання не затерта
ця рятівна жадана згубність
оця ворожа дружелюбність
така відчутно безтілесна
що тільки з попелу воскресне
конкретна точна всюдисутня
лише на дотик не відчутна
геть без останку вся космічна
в своїй абстрактності логічна
така гранично безсумнівна
незвична лагідна наївна
тремка троянда на морозі
не зна доріг завжди в дорозі
росте корінням чи промінням
з мого сердечного пашіння
з усім узгоджена затятість
думок приземлена крилатість
крізь небеса у підземеллі
з майбутнього в минуле стелить
саман вмурований у мармур
ласкавий мов дитятко варвар
тепло прихованих долоней
законне нищення законів
жахка холодна самотина
із надр гуркочуча лавина
акордом здолана поразка
жорстокий бій солодка ласка
Я — орел, я — дрізд
Іноді орлів, що у мені живуть,
я доводжу до самогубства тим,
що можу із вершин їх сполохнути
і загнати до шпаківень з дощок збитих;
і тоді орли комах покльовувати мусять
і зернини, що я їм кину благодійною рукою;
але, щоб заслужити ці зернини,
орли повинні заспівати.
Іноді орлів, що у мені живуть,
я доводжу до самогубства тим,
що прославляю спів дроздів і намагаюсь
змусити орлів співати по-дроздиному,
і клекіт свій забути; доти їх мордую,
аж поки безнадія не здушить їх пориви
і тоді вони згортають крила,
і каменюкою шугають вниз...
Іноді орлів, що у мені живуть,
я доводжу до самогубства тим,
що змушую їх перетворюватись у дроздів,
але щоразу, замордовані, згортають крила
і каменюками летять униз
і у миттєвість лету я кричу їм:
— Постійте, зупиніться, зоставайтеся орлами!
Та кричу я марно, бо налякані вітри
довкіл орлів смертельно завивають
і не доходять до орлів мої слова,
і чую гепання глухе о землю, о каміння.
То розбиваються орли.
Учора один з дроздів, що у мені живуть,
сказав, що про орлину долю мріє,
що хоче буть орлом.
Не визнаю
Мрій безсилих, що здалися снам солодким,
легкій втомі,
я не визнаю.
Божевільно безупинне цокотіння метронома
я не визнаю.
Владу лютого безчестя, що освячена законом,
я не визнаю.
Лицемірного кохання
я не визнаю.
Вирок долі непоправний
я не визнаю.
Майбуття як вічний спокій, безпроблемне існування —
я не визнаю.
Днів минулих, що не кличуть до прийдешнього
палання,
я не визнаю.
Днів сучасних, що забули біль тривоги, шал дерзання,
я не визнаю.
Почуття по розрахунку, фальш, нечесності й краплини,
я не визнаю.
Слави, що, бува, приходить без роботи аж до поту,
я не визнаю.
І себе, якщо не зможу із підлотою боротись,
я не визнаю!
Музика
Коли легка
музика
притіка,
я звуки ті
на самоті
дарую радісно словам,
і в слові пісня ожива.
А вже як ритмам сумовитим
вдається серце оповити,
в мені звучать
біль і печаль.
Коли ж мене підносить вгору
ритм опромінено бадьорий,
непереможним пориванням
мене окрилює кохання.
Любов
просвічує,
немов рентген. Дивися:
в тенетах нервів
б’ється серця дзвін,
і порух його кожен
співзвучний порухові
обраного серця.
Ти з юрмою йдеш,
одначе ти — обранець.
Нема тобі щадунку —
на чолі і в серці знак —
тебе любов обрала.
Освідчення в порівняннях
Ти така, як полум’я нічне у димарі.
Спалюєш
й іскристо віддаєш непам’яті
сажу старих споминів.
Ти така, як на робочих паперах скріпка.
Тримаєш сукупно
розрізнені аркуші моїх мрій.
Ти така, як словник у незнайомій країні.
в тобі знаходжу
суть явищ довколишнього безмежжя.
Ти така, як щогла для вітрила.
Підтримуєш мене
у боротьбі з вітрами штормовими,
а без тебе
я міг би цим вітрам лиш поклонятись.
Ти така, як штанга для балансера.
Тримаєш мене в рівновазі
на натягнутому канаті життя.
Ти така, як побілка для обсипаної стіни.
Лише
твоєю чистотою я чистий.
Ти така, як полум’я нічне у димарі.
Твої іскри
моя поезія
підносить, наче вітер.
Чому? — життю дивися в очі
І
в землю висаджених електрогрушах не зрощується спіраль перегоріла і солоні сльози не стають солодкими од цукру емалевих споминів метали до стану рідини розплавле- ні бояться форм застиглих годинники не згодні зупинятись одночасно з серцем і в рукостискання вгризається відсутність поцілунків і жалоба біла проклятуще бі- ла і в наших усмішках причаєно всю гіркоту вуст зімкнутих і не-настанно ваблять нас світи при-чаєні у дзеркалах за дзеркалами і перегорілі спіралі наших сві-тильників-грушок не зрощуються навіть у землі збагаченій тіла- ми нашими не зрощуються ніколи
н
і
к
о
л
и