Вечірнє запитання

 

Як вечір велетенською рукою

всю землю ніжно вкриє пеленою,

м’якою, мов прозорий оксамит,

коли цей всемогутній ворожбит

простелить непрозоре покривало

так, щоб травинки в лузі не зламалось,

щоб квітка не прим'яла пелюсток,

аби метелик райдужний пилок

не розгубив із крилець емалевих,

коли усе, що покорялось дневі,

лежить під валом вечора тугим,

не відчуваючи його ваги:

де б ти не був — серед юрми людської,

чи непокоїшся в домашньому покої,

чи у кав’ярні збайдужіло зриш

як гас ліхтарний заледве горить,

чи, заблукавши з псом до крутояру,

ти видивляєш місяця з-за хмари,

чи, в’їхавши у гущавінь лісну,

пильнуєш, аби кучер не заснув,

чи з палуби спостерігаєш сонні

напливи хвиль, чи їдеш у вагоні,

чи в місті незнайомому стоїш

і бачиш як світлб усе ясніш

окреслюють пунктири темних вулиць,

що далі в невідомості втонули,

чи на курортних золотих пісках

ти вчув раптово — зріють у очах

солодкі сльози споминів юначих,

тих споминів, що так багато значать,

і в той же час такі легкі, леткі,

і хвилі невпокірливі морські,

немов причаєні на дні перлини,

у спомини закочують картини,

які для пам’яті і тягарі, й скарби,

і спогадання промінь голубий

нежданно висвітлить такі події,

що в захваті зомлієш, занімієш,

та раптом серце пропалить сльоза:

для кого це? навіщо ця краса?

навіщо води, зорі, мінерали?

навіщо вечору це покривало?

хто і для кого у морську гладінь

засіяв марно цю безплідну рінь?

навіщо плинуть й не лишають сліду

ці хмари — сумовиті Данаїди?

а сонце — камінь, що його Сізіф

із пам’яті закочує у міф?

навіщо лампа й місяць — диск вогненний?

навіщо час триває нескінченно?

або скажи: чому росте трава,

а далі в’яне й знову ожива?

скажи: чому й кому все — нескінченно?

  

 

Циган у камері смертників

 

Пригадую, мій вірш найперший на губах

вливався у слова, які дзижчали ніжно,

неначе рій комах у Господа в руках.

 

Пізніш мій кожен вірш бив громом із пітьми,

мов передсмертний звук, що люто виривався

з причавленої до солдатських губ сурми.

 

Сьогодні з болю я ледь слово проказав —

мій кожен вірш тече скорботно і повільно,

як із запалих віч гірка тремка сльоза.

 

Од сліз моїх лице затвердло, мов кора, —

це я оплакую тих злидарів мільйони,

що навіть уві сні не звідали добра.

 

Їм у лісній глуші наставити б колиб,

та сотні заборон в міста їх позганяли,

де всіх доми-гроби живими погребли.

 

Гаразд, що в цих домах, як жити сил нема,

ніхто не боронить зійти на верхній поверх,

і — каменем униз, де жде земля німа.

 

У цім страшнім житті мій вірш — прощальний

                                                          плач,

зі скрипки вирваний у камері циганом,

якого через мить розітне кат-рубач.

 

Як мертві не встають — навіщо нам сурма?

Й лише сльоза..., сльоза тече і не питає

чи є добро, а чи його нема...

  

 

Перед великоднем

 

Хай вибухають губи болем, та й тоді, —

крізь ревище здичіле березня, який,

розхитуючи в коренях дерева,

у ражі войовничому заспраг

й так прагне пити,

що не відлякує його крові солоний присмак,

злинаючий до хмар

із-під всемелючих жахливих жорен:

 

              хай вибухають губи болем, та й тоді,

              коли до краю кров’ю виповниться спів,

              а я не вчую з-за двигтіння

              жорен великого Млина, не вчую смаку

                                                                     пісні,

 

              хіба зі смаком мэки

              її відчую, тільки вже тоді —

              крізь кров! крізь кров

              рве з болем губи пісня!

 

Сьогодні є герої варті нагород!

