Перехід

 

Літопису зжовтілі сторінки

відсвічують прокляттями і горем —

з-за гір століть сліз безневинних море

струмує в пам’ять спомин свій гіркий:

 

встає, мов хрест, тінь зрадної руки!...

Та лютий гнів і нині серце оре,

як думаю, що хтось хотів прискорить

твій смертний час, мій прадіде палкий!

 

Ту землю, що кати сушили кров’ю,

ми заквітчали квітами й любов’ю:

з планети пощезали чорні тіні,

 

здорові дні дарує нам життя,

людина посміхається людині —

і ближчає на днину майбуття.

 

 

Романтика

 

Народжена буденням щедрим радість.

Рушій душі! Сувора і проста,

веде і юні, і старі літа,

бо суть життя у ній. В ній творча знада.

 

Звільнивши тіло із кайданів болю,

сяйне світінням серця на сніги,

і розцвітуть засніжені луги,

і ти в двобої переможеш долю.

 

Романтико! Веди мене, веди —

з тобою дужий я і молодий!...

Як ти осяєш підлість ненависну,

 

долонями розквітнуть п’ястуки

й почує хтось, слабий і беззахисний,

сумирний дотик лютої руки.

 

 

Крила сучасності

 

Цей тихий сквер, ці горбики могил

кричать гучніш ніж у війну гармати:

— О, люди! майте в серці стільки сил,

аби війну навіки поховати!

 

З могил промінять пурпуром зірки —

вони і в ніч, і в бурю дивно сяють.

А нині — спокій, і вітрець легкий

сумирно поруч у траву лягає.

 

Солдат на постаменті в небеса

підняв свій меч. Окрилена краса

живе у нім і в цих святих могилах,

 

в яких лежать ще молоді бійці,

що захистили небо й трави ці,

й сучасності дали незборні крила!

 

 

Ніколи!

 

На обличчі Часу

пилюга двадцятого століття.

І ось вривається Вітер —

пилюгу цю змиває дощами.

Гей, стара Європо,

цей Вітер омолодить і твоє обличчя,

пооране ріками,

всіяне, мов родимками, горами.

 

Є що змивати з обличчя Часу

у двадцятому столітті:

дим, кіптяву двох світових воєн,

ластовиння болідових ям...

Засохлу кров найважче відмивати,

але ж новонароджені покоління

повинні

Час у чисте обличчя цілувати.

 

Над обличчям Часу

шелестить всеочисний Вітер,

і усе людство з надією уповає,

що планета наша,

яка перенесла стільки страхіть,

що наша рідна стара Європа

вже ніколи не стане

могилою народів.

Ніколи!

 

 

Осінь

 

Зів’яло сонце, наче квітка, й пада

за обрію блакитний океан.

Струнких тополь скривавлена громада

шумить гілками. Молодий туман

хустиною тонкою огортає

стрункі сади, скуйовджені ліси,

а на далекому узгір’ї не вгаває

засохле листя виноградної лози —

важкі, наповнені нектаром грона

втомилися висіти на гіллі

й зернина кожна, мов перлиночка коштовна,

намріяла розкритися в теплі,

в магічнім присмерку вологої пшениці

віддать вину прозорий свій вогонь

і зігрівать серця. З вусатої пшениці

зерно само тече вже до долонь,

і мелеться мука, і теплий запах хліба

розкрилює живлющий аромат.

А місяць над горою дивним німбом

зійшов, і зграйка ніжних зоренят

на небо вибігла, розбризкуючи тишу,

проміння-стрічки начіплявши снам.

Буяє осінь. А у снах десь дише

суха зима. У снах тече весна.

 

 

Сталевари

 

Дивлюсь — не надивлюсь,

як в гомінкій напрузі

стають перлинами

краплини поту,

 

і хлопцям молодим

у груди іскри б’ють,

але вони ж бо люблять

цю роботу!

 

Роботу із вогнем,

де, наче водоспад,

клубоче світле полум’я

з мартена —

 

у молодих руках,

у золотих серцях

стають роки крицевими

щоденно.

 

 

Не знаємо спокою

 

Довкіл нас — простір неосяжний,

та чоловік, такий відважний,

безмежне хоче осягти:

секунди, подихи, мікрони,

і вир історії бездонний

віддалюють межу мети.

 

Та нас ця віддаль не спинила —

у праці збільшується сила,

упертіш пошук ведемо.

Своєю вірою натхненні,

у праці радісній, натхненній

до нових звершень ідемо.

 

Ми нині можемо багато —

могутній атомний реактор

як символ нинішнього дня.

Ні! ми не знаємо спокою,

з серцями повними любов’ю

ми прагнем світ увесь обнять.

 

 

Акровірш

 

Безмежжям часу й простору я линув.

А в плині тім притягнення земне,

Легку й прозору вічності частину,

Осяяло ясним життям — мене.

Гаряче серце в грудях заспівало,

Розквітла в співі тім красна-весна...

Одне життя — це мало, дуже мало!...

Землі ж несила дати більше нам.

А ще ж чигають на життя могили.

Лягли й хмарки на небо голубе,

І я землею йшов сумний, безкрилий...

Ї став крилатим лиш як стрів тебе.

 

 

Весна в Берегварі

 

незвичний перший стукіт дятла,

летюча білка,

                     дивний шпак,

і, мов перлиночки, пушисті

найперші бруньки на гілках.

