Одному з друзів

 

Без тебе теж писатимуться вірші.

Бездумно ти черідку вірних дум,

Тополі, рідний дім віддав на глум...

Невже від пальм берізки наші гірші?!...

 

Зневіри, малодушності моменти

Торжествували у душі твоїй:

Ти зрадив таїну юначих мрій —

При доводах чужі брав аргументи.

 

Безжально завивав залізний вітер —

Він із душі ще й попіл рідний витер,

А обновить не зміг зів’ялий сад...

 

В дитинстві марив про блакитні зорі,

Та в серці, як в занедбаній коморі,

Лиш покидьки, бур’ян, отруйний чад.

 

 

Квітень

 

Шмагай мене, квітневий вітре,

Повимітай з душі все хитре,

Періщ підступно батогом,

Пали, мов очисний вогонь!...

Але будь дуже обережним,

Коли у просторі безмежнім

Летить синичка, теплим будь,

Коли торкнеш дівочу грудь,

Коли торкнеш підсніжник,

Будь ніжним!

 

 

Серце моє...

 

Серце моє було уже всім —

Квіткою, морем, вулканом.

Та поруч любов твоя не проходила

Ні подихом вітру,

Ні посвистом ракети.

 

А сам пролітав я

Повз дивні планети дівочих сердець.

І тепер лечу й лечу далі,

До тебе, моя омріяна зоре.

Та чи долечу до тебе?

Чи долечу?...

 

 

До Сонця

 

О, Сонце!

сорок міліардів літ на Землю

кров золота із твого серця плине.

О, Сонце! ми тебе

скорботно осяваємо очима

крізь небо, на віях якого збираються сльози,

коли твої веселі, милі очі

дивляться вбік.

 

О, Сонце!

ти — вінок Землі з проміння й квітів,

ти — терновий вінок зі світла,

маяк усесвіту.

О, хто ж бо, хто про тебе думає,

о, хто ж бо, хто піклується тобою —

чи зійдеш завтра лагідне, веселе,

а чи якийсь безумець

погасить променисте

палання твого серця,

або навік од тебе заховає

вчаділим укривалом атомної смерті

твою планету вірну, цю маленьку Землю?!...

 

О, Сонце!

ми думаєм про тебе,

в нас палає

світла відповідальність:

порятувати цей надійний берег

в хиткому океані космосу —

Землі ніколи пусткою не бути!

 

 

Мистецтво поетичне

 

Нехай слова-осот мої кривавлять губи,

й так першосуть вірніша

і складніша

від усього того, що можу я сказати,

адже ж слова порожні, вирази, як виразки,

                                                 порівняння —

усе це лиш зіпсутий розчин-кальцій вірша.

 

Якщо ж бодай фрагмент мелодії,

хоча б краплина правди зрозумілої

злетить із вуст моїх,

від цього космос людянішим стане.

 

Отому й пишу.

Слова-осот мої кривавлять губи,

хоч першосуть вірніша,

глибша і складніша,

аніж все те, що я сказати можу.

 

 

Перед меморіальною дошкою

Шандору Петефі

в закарпатському селі Бадалово

 

Якби я міг перед тобою стати, поете, став би

                                           тільки на коліна.

Але лиш тихий погук дзвонів пам’яті твоєї

Докочується до мене у вечірньому тумані...

І нерозгаданою тайною манить золота в’язь літер.