Маґда Фюзеші

(1952— )

 

Молитва до рідної землі

 

Коли втомлюся битвою

Супроти всіх жалів,

Звертаюся з молитвою

До рідної землі.

 

Прошу! — аж серце стиснулось! —

Додай снаги мені

Народу буть корисною,

Мов квіточка весні.

 

Дай сили в бурю вистоять,

Продовжувать політ —

Впливати в будень чистою,

Мов ранок на селі.

 

 

Біля пам’ятника в Берегові

 

Осіннє сонце так же юно грало

В той день, коли вони тут полегли.

Яким червоним квітом забуяло

Довкіл сімнадцяти гранітних плит!

 

Людську скорботу нарекли судьбою.

Під маєвом невгасних прапорів

Вони й тепер в руках тримають зброю,

Вони й тепер для нас — проводирі!

 

Ми чуємо їх голос добровісний —

Всеможно лине в цей осінній день:

“Нехай гучніш лунає ваша пісня,

Що з наших починається сердець!”

 

 

Моя родовідна

 

На Заході знову стає модним

сімейний герб. Представники

великої буржуазії виплачують

фантастичні суми за відтворення

своїх родовідних, і то з єдиною

метою — мати змогу похизуватися

своїм давнинним родом.

 

(З газет)

 

Мій предок в очах тамував нерозгадану тайну,

Зоря переможця кривавила мужнє чоло.

На стінах печери увічнював сцену звичайну:

У племені втіха — знов мамонта вбити змогло.

Неначе жарину, у роті катав перше слово.

Спорудив хатину і перше зіткав полотно.

У гімнах, в молитвах виспівував душу казково,

Вклонявся богам, що їх сам же придумав давно.

 

Кляв долю, а доля ще дужче його проклинала.

Натхненний блукалець проходив незнані краї.

Він винайшов колесо, виплавив бронзу для рала.

Землею, травою загоював рани свої,

Натомлена кров йому серце не раз розривала...

Та борозну впевнено в наш день вели ратаї.

 

Мій предок умів захищати свою Батьківщину —

Чи стріли свистіли, чи вибухи землю трясли,

В собі грізно ніс величаву й відважну людину,

Відновлював тут же, що ворог понищив, спалив.

Сусідам твердив, що не може земля бути бідна,

А бідність душевну збагачувать можна завжди...

Такі мої предки. Така і моя родовідна.

З найглибших глибин п’є мій корінь живої води.

 

 

Червоно-чорне шиття

 

Сполохавши птахів-турбот,

Дерева розгортає вітер.

Грот завиває, мов фагот:

Коли закінчується літо?

 

Коли закінчиться життя? —

Вдаряє в очі щем солоний:

Де нитка чорного шиття

Замінить хід життя червоний?...

 

Всі тайни світу — в тишині,

Коли давно минулі болі

Все ж відчуваєш в глибині

Ще теплі, чи вже захололі.

 

Можливо все на полотні —

Буває й те, що неможливо:

Життя і смерть завжди одні,

Та смерть це — смерть, життя це — диво!

 

Ростіть, цвітіть мої дива!

Всякчас блаженно і запекло

Червона нитка відкрива

В незрушній тиші світле пекло.

 

Та й чорна нитка ще не смерть —

Чорнот суцільних не буває:

Жде кулями пробита твердь,

Коли й рушниця заспіває!

 

Жіноча дума над шиттям,

Неначе сонце не холоне:

Не може кінчитись життя —

За чорним завжди йде червоне.

 

 

Пісня про птаху з одним крилом

 

Коли, немов акація розквітла,

Твоя довіра в неземній красі,

З глибин сердечних зачерпнувши світла,

Нестиме ранок по тремкій росі,

Коли в очах твоїх гарячі коні

Ввірвуться у майбутні наші дні,

Коли багаття, гомінкі й червоні,

Скупають нас у очиснім вогні,

Відчую я: твоє жагуче тіло

В мені глибини бунтівні відкрило

Й жаждивого жадання додало —

Летіти! поки є хоч крапля сили,

Летіти! навіть і з одним крилом!