Вже сонце лагідним промінням

цілує перші стебла трав,

і весняний бадьорий вітер

на арфі тину їм заграв.

Гудуть, дзвенять сумлінні бджоли,

шукають перших квіточок,

й зимову тугу відганяє

зозулі юний голосок.

Підсніжники незмовкно дзвонять,

пташки шукають гнізд старих,

а я стою й весну спиваю,

мов теплий мед, що не застиг.

Жадана, лагідна сумирність,

заполонила сад і ліс,

і тільки давній-давній спомин

рукою в серці біль затис.

 

 

Вирує море

 

Вирує море зоране вітрами...

Його глибінь — чарівна таїна —

під тягарем хвиль, що встають, мов гори,

перлина в мушлі зріє вогняна...

Вир почуттів зорав мені всю душу,

проніс крізь неї бурі навісні —

під тягарем скорботи дозрівають

у мушлі серця перли вогняні...

Поволі втихомирюється море —

гладінь і тиша..., спокій, благодать...

Мовчить глибінь. І в прибережній ріні

порожні мушлі втомлено шумлять.

В душі скорбота радісно розквітла,

дозріло, мов перлина, почуття,

і все, що є на світі чисте й світле,

вливається у музику життя.

У серці-мушлі біль — священна радість! —

вона вирує, будоражить кров —

в скорботі, в муці я злеліяв пісню,

а в пісні крила для душі знайшов.

Є в муках серця дивне благородство,

адже ж із їх страждаючих глибин

виловлюємо нервами самими

всю музику життя — хорал перлин.

 

 

Старий рибалка

 

Край дамби, де шумка вода

піщаний килим ніжно гладить,

немов знак оклику, верба

виблискує в річнім свічаді.

Сюди, де Тиса стрімко б’є

в неворушку камінну глибу,

старий рибалка часто йде

з надією, що зловить рибу.

Гачок закине у ріку,

в руках вудилище тримає,

і, стежачи за поплавком,

сидить, напружено чекає,

коли потягне окунь, сом,

чи інша риба таємнича,

тоді б од щастя зацвіло

старе, у зморшках все обличчя.

А вже як вечір наплива,

він піднімається поволі,

змотавши вудку, тихо йде

додому по стернистім полі.

 

 

Ждуть нові путі

 

Пилиночки життя й від подиху залежать,

дихнеш, і ось вона — знялася і летить,

чи падає униз, не маючи опори,

зникає вдалині — її вже не спинить.

Або ж нечекано на вкатану площину

осяде й не знайдеш розпушений пилок,

ніхто про неї не згада, бо на карати

ніде й ніколи не вимірюють пісок.

Людино, й ти — у космосі крихтина,

приречена рости, цвісти і помирать?!...

Не вірю я в фатальність доль життєвих,

бо люди ж не піщинки на вітрах!

Я вірю: ти палатимеш од люті,

коли німує доля голуба —

сам визнач

                    право на дерзання

                                                  і на творчість,

відкинь, що з жалості дала судьба.

Стань сміливо з судьбою до двобою,

нарузі не скоряйся у житті —

шукай, дерзай, твори, не зупиняйся,

і віднайде судьба нові путі!

 

 

На долонях всесвіту

 

Думками прагну простір осягнути

і на хвилини вічний час ділю.

Мов сонячне проміння у долоні,

то час, то простір у думки ловлю.

Буває, час змаліє до мікрона,

але й тоді невкірний він рукам,

бо ж випадає і митєвість рівна

п’ятьом, а то і десятьом рокам.

 

Думками прагну простір осягнути,

спиняю час, а він таки тече,

крізь пальці протікає, мов піщини,

то схолодить, то жаром опече.

Та на вогні невгасному сердечнім

я спопеляю сумніви дотла:

з надій, із мрій народжується віра.

Й ось віра сумніви перемогла!

 

Ти, просторе, відкрий нам дивні тайни,

зірки наблизь, що сяють вдалині!

З хвилин твоїх, о часе швидкоплинний,

у вічність міст будуєм... Наші дні

прийдешнім повняться, що народилось

в крові, у муках між космічних трас,

і з нас уже багато хто скоряє

незмірний простір, неосяжний час!

 

 

Мандруючи...

 

Мандрівником крізь ночі й дні, крізь роки

безмежжям світу мимо квітів, скель

іду — й життя любов’ю повнить груди.

І, до людських підходячи осель,

я стукаю! Я кожному жагуче

кажу: — Дивись — яка довкіл краса!

Її ти бачиш. Та красу дороги

тобі не передам — її відчуєш сам,

коли ітимеш золотом трави,

під зорями-крихітками, під сонцем...

Гей, гей! Не спи — в дорогу вирушай!

І знову, й знову стукаю в віконце.

Вже навіть серце в рими зодягаю —

хай віршами воно вам задзвенить.

І поки ви не рушите в дорогу,

воно не може змовкнути й на мить.

Який же я щасливий, як почую,

що поклик мій і ваше серце збурив;

що й ваша юність на долонях шляху

вирощує косицю сонця — бурю.

... Мандруючи крізь ночі й дні, крізь роки,

я юності безмежжя осягаю.

І розумію — тільки у дорозі

життя людині серце розкриває!