Сьома еклога

 

Бачиш, уже сутеніє, і дротом колючим сповитий

із дубняка живопліт і барак наш у сутінках тонуть.

Погляди в’язнів неквапно минають кордони неволі —

опір колючого дроту лиш розум єдиний сприймає.

Бачиш, кохана, фантазія в час цей розсовує межі:

сон — чарівний рятівник з тіла стражденного

                                                                пута знімає

й табір невільників в снах повертає до рідних домівок.

 

В руб’ї брудному пострижені в’язні летять з

                                                              диким хрипом

з сербських вершин здичавілих у рідні краї незрадливі.

Край чарівний! Чи існує ще те в нім, що звем

                                                             рідним домом?

Бомби не стерли його? Він такий, як до призову

                                                              — чистий?

Той, хто праворуч — рида, і замовк уже зліва,

                                                        чи дійде додому?

Мила! У рідному краї живе ще, — хто тямить

                                                              гекзаметр?

 

Знаки й не думаю ставить над буквами діакритичні,

в пітьмі намацую слово і ладжу до іншого слова,

сліпо, мов гусінь, повзу по листку, бо живу отак сліпо:

книги, ліхтарик — у таборі все одібрали,

пошта не йде, й на барак наш прогірклий туман осідає.

 

Між дивовижних новин і червb, у цих горах —

                                                                    французи,

серби-схизмати, поляки, палкі італійці, євреї —

тіло єдине в гарячці, в лахмітті живе ще, пульсує,

доброї звістки чекає, жіночої ласки та волі,

жде ще й кінця, що у сутінках сірих втопає, і дива.

 

Звір полонений, лежу на дошках між червою, а блохи

розпочинають облогу, й гаразд, хоч мушва

                                                              трохи вщухла.

Вечір. На день покоротшало рабство, та рівно

                                                              ж настільки

з ним і життя покоротшало. Табір заснув. А навколо

місяць ллє сяйво, в якім ще болючіш відчув

                                                               я напругу

дроту колючого, бачу озброєну тінь вартового,

що крізь те сяйво пливе за вікном поміж звуками ночі.

 

Табір заснув. Та прислухайся, мила, — у сни

                                                               шелестливі

табірні жахи приходять, і в’язнів катують, хоч лиця

сонних незрушні проміняться. Я ж наяву ще

                                                               сиджу тут,

губи цигарка пече мої, замість гарячих цілунків,

ніжних цілунків твоїх, й не бере мене сон

                                                          той всесильний.

Мила! Не можу умерти без тебе, та й жити

                                                            не можу.

 

Табір Гайденау, в горах над Жагубіцею,

липень 1944 р.

 

 

Лист до дружини

 

У лютій німоті, де світ увесь примовкнув,

край вуха тиша заквилить, аж зойкну!

Та Сербія, що од війни вся хвора,

тим зойкам і болінням не опора;

а ти далеко. Вплівся в сон твій голос,

без нього б серце в друзки розкололось:

та чую ще — в цій моторошній тиші

шумлять морозно папороті пишні.

 

Чи чару чар твоїх допив я повну,

чи ще відчую вірність молитовну?

Ясну, мов день, усю на світло схожу —

сліпий, глухий — тебе впізнати зможу.

І пам’ять дивовижно повертає

картини давні: йдеш ти милим краєм

і в сон гарячий мій приходиш знову:

повторюю далеких днів розмову.

 

допитуюсь, ревнуючи: — Кохана!

Чи ти дружиною моєю станеш? —

Лиш забуяла молодість розквітла,

до нас обох прийшла година світла...

Та нині, друже мій, дружино, чи ти знаєш,

що нас аж три кордони розділяють?!

А тут ще осінь. Пережити б осінь...

Твоїх цілунків зшерхлі губи просять.

 

Я в диво вірив, та не сталось дива —

бомбардувальників пройшла над нами злива:

якраз у небі стрів я погляд ясноокий,

та очі схмарились, бо літаки жорстокі

над нами прогули. І хай я у полоні,

та ще живий! Твої палкі долоні

торкнути марю. І торкну їх скоро —

до них душа пекельний шлях поборе,

хай на шляху отім — вуглини пурпурові,

а треба — то й крізь полум’я. Любові

наворожу й вернусь до тебе, мила:

з упертості зринає дивна сила —

усі тортури стерпить моє тіло;

поміж людей, од влади здичавілих,

і мною спокій мій межею ляже,

мов два по два, все розум врівноважить.

 

Табір Гайденау, в горах над Жагубіцею,

серпень-вересень 1944 р.

 

 

Корінь

 

У корені нуртує міць могутня —

напоєний дощем, землею ситий,

він білим сном надійно оповитий.

 

Ламає дерн і сходить над землею,

аби пробитись, може буть лукавим, —

немов мотуззям, обів’є руками.

 

А руки в нього скусані червою,

і на нозі сидить черв’як огидно,

здається, світу з-під черви не видно.

