На нічиїй землі

 

Ритм незнищенний має поле картопляне,

Де білі лантухи — мов проліновані цезури.

Додому я прийшов. Хто на блукальця гляне

На цій Землі, що Нічиєю стала од зажури.

 

І плачу, Мамо, я над тим, що ти життя не маєш —

Твоя самотність височіє, мов тополя.

О, як тополя розрослась над полем і над гаєм! —

Лиш лантухи у тебе на спині — таємні знаки

 долі.

 

Якщо я підніму твою сапу яскраву —

Геть сонце потовчу на щонайменше друззя.

Отож, тремти! тремти, жовтокістлява

Смерте із зубами кукурудзи!

 

Безіменний вояк

 

Ну і бравий вояк!

 

Цей Шльомович Ісак

              в нашій армії ще новак.

 

Залп снарядів — не гостинець,

та Шльомович-піхотинець

йде дорогами війни навпростець.

              Гей, Шльомович — молодець!

 

Через корчі терну дикі

лізе з військом, лізе й сам,

бо послав його на бійку

              божевільний Авраам.

 

Чую плачі удовиць —

кров ягняти на траві.

              Гей, облиште, жінки, не ревіть!

 

Ні, солдат не стане духом —

засекречений наказ

повелів йому обухом

              бити вас..., нас..., вас...

 

А якщо ще для відваги

рому випити із фляги,

              більшає до крові спрага!

 

Ти мій предок, чи сучасник?

Де ж розсудок твій літа! —

О, пропасний! о, нещасний! —

              в батька, в матір: та-та-та!...

 

 

Син військової країни,

за яку ж то батьківщину

              убиваєш ти людину?

 

Ти на ринку у Пілата

тридцять срібних дістаєш.

Й знову вішати, вбивати

сила є.

 

Чи безбожний, чи побожний,

для Шльомовича одно —

лиш взяти б на мушку можна

              і мене, і вас давно.

 

Нащо зброї так багато

на життя це гіркувате? —

              Боже! брате! рідний тату!

 

 

Партитура мого дитинства

 

Там, де дні мої минули майові,

Знов лежу собі горілиць у траві.

 

Плин хмаринок, спів пташинок, синь ріки —

День дитинства, і бездонний, і дзвінкий!

 

Мов на нотнім стані, виснуть на дротах

Ластів’ята, голуб’ята — дикий птах.

 

Як тоді! — злітає пісня весняна!...

Цей й не диво — партитура в нас одна!

 

 

Сиве дерево

 

Дайте цьому дереву наймення:

вчить воно гнізда й птахів,

тримаючи на гіллі стареннім

всю небесність соборову даху.

 

Дайте цьому дереву наймення,

взнавши перш чом стало воно сивим.

Рот мій — лиш дупло для слів натхненних,

ось вони летять, дзумкі, красиві!

 

Я ж бо цього дерева дитина,

овоч його, що з зорею разом

визрівав. А дерево долину

осяває, хоч зоря й погасла.

 

 

Світанне кохання

 

Вийшла ти з обличчям-сходу-сонця!

Ніч спливла на сон в твоє волосся.

 

Ти ж у озері світання, мов лілея, —

Заховаюсь за стеблинкою твоєю.

 

Облило мене гарячим світлом!

Я ж тобі шепчу: цвіти! розквітни!

 

Любов моя світанна розквітає!

 

Схилив я голову:

Вінка твого чекаю.

 

 

Той, хто бачить Море

Іштванові Кормошу

 

Запалила сутінки

шипшина,

полум’ям на берег

хвильно лине:

 

Данія палає,

стогне Йорик.

 

Не мовчим уже ні я, ні Море!

 

Скинув я лахміття

у вогонь цей,

Бог мені дав одяг,

одяг

Сонця.

 

Хто б зірвати одяг цей наваживсь,

як на нім сам місяць, наче пряжа?

 

І відчував я щохвилини:

 

осяює,

блищить

і пропіка кожна клітина

оцю Пітьму невпинну.

 

А Море ствердило: так, я могутній.

 

Та на берег вже лине

і дзвенить, мов та мідь,

Ночі й Моря лавина,

наче бурий ведмідь:

 

хто шепче, що нашіптує?!

 

На хвилі верх дзеркальний

влеглась і сонцем тішиться

клітина Родоначальна,

 

Буття шепоче: у цих водах

щонайчистіший її поділ,

 

найдосконаліший в Природі!

 

Хто шепче,

що нашіптує,

що Смерть з пам’яті

зіскрібує?!

 

Хто там пристрасно вимахує:

лопушинням,

гіллям пальм,

деревами

в клейку даль?

 

Я махаю

без побоювання,

бо сумнівні всі навіювання —

 

допоки та клітиночка жива,

не марні мої дії і слова.

 

Був я могутнім у Моря зорі,

і я могутнім бачив те Море!

 

Отож, насправді могутній я.

 

  

Мадярщина

 

Ти мій Світ Світу

З кохання квіту,

Моя снага.

Одна, єдина

Ти — Батьківщина

Дорога.

 

Спитай у мого фурмана Іллі-пророка

звідкіль громами цей ридван гримить,

звідкіль вернувся я на ці розтоки,

щоб із могили саван твій розрить,

Мадярщино!

 

Я

промінь твій

твій наречений східний,

мене із дому вигнали, як став я бідним,

 

та ось

на груди малинові панонійської вершини

пролився я світанком ніжним і невпинним,

 

але в красі цій, батьківщино сумновида,

гірку свою відправлю

панахиду:

од Чумацького шляху пилинок

зчервоніла моя хустина,

зчервоніла моя хустина.

 

Якщо від мене відречуться всоте, краю милий,

я не дозволю, щоб тебе похоронили

усім наперекір

замісто тебе ляжу я в твою могилу!

 

 

Твоє волосся, мов гілля плакучої верби, —

о, як його я полюбив!

о, як його я полюбив.

 

А краєвид який відкривсь мені з грудей твоїх

вулканних!

 

Та я помітив:

з лицем зорі

ти й квіти, квіти

на вівтарі.

 

Так,

обнімаєш ти мене,

що горить моя кожна клітина,

а я рівчак шкребу нігтями в твоїй спині,

окоп на тисячу й один світловий рік

супроти

нинішніх і завтрашніх візантій,

щоб захиститись і побороти

о, дорога,

ти — Батьківщина,

одна, єдина

моя снага.

З кохання квіту

ти — мій

Світ

Світу.