 

 

Твої руки

 

Такі вперіщили дощі,

Що вже їм дня замало —

Не ущухають уночі...

Я в тих дощах пропала б,

 

Та на долонях рук твоїх

Щасливо випливаю

З холодних спогадів сумних,

З вод без кінця, без краю.

 

 

Акація

 

Твоє гілля — притулок для синиць,

В твоїх квітках гойдаються комахи...

Але впадеш одного разу ниць

Від помаху сокири, наче плаха.

 

Рвонуться соки з гілок і ... до пня —

Тебе, ослаблу, врятувать безсилі.

Ти ще піднімешся якогось дня —

Надгробком станеш на моїй могилі.

 

Дивись: я в рідну землю увійшла

Корінням, наче нервами, в глибини,

Мені земля до серця досягла

Жахким паланням кожної сльозини.

 

Моє й твоє, акаціє, тіла

Протистоять вітрам усього світу.

Я, наче ти, всім людям простягла

Вогонь мого квітучого привіту.

 

 

Вечірнє

 

Сонце з раною крізною ледве лине.

Гнівом зоряним його обхлюпують вітри.

Ластів’ята — наші руки, в небо нині

Не здіймайтесь — там кров сонячна горить.

 

Заблукали наші мрії, мов лошата,

Ми шукаєм їх на зоряних лугах.

Завогніла чорна грива Росінанта.

Сонце зранене тремтить в твоїх очах.

 

 

Зимова ніч

 

На темних стінах відблиски вогню,

Мов азбукою Морзе, тайни пишуть.

Тебе нема — це ще боліло дню,

Тебе нема — скорботно північ дише.

 

Знесилений вітрами й снігом сад

Стоїть набальзамований морозом.

Не було вироку — нема пощад:

Погода заперечує прогнози.

 

Причинна тиша перейшла кордон

Самотності — уже їй серця мало...

І я ховаю в згарячілий сон

Букет блідих, намріяних фіалок.

 

 

Людина з юрми

 

Як ступлю на хідник,

Близько йду до стіни —

Я боюсь будь-кого

Відтіснить, притіснить.

Теплу втому очей

Дощик вимив давно.

Зносить вітер мене,

Як своє знамено.

Я весела іду —

В несказанній красі

Щедре сонце з висот

Сяє людям усім.

Я — людина з юрми.

Я — частинка мала

Тих, для кого живу,

Тих, кому віддала

Силу рук, силу крил —

Полюбити міцніш

Вже нема в серці сил!

Любі люди мої,

Крізь свавілля століть

Тільки волю несіть,

Тільки правду несіть!

Ми творили себе

У боях, у труді,

Ми — правічні такі,

Ми — такі молоді...

Ти — людина... Коли ж

Чесно дім закладем

На сумлінні твоїм —

Він в провалля впаде,

А чи вистоїть він?!...

Наче дерево — ти,

Та в спекотливі дні

Чи спочинок знайдем

Поруч тебе, в тіні?!...

Крізь колючки ішов

Без страху, без вагань,

Чи ж завжди розпізнав

Гіркуватий плід знань?

Наче бджоли, думки

Із медами гули.

Та чи музику чув ти

В гудінні бджоли?!...

А як падав твій дім,

Підминав тебе знов,

Міг ти стати піском

Для новітніх будов?!...

Чую: хвилі Краси

Через мене пливуть,

Та сама я слаба

Стріти хвилю нову...

А коли мене всю

Поглинає юрма,

Я пливу, як моряк, —

В серці страху нема,

Адже я не сама!

  

 

Дожа*

 

Ще чорно тліє трон. Мов грива лева,

Тремтить дим на блідніючих деревах.

Несила птахам плакати — лиш скімлять:

Цей запах паленого м’яса божевіллям

Накочує на місяць з диким ревом.

 

Минають ночі, дні. Роки минають.

А люди орють, сіють і збирають

Врожай. Лиш дим тримається в повітрі,

Мов на твердих стовпах. Й це вже — навіки!

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія