Прощання Єсеніна

 

Відквітнув місяць, відлетіли знади

солодких снів, знетямлених розмов,

і на багнети дикої троянди

стікає кров’ю втрачена любов.

 

Замерзлу пам’ять у моєму тілі

не відігріють ласки Шагане:

жах лезами ножів летить стокрило

в незрячу ніч, а вцілює мене.

 

Яке холодне у зими обличчя —

вже на губах і пісня не дрижить...

У сутінковім світлі потойбіччя

душа лише за матір’ю болить.

 

І я збагнув останньої хвилини,

що і без мене світ мій не змалів:

тебе, моя російська батьківщино,

оберігає капітан Землі.

 

Прощай, моє революційне море, —

одна з краплин летить у небеса...

Відкрито вени, наче семафори.

На поїзд смерті я сідаю сам.

 

 

Пісня про кохання

 

Фіблковий рбнку,

гойдай мій азарт.

Я нині уперше

коханій сказав:

— Крило твого сяйва

замерзне, мов лід,

як будеш без мене

творити політ.

 

Ввійду у твій погляд,

тремкий, молодий,

і йтиму, як ти йдеш

гладінню води:

лягають на хвилі

сліди твоїх ніг,

як пурпур на квіття

трояндове ліг.

 

Торка неба чарів

твоя голова —

навстріч тобі

з серця шлю дієслова:

— Крило твого сяйва

замерзне, мов лід,

як будеш без мене

творити політ.

 

 

Затемнення сонця

 

Коли крізь будні свято кличем,

сніг, душі білячи, горить.

Жалобу змивши, на обличчя

незримі промені згори

наносять срібні кольори.

 

Та це ж — бальзам!... Слід срібла зник —

стурбовано дзвенить інстинкт.

Втихають звичаї і віри —

на білу, жовту, чорну шкіри

лягає колір захисний,

немов броня проти війни.

 

Якби на небі існували

команди янголів-братів,

які б живому помагали

спиняти кров, зневіру, гнів,

невже б я в небо полетів?!

 

Та на землі ще стільки діла!

І нині скільки б я зробив,

якби хтось день мій не закрив:

якась рука вхопить посміла

диск сонця — чорний негатив!...

 

Тікає час від мого крику.

Його ж відбиток в мене є —

на небі маятник великий,

мов дзвін, що не перестає:

то полудень, то північ б’є.

 

 

В минулі часи

 

Як падали зірки в сніги гарячі,

хто налякався, той ставав незрячим.

 

Крізь випари отруйні по долині

ішли жінки у білому, у синім.

 

Платив сріблом, прохаючи попити —

мені до чаші кров мою ж налито...