Бенедек Кіш

(1943— )

Ну, що мені до вас,

ви — спомини мої?

 

Ну, що мені до вас, ви — спомини мої, ви — риби, що тріпочуть і вилискують у верші?

Ти — бумеранг, ти — самокид: ти мітив точно в монумент мого порожнього місця, чого ж тепер летиш назад?

Ну, що мені до цих будинків, які стали споминами моїми; ну, що мені до їхніх дахів черепичних? що мені до тих схвильованих приймачів з антенами? а ще ж тут покотом лежать віків нових тварини:

машина пральна, холодильник, пилосос пережовує жуйку, хрюкають, бляють —

ну, що мені до них? Тут пес уже не гризоне штанину чи долоню писком спіненим: авто ж бо завжди на сторожі й тин зі списом завжди.

Ну, що мені до цього села, яке давно є моїм спомином, село, в якім поховане моє рідне село — що може повернути мене назад до нього?

Чуже для мене, я чужий для нього.

Що поверне мене до нього, як бумеранг, що пролітає крізь вікна засклені?

Я — голуб поштовий, який літа по світу — що можу я вернуть спорохнявілим голубникам?

Ну, що мене жене отак всеможно на твої коліна, у твої обійми, колиско?

 

О, душа моя між берегів Сонця й Місяця припасована верша, тут вербове зрізали пагіння, тут стерли із нього твоє тіло, тут відпустили тебе у воду з раками, щуками, мушлями, тут упіймав ти перші свої зорі!

О, серце моє, ти само — упіймана рибина: тут вперше в вершах чужих душ затріпотіло, тут заклекотіло ти!

Ну, що мені до вас, ви — спомини мої, ви — риби, що у верші тріпотіли?

Ти — бумеранг, ти — самокид: ти мітив точно в монумент мого порожнього місця, чого ж тепер летиш назад?

Рух, що застряг у магмі впійманих років, ти відійшов давно від мене, ну що з тобою тепер діять? чому назад мене ти звеш, чому?

Горобці, що цвіріньчать у вечори осінні, купи хмизу: що треба вам од мене, можливо, аби листя вашого цвірінчання палало наді мною, як у маю черешня?

Ну, що ви ходите вслідці за мною, дороги, для чого лице мені лижете собачим язиком тополь, пси з носами вологими, ви мене відчуваєте — ну, що вам від мене треба?

Ну, що ти хочеш, Чатонапорт, Нодьлопош, Пашком, Ерекселлек, Піріпарашік, Мілле, Сенткірай-пуста, Чонкоторонь, вулиці Шолті, Чергеді, Кереші — ну, що ви хочете? чому тут вабить зелена сажа, зелений, неначе гусенятко, привид?

Відтиски ваших облич у цвинтарних нашаруваннях, мов таємнича палеонтологічна знахідка.

З цвинтарних нашарувань енергія незбагненна вверх виривається і ллє на моє серце, як і давно, ллє на моє серце.

Он той із поміж вас із недовірою підморгує мені, той підліток, отой хлопчак знайомий, неспокійний, незграбний трішки, щоденно до відповідальності притягує себе.

Спокійно, братку, — скажу, бо що ж іще сказати можу.

Я інший вже, та й ви не ті, але і рівні, спроможні навіть почорнілі обличчя вмерлих занести в пісню.

І наче з мертвої води затишку викинуто слова: згадать чимбільш моїх облич померлих.

Ви — сила, укріпіть мене!

Ви — країна, господарюйте!

І я, поет: говорю про вас, для вас!

 

 

Міф дикої качки

 

Погойдується золотавий

міф качки дикої, ламаючи емаль

загуслої озерної води. А над усім цим

шумлять знамена комишів,

немов означуючи часу дивну даль.

 

Ламає осоку її крило промінне,

по шиї котиться перлинна крапелька води;

науявляла себе качка павою

і сяє,

і крильми лебедить.

 

Її зіниці — спалах зір кремінний

в очах часу вмирущого. Я уявив,

як розпаля вона вогні промінні

в скелетних комишах і серед нив.

 

                            Фантазія грайлива —

                            скупалось сонце у озерній осоці,

                            і ось воно вже чистить пір’я,

                            хлюпочеться, пірнає

                            зі зморшками на древньому лиці

 

О, паво, паво!

Сонце чи кача

проміння, мов пір’їночки, почистить,

у мул зариється, чи поміж лілій пропливе,

правічне, променисте.

 

 

Течії

 

В ротових порожнинах Землі й Місяця — море.

Де — неминучий фатум і запах фіалок слізний.

Блискавиці крові. Наскрізний дим і вітчизна.

Та млини-хом’яки. Та дитячі зіниці розкраяні

 горем.

 

Жаріння німбу і здимлений присмак прокляття.

О, візерунки химерні — кохання моє

щонайперше,

Невмируще — рукою його я торкну,

 навіть вмерши!

І зашморг на шиї — про маму згорьована

пам’ять.

 

На Голгофі дикунські концерти кішок...

                                                На Голгофі!

Хто зміг — ковдру сну накоцюбив на серце,

                                                на очі.

По бурі сліз у очах чистий день захлюпоче

І наручники заскриплять. Вірші — крицеві

                                                строфи.

 

О, течія одностайності в одноголосому хорі!

Зненавиджене і полюблене — у течії одній,

                                                 грізній:

Ось — млини-хом’яки... Наскрізний дім

                                               і вітчизна...

В ротових прожнинах Землі й Місяця — море.

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія