Бенедек Кіш
(1943— )
Ну, що мені до вас,
ви — спомини мої?
Ну, що мені до вас, ви — спомини мої, ви — риби, що тріпочуть і вилискують у верші?
Ти — бумеранг, ти — самокид: ти мітив точно в монумент мого порожнього місця, чого ж тепер летиш назад?
Ну, що мені до цих будинків, які стали споминами моїми; ну, що мені до їхніх дахів черепичних? що мені до тих схвильованих приймачів з антенами? а ще ж тут покотом лежать віків нових тварини:
машина пральна, холодильник, пилосос пережовує жуйку, хрюкають, бляють —
ну, що мені до них? Тут пес уже не гризоне штанину чи долоню писком спіненим: авто ж бо завжди на сторожі й тин зі списом завжди.
Ну, що мені до цього села, яке давно є моїм спомином, село, в якім поховане моє рідне село — що може повернути мене назад до нього?
Чуже для мене, я чужий для нього.
Що поверне мене до нього, як бумеранг, що пролітає крізь вікна засклені?
Я — голуб поштовий, який літа по світу — що можу я вернуть спорохнявілим голубникам?
Ну, що мене жене отак всеможно на твої коліна, у твої обійми, колиско?
О, душа моя між берегів Сонця й Місяця припасована верша, тут вербове зрізали пагіння, тут стерли із нього твоє тіло, тут відпустили тебе у воду з раками, щуками, мушлями, тут упіймав ти перші свої зорі!
О, серце моє, ти само — упіймана рибина: тут вперше в вершах чужих душ затріпотіло, тут заклекотіло ти!
Ну, що мені до вас, ви — спомини мої, ви — риби, що у верші тріпотіли?
Ти — бумеранг, ти — самокид: ти мітив точно в монумент мого порожнього місця, чого ж тепер летиш назад?
Рух, що застряг у магмі впійманих років, ти відійшов давно від мене, ну що з тобою тепер діять? чому назад мене ти звеш, чому?
Горобці, що цвіріньчать у вечори осінні, купи хмизу: що треба вам од мене, можливо, аби листя вашого цвірінчання палало наді мною, як у маю черешня?
Ну, що ви ходите вслідці за мною, дороги, для чого лице мені лижете собачим язиком тополь, пси з носами вологими, ви мене відчуваєте — ну, що вам від мене треба?
Ну, що ти хочеш, Чатонапорт, Нодьлопош, Пашком, Ерекселлек, Піріпарашік, Мілле, Сенткірай-пуста, Чонкоторонь, вулиці Шолті, Чергеді, Кереші — ну, що ви хочете? чому тут вабить зелена сажа, зелений, неначе гусенятко, привид?
Відтиски ваших облич у цвинтарних нашаруваннях, мов таємнича палеонтологічна знахідка.
З цвинтарних нашарувань енергія незбагненна вверх виривається і ллє на моє серце, як і давно, ллє на моє серце.
Он той із поміж вас із недовірою підморгує мені, той підліток, отой хлопчак знайомий, неспокійний, незграбний трішки, щоденно до відповідальності притягує себе.
Спокійно, братку, — скажу, бо що ж іще сказати можу.
Я інший вже, та й ви не ті, але і рівні, спроможні навіть почорнілі обличчя вмерлих занести в пісню.
І наче з мертвої води затишку викинуто слова: згадать чимбільш моїх облич померлих.
Ви — сила, укріпіть мене!
Ви — країна, господарюйте!
І я, поет: говорю про вас, для вас!
Міф дикої качки
Погойдується золотавий
міф качки дикої, ламаючи емаль
загуслої озерної води. А над усім цим
шумлять знамена комишів,
немов означуючи часу дивну даль.
Ламає осоку її крило промінне,
по шиї котиться перлинна крапелька води;
науявляла себе качка павою
і сяє,
і крильми лебедить.
Її зіниці — спалах зір кремінний
в очах часу вмирущого. Я уявив,
як розпаля вона вогні промінні
в скелетних комишах і серед нив.
Фантазія грайлива —
скупалось сонце у озерній осоці,
і ось воно вже чистить пір’я,
хлюпочеться, пірнає
зі зморшками на древньому лиці
О, паво, паво!
Сонце чи кача
проміння, мов пір’їночки, почистить,
у мул зариється, чи поміж лілій пропливе,
правічне, променисте.
Течії
В ротових порожнинах Землі й Місяця — море.
Де — неминучий фатум і запах фіалок слізний.
Блискавиці крові. Наскрізний дим і вітчизна.
Та млини-хом’яки. Та дитячі зіниці розкраяні
горем.
Жаріння німбу і здимлений присмак прокляття.
О, візерунки химерні — кохання моє
щонайперше,
Невмируще — рукою його я торкну,
навіть вмерши!
І зашморг на шиї — про маму згорьована
пам’ять.
На Голгофі дикунські концерти кішок...
На Голгофі!
Хто зміг — ковдру сну накоцюбив на серце,
на очі.
По бурі сліз у очах чистий день захлюпоче
І наручники заскриплять. Вірші — крицеві
строфи.
О, течія одностайності в одноголосому хорі!
Зненавиджене і полюблене — у течії одній,
грізній:
Ось — млини-хом’яки... Наскрізний дім
і вітчизна...
В ротових прожнинах Землі й Місяця — море.