є велетні осліплі, їх звитягу

оспівують машини смертоносні,

хвала їм рветься із розгарячілих

горлянок-жерл гармат,

лиш я не витворю звитяжцеві пеану:

однаково мені огидні

кривавий чобіт нелюдської перемоги

й сваволя оцього пекельного млина:

 

бо сто вітрів, що березню у жилах

знуртовують весняну кров, благають

співати про любов, і возвеличувать людину,

а не машину смерті, що наскрізь

просякла кров’ю жертв невинних,

хай вибухають губи болем, та й тоді

у цім солонім річищі вітрів, що крові присмак

підносять аж до неба,

у моторошнім стуготінні жорен,

що рівнодушно перемелюють престоли, нації,

усталені століттями бар’єри трощать,

із гуркотінням, з хряском розривають межі,

тіла та душі убиваючи, несуть подвійну смерть,

і згустками невисохлої крові

плюють в обличчя панночці Зорі,

а обертом новим

калічать вже наступні покоління,

 

не буду славити машину смерті

у березні, коли вітри весняні

розносять у скрижілому повітрі

вологий присмак нашої крові,

крові угорської, якої всі напились,

коли я втягував повітря в ці легені,

то так поранив губи, що

тепер найменше видихнуте слово

болить мене усепланетним болем:

 

хай пообвуглюються губи мої, та й тоді

я стовітрове русло березня наповню

скривавленою повінню пісень!

Та славитиме спів той

не переможців, не сліпих героїв,

що кожним порухом своїм

наповнюють могили смертю,

хоч непритомніють слова пісень

од щонайменших поглядів чи доторків війни,

 

я вславлю піснею того, хто перший

насмілиться те заповітне слово

сказати, вимовити, прокричати мужньо

чарівне слово, міліонноцінне,

те душерятівне, святе,

людинощадне, щастядарне,

врятовуюче нації од смерті,

те слово, із якого збагнемо,

що — досить! досить! досить вже було!

 

Хай буде мир!

хай буде мир!

хай кінчаться побоїща криваві!

хай сплять полеглі,

хай живуть живі,

хай і герої жалюгідні відпочинуть,

в серцях стражденних проросте надія.

У дзвони вдармо,

і скажім — амінь!

До березня нового

ми знову розцвітем!

і розділімся:

одні — до праці,

а решта — мертвих починаймо хоронити:

дай, Боже, нам з вином життя

напою забуття!

 

О, мир! о, мир!

хай буде мир нарешті!

хай кінчаться побоїща криваві!

Полеглі хай нам вибачать, що ми,

як і вони колись, п’ємо із чаші неба.

О, сестри! о, брати! якщо колись і вийдемо із

                                                           цього,

мовчім про це, як про ганьбу найжахливішу!

простім призвідникам,

садім повсюдно квіти,

і давайте світ увесь

любити й розуміти!

Одні — до праці,

а решта — мертвих починаймо хоронити:

і дай нам, Боже, з вином життя

напою забуття!

 

 

Фортіссімо

 

Лютує, в гніві скаженіє Бог,

чи закуняв десь у куточку неба,

заснув, а може навіть і помер —

о, люди, люди! хто розбудить Бога?

ридайте голосніше, матері:

хто не прокинувся од ревища гармат,

того глухі ридання не розбудять!

і не сльозами плачте, матері,

бо ваші сльози ллються лиш на землю —

волайте в зойках, лементах до неба,

заводьте, ненастанно голосіть:

не заспокійливо, як плаче джерело,

не втихомирливо, як плаче злива,

не так як Ніобея голосила:

а — безберего, мов нестримна повінь,

ридайте, мов гуркочуча лавина,

нехай скорбота ваша стане градом,

печаль — вогнем, і в небо хай ударять!

вмирають ваші дорогі сини,

щодня, щоночі закривавлюють сніги,

а ви нікому спати не дозвольте:

бо хто мовчить сьогодні, той — лукавець,

той — боягуз. А чи боятись варто?

чи варто жити ще після такого?

о, чом не чути ваших голосів?

виходьте біль виплакувать на ринки,

пронизливо у храмах верещіть,

дружини дикунів, самі ставайте

дикунками в жахливих, божевільних

воланнях!

                        Так як марні

волання ваші: — ми, чоловіки,

ще вмієм проклинати! Нині вже

ми віримо: так! варто проклинати

Його величність, хто приспав і Долю.

Якщо Він є, чому Його немає?

Якщо нема, чи може бути Він?

не визнаймо Його, і може Він проснеться!

потормосім Його, словами допечім!

немов газда, що голосно хропе

в палаючому домі — Бог оглух!

оглух! Оглух!...

                 О, як було би добре,

мов Богові, оглухнути до всього!

глуха земля — не чує на собі

принизливого тупотіння військ.

Яке то щастя — глухо проростати,

мов цибулина під землею:

оглухло все, і на землі, й на небі,

людині ж не судилась глухота —

немов черв’як із м’якоті спокою,

вповзає в жах війни.

А ще ж бо людям — божим черв’якам —

болить усепланетна глухість Бога.

 

Людські страждання нині так глибокі,

що треба Богом буть, щоб їх не чути.