 

Але ж не там життя його насправжнє,

не в тім гнізді темнющім і землистім:

його світ — гілка, що рясніє листом.

 

Отож її він поїть і годує,

занурившись у землю преглибоко,

він гілці шле старі солодкі соки.

 

Я сам тепер, мов корінь між червою:

ці черв’яки не кращі і не гірші,

між ними і пишу оцього вірша.

 

Пишу, що світом був, а став корінням —

на серці в мене земляне одіння.

 

Для мене доля й пісню зготувала —

під гілкою вже й пилка заспівала.

 

 

Табір Гайденау, в горах над Жагубіцею,

8 серпня 1944 р.

 

 

A la recherche...¹

 

Минулі милі вечори, в моїй спливаєте уяві!

Увінчаний поетами й жінками молодими,

привітно-чистий стіл у глей минулого вгрузає.

Де та чарівна ніч, коли веселий сюркеборат²

із келихів струнких ми пили з друзями меткими?

 

Рядки поезій плавали в зеленім світлі лампи,

на пружних ритму хвилях гойдалися, й тоді ще

жили, хто нині неживий, а в’язні — були вдома,

тоді ще друзі дорогі писали вірші, а тепер

в них на серцях земля Вкраїни, Фландрії, Іспанії.

 

Жили ще ті, кого під кулі згодом гнали,

хто воював, не мавши сили для протесту.

Коли тривожним сном їх роту ніч ганебна

                                                        укривала,

поети в рідні вечори вертали, в ті кімнати,

що островами їм були і схованками в світі.

 

У запломбованих брудних вагонах для худоби

їх зціпенілих і беззбройних привезли, на мінне

                                                                 поле

йшли добровільно, міни вибухали, а вони

                                                          йшли німо,

бо знали, що і з-під землі вуста й серця їх

                                                          заговорять;

тепер — лиш янгол волі серед ночі їх марення

                                                   величні стереже.

 

Було... Куди пощезли радісні і мудрі вечори ті?

Повістки нагло прилітали — й вірші

                                                недокінчені боліли,

і зморшок більшало попід очима й довкіл рота

в жінок прекрасних, юних; в тих

                                                  незрівнянних фей

ще й кроки важчали впродовж всіх літ війни,

                                                жахливо мовчазних.

 

Де ніч та, де корчма, в якій столи під липами

                                                                   улітку?

Де ще живі і де в боях убиті? Дзвенять у

                                                            мене в серці

їх голоси, рукостискання братні гріють мої руки;

читаю вірші недописані — і ритм несе мене

                                                                    увись

(німого в’язня) — понад утоплені у болях

                                                           сербські гори.

 

Де ніч ота? Де ніч, яка уже не вернеться ніколи,

бо все те вже було, і смерть малює іншу

                                                           перспективу.

Однак сидять довкіл стола і тонуть

                                                  в усмішках жіночих,

п’ють з наших келихів струнких ще непоховані

                                                                   поети,

а скільки їх вже спить в лісах й на цвинтарях

                                                             чужинських.

 

Табір Гайденау, в горах над Жагубіцею,

17 серпня 1944 р.

 

 

Восьма еклога

 

П о е т

Благословен будь, сивий чоловіче, і скажи, чи важко

долать цей дикий шлях? Що ввись тебе

                                                    підносить — крила?

Гонитва ворогів? Я бачу крила і душі твоєї

жагу та полиск полум’я з очей, в яких читаю,

що ти — пророк зненависті. Але, скажи, — до кого?

 

П р о р о к

Пророк зненависті? Я є Нахум, народжений в Елкосі,

зі слів моїх гнів божий ринув на розпусту Ніневії,

мій голос гримотів, я ж сам був гніву

                                                      джерело вогненне!

 

П о е т

Про гнів твій знаю, бо збереглось усе, що написав ти.

 

П р о р о к

Все збереглось. Та, бачу, гріх живучий повсякчасно;

але й сьогодні божу мисль ніхто не прочитає.

Адже сказав господь: повисихають ріки повноводні,

Кармел впаде, а в Башії і в Лівії оздоби зблякнуть,

гора здригнеться, і вогонь охопить все і знищить.

Так і було.

 

П о е т

                    ^{Народи знищують один одного,}

душа пустіє, як в часи ті Ніневія.

Для чого там слова, де сарана усе плюндрує?

На доказ того, що людина є тварин нащадок,

вбивають звірі немовляток нетямущих,

церкви, як факели, палають, будинки — чорні печі,

де люди попеліють, і клекоче в небо дим фабричний.

Ось вулиця людей сполум’янілих вибігає раптом,

неначе хтось незримий корок вибив,

                                              розбризнулося шмаття —

людей, будинків, бомб... в калюжах калу трупи

                                                              серед міста,

точніш посеред того, що ним звалось... Та про

                                                              це писав ти.

