Єва Петровцій
(1951— )
До прабабусі
Ката Сідонії Петровцій
Я кружеляла
на твердих вітрах,
неслася
у нестримних повенях;
тому твоїм
нащадком стала
іншо — лиця,
іншо — кровна;
в бутті твоїм
ти незбагненна, тьмава
жінка.
Не як
вивіску забігайлівки
ношу твоє ім’я —
моя до тебе шана
у вірші виражена щонайкраще,
в ледь стерпній
методиці
болю.
Кароймайорські музики
Іштванові Кормошу
1.
В оркестрі тім, де ти — дудар,
я можу грати на сопілці,
або — на барабані.
І — тільки.
Діткнись руками висоти тополі,
мені туди ще не сягти,
а як присядеш на осонні,
я капелюх — із лопуха листи —
зніму, вклонюся, тонкостанна:
здрастуйте, мій пане!
2.
По якому праву я дісталась
до твого поля, розповім все чинно —
у Кароймайорі бухгалтером
був дід мій. Чинно
туди, бідаха, тьопав,
ні разу віз його не ждав,
і рахував цілими днями,
далеко вже за шістдесят нарахував
грошву і пролітаючі роки
ми вдома, шестеро, з’їдали,
його судьба: землі шмат, порося,
нервові припади, що серце добивали;
суботня його усмішка —
блаженства блискотінь,
мій дід, Петро,
кремезний велетень-легінь,
вся шия — жилава,
він, мов апостол, босоніж
до мене підбігав, і звідав:
— Євіко, повіш,
це ж звідкіля прийшов я, знаєш?
— Із Кароймайора, дідусю, чи ж не так? —
і простувала в світ-навиворіт,
така собі дівчаточко-дітвак,
ще й мого батька, з роду-віку сироту
повсюдний і щоденний негаразд
виносив на нові місця:
Соб, Ностра, Вац,
з-за гратів хмар зірки дивилися на нас.
А те, що все ж земним смиренням
смирився пекла раннього жахвій,
твоя заслуга, Кароймайоре,
що був крилатим вівтарем надій,
так дієслово, втілене у плоть,
до мене райдугу-обіцянку хилило,
там раз на тиждень я могла чекати
когось, хто б усміхнувся мило.
Дитинства замок легко руйнівний
хочу я дієсловом укріпити,
аби до нього, неушкодженого, ще
бодай би раз на тиждень приходити,
там був би рай — там побіля воріт
стояв сам святий Петро з ключами,
і, стрівши нас, привітливо б сказав:
— Якраз полуденок — пополуднуйте з нами!
Десь дзенькнув дзвін, і вже якщо
прийшов ти, милий розбишако,
замість престольної молитви
у карти перекиньмося недільним ранком.
Біблією янгола — не чорта! —
була б тобі моя усмішка кожна.
І лагідно б кивнув з хреста Христос:
— Вам — можна!
Якщо...
Біля батьківського стола
ти бідний родич
і брехали
що ти пасинок
двох твоїх нащадків —
тому, тому, що
ти всіх покорити жадав,
вимагаючи: любіть мене.
Опісля: “Помолився, і це — ні...
Однак... може... завтра”.
І: перо в руки
— нехай говорить про будь-що мій вірш —
це благання, ця сліпість,
волаюче ніколи-небувалого,
мов помсти прагнення
до всіх, хто читає мене:
прийміть мене!
На мотив Єсеніна
Молодість
вся друзям роздарована,
власне щастя
ще не добудоване —
відбудовується день у день.
Слово
підозріле без пісень
(злякано:
це хто при владі нині в нас?)
ще й спитати
хочеться якраз:
як нагороду
молодість здобуто,
чи — як пута?
Барвінкове літо
Небо схилилось
занадто і — дзвінко,
мабуть тому
хтось приклав
два барвінки.
Як падати будеш,
вони — опертя,
цвітіння стрімкого
дзвінке майбуття.
Я можу досхочу
вже з того радіти,
що зву-називаю
барвінковим літо!