Найвірогідніше — із поцілунку

 

Із чого почалося? Може з поцілунку, що полями

 пахне,

чи ще раніше — з творчого сп’яніння першої

клітини, що життю дала життя?

Потрібно в коренів спитати і в інстинктів.

Або ж на хвилю зупинити розвитку процеси,

і, пильно стежачи, побачити секунду

 щонайпершу.

Із чого почалося: із матерії? із простору?

 із часу?

Чи все ж із того поцілунку, що полями пахне?

Чи ще раніше — з пошуму, який із тиші

 витікає?

З прапуруху, чи все ж із того поцілунку?

Або ж усе це — наслідок тупого компромісу

 волі зовнішньої:

навшпиньки сп’ялася душа крихітна?

 компроміс розуму?

потворний плід кастрованого духу?

Але й тоді: із чого почалося?

Із мармурової гори часу — течуть хвилини?

Із моря простору — вихлюпують краплини?

Із цілості матерії — лиш твердь поверхні?

І мимовільно віриться у диво неможливе...

Та все ж не з дива надприродного —

це почалося з поцілунку, у якім тремтить

 жадання жити!

З мети, увінчаної ділом. Неповторна,

нескінченна і єдина у матерії і в дусі

твоя форма з чого почалася? —

Із поцілунку, що полями пахне!

 

 

Той плуг

 

Той плуг і та земля, плуг і земля —

не меч, не зброя — плуг; не урвище, не скеля

— земля —

знаменами ознаменована весна — листки,

 пелюстки, квіти —

знаменами ознаменовано цей березень —

 променисто-пурпурове майоріння —

порив, порив — у ненастаннім березневому

 єднанні —

 

Цей плуг і ця земля — колиска борозни —

і не безплідний, безсердечний гумус — той плуг,

 що оре —

стрімкий порив — ця оранка, бо це — та,

омріяна оранка —

 

Знаменами ознаменовується віра —

ми віримо у променисто-пурпуровий березень —

бо ми — листки, пелюстки, квіти в березневому

 майорінні —

і наші руки це — чепіги — ми, мов плуги,

врізаємося в землю —

і сіє, сіє, сіє березень зерно життя —

 

Землі всього лише — як серця, небагато — рівно

 скільки треба —

старому орачеві на взуття, на ноги поналипало

 грунту —

але ж його свідомість і мета — в сорочці

 сніжнобілій —

ступає тихо він — зерно паде велично —

накрите груддям грунту — живе —

              в житті зерна немає ощуканства —

 

 

Весінній монолог

 

І знов життя готове заперечити вмирання.

Акація, стара, столітня, марить перейти у стан

 колиски.

А брунькування, пульсування серця, блискавиці,

 повені,

забуті повіви вогню і першопоштовхи кохання,

пробудження комах, весілля звірів і птахів,

рослинна пошта — від коріння до цвітіння —

усе кричить, волає крізь народжені у страсі

бути-чи-не-бути

такі можливі вибухи нейтронні:

Ж и т и!

 

Вславляючи Ж и т т я,

бунтують проти смерті мозок-руки-серце-

правда мого мозку — правда моїх рук — правда

 моєї правди —

повставши проти вимірюваного у мегатоннах

 знищення упертої матерії,

проти ракет, націлених у виколисаного казками

і скупаного у піснях народних г у л у б а,

зореокого символа безсмертя.

 

Звучить протест проти війни у криках породіллі!

Коли підносить мати до грудей дитину,

коли природа творить щодобові цикли,

а ми забудем перетнути шлях війні,

тоді

даремні всі життя, колиски, блискавиці, повені,

любов, серцебиття, шлюб, воля,

бо —

виміряне в мегатоннах знищення упертої

 матерії,

ракети наближаються до г у л у б а...

Тоді мовчання — злочин!

Говорім

тоді, коли обличчя наше розпашілося од першого

 цілунку,

тоді, коли повз серце вперше промайнув

 перший подих смерті,

говорім

по-материнськи: з невмирущою надією,

по-батьківськи: упевнено і вперто,

кажім слова, які при мовленні палають,

кажімо тим, хто перед нами йде,

кажімо тим, хто з нами йде й за нами:

Весну стрічає мир! —

І так навічно буде.