Скажи, о старче, із часів біблійних в пекло наше

що принесло тебе на землю?

 

П р о р о к

                              ^{Гнів. Людина і сьогодні —}

в поганській уніформі сарана, як і в часи прадавні.

Аби побачити, як падають міста, зневірою гріховні,

гнів голосу свого явлю цим заблукалим поколінням.

 

П о е т

Давно колись уже казав ти — й гнів гримів

                                                         у божім слові,

і слово дією ставало: щезли сотні міст гріховних,

натомість зводилися вежі з трупів. Хоч минули

тисячоліття, а в тобі все той же гнів.

                                                 Чи він безсмертний?

 

П р о р о к

Господь, немов до вуст премудрого Ісайї, доторкнувся

до вуст моїх жариною розпеченою — і відчув я

у серці жар живий; і янгол щипцями тримав, допоки

господь випробував мене, й було його веління:

“На мене уповай і моє слово людям проповідуй!”

Збагнув я, що посланники господні теж безсмертні.

А що тисячоліття богу? Метелики у вічності небес!

 

П о е т

Я заздрю юності твоїй, Праотче. Не зрівняти

короткий вік мій з нескінченністю твоєю; у потоці

бурхливому піщинки днів моїх стираються незримі.

 

П р о р о к

У серці віру май. Я знаю твої вірші найновіші.

У них є гнів. А гнів — рушій життя. Пророки і поети

єдині в гніві, як народи в їжі та в напоях.

 

Аж поки в край, посланцем божим

                                            обітований, не ввійдуть

народи всі, ми мусим слово вищого закону сповнить.

Зі мною йди оповіщать народження країни,

щасливої для всіх. Як маєш сумнів, запитай: “У неба

яка мета?” — Почуєш: — “Благодатність!”

  — Тож не гайся,

збери людей і патериць наріж усім в дорогу,

 

бо подорожнім посох — вірний помічник, мені

                                                                подай же

он той; я більш всього люблю, як друччя сучкувате.

 

Табір Гайденау, в горах над Жагубіцею,

23 серпня 1944 р.

 

 

Razglednica*

 

З Болгарії гуде, гуркоче грім гармат,

сягне вершечків гір — і гоготить назад;

а тут у страсі вже людина, її мисль,

дорога заірже і рине в чорну вись.

В цім дикім безладі, в цій лютій метушні

ти світлом спокою ввижаєшся мені:

мій янгол, що мене врятує від всіх бід.

Даремно їдла жде червисько-мертвоїд.

 

Поміж гір, 30 серпня 1944 р.

 

 

Під’яремна хода

 

Шаленець, хто на путь    упавши від знемоги,

поборе біль, встає    й волочить далі ноги.

Дарма, що шлях важкий,    знайшлася диво-сила:

він зводиться й іде —    канава не спинила.

А запитай: куди?    Як вижити вдалося?

Він відповість, що жде    дружина вдома й досі.

Не зна, сердега, що    в румовищі домівки

обпечені вітри    вляглися на долівку,

що знівечено сад,    що ниць упали стіни,

й жаска од болю ніч    укрила батьківщину.

Хай хоч обманну він    в душі надію множить,

що дім його вцілів    і він вернутись може.

Якби вернулось те:    на прохолоднім ганку

гуде важка бджола    над розпочатим збанком,

в якому джем зі слив    пахучий, наче літо.

Мов яблуко оте,    що стиглістю налите,

білява Фанні жде    перед похилим тином,

та сонце лиш зайде —    і тінь найдовша гине...

А раптом все буде! —    бо місяць нині ранній!

Мій друже, змусь мене    устати! І я — встану!

 

Бор, 15 вересня 1944 р.

 

 

Razglednica (2)

 

Звідсіль всього лише за дев’ять кілометрів

горять хати, солдати села топчуть,

і, всівшись мовчки на межі, селяни

нажахано люльки погаслі смокчуть.

А тут у збрижену гладінь озерну

мала пастушка заганя отару,

і вівці збилися у гурт, спокійно

висмоктують з води кулясту хмару.

 

Червенка, 6 жовтня 1944 р.

 

 

Razglednica (3)

 

З ротів червона слина страшно цебенить,

кривавої людської сечі запах спертий,

смердюча сотня — здичавіло гурт мовчить.

Над ними чути вже гидючий подих смерті.

 

Могач, 24 жовтня 1944 р.

 

 

Razglednica (4)

 

Впав поруч тіла, що перевернулось,

напружилось, немов струна, готова розірватись,

і постріл прийняло в потилицю. — “Кінця

                                             чекай такого ж, —

я сам собі прошепотів. — Чекай спокійно.

І смертю увінчається страждання”.

— Der springt noch auf*, — чую над собою.

Кров, змішана з багном, на моїм вусі хрустко

                                                         сохне.

 

Сенткірайсободьо, 31 жовтня 1944 р.