Відчиню я вікно

Відчиню я вікно на світанні

і новонаписаний вірш

обережно винесу в літо

я йому покажу як сяє навколо країна

я навчу його так же любити свободу

я його підштовхну хай летить він

зі сну в реальність

з реальності в сон і так далі

дарма що ще падає він

бо вже крила свої розпростер на папері

наче дрізд навесні

Каміння

Ти надто марнотратна — в кожен камінь,

Мов у світильник, ти вдихнула свій вогонь.

Хоча і досі не збагну твій замір —

Він плід гордині, чи розтратництва твого?

твоє бездум’я розлилося над віками —

І сам не знаю як дійшла ти до того,

Щоб князя Мишкіна осяяти світлами...

Князь Мишкін — камінь... Що йому — вогонь?

Як розпізнать його уже тепера

поміж світильників запалених твоїх?

Ось навіть голос твій стурбований затих.

А на землі міняє еру ера.

Ти йдеш туди, де ще твого горіння

Чекає не засвічене каміння.

Додому

у вікно експреса виглянеш

обличчя твоє майорить на вітру

живий додому не доїдеш

поки живеш не спиниться експрес

у вікно виглянеш

майорить революція

не доїдеш до вітчизни

не спиниться експрес

майоріє березень

біжить навкіл землі

вітчизна твоя земля

і ти не спинишся

не минеться

зможе тебе жага

майориш

і сходиш