Я твердо стою на землі

 

Мої діди не розгинали спин,

йдучи крізь лихоліть виття стороте.

Несли тягар всесвітньої роботи,

а доля тільки брала їх на кпин.

 

Та став на прю із лихом селянин.

На полі предковічної скорботи

чуму та голод мусив побороти,

щоб вірно спрямувать життєйський плин.

 

Так гнані, босі, кволі та голодні

із мрій своїх злеліяли — сьогодні,

в якому я живу — нова людина

 

і чую гул моїх прийдешніх літ.

Землі єдиний — я. Мені земля — єдина! —

Стою я твердо на моїй землі.

 

 

Муцій Сцевола

 

Спочатку тільки шкіра почорніла,

та ось вже кістку полум’я палить.

А кров кипить, а кров давно кипить —

і запалало болем юне тіло.

 

На фоні світу закривавленого — білий,

як висічений з мармуру, стоїть.

У голові — туману люта мідь.

А серце од вогню аж заяскріло.

 

Й здалось йому, що полум’я шептало:

— Ти муки прийняв ради ідеалу.

Висока і свята твоя мета.

 

(Так дай і нам снагу необориму

у нашій боротьбі на всі літа!) —

А за вікном ревіло пекло Риму.

 

 

Чатуючи вогонь

 

Гей, ви, енергетики, творці блискавиць

у тисячі вольт, ви, доменники,

хто виплавлює тоннами сталь, а це:

вогонь у квадраті, вогонь у кубі, вогонь у

сотому ступені,

а гей же ви, майже боги,

хто ясністю свого мозку,

теж заледве не перетворюваного в плазму,

ви, хто запалює ядерні реакції, а це:

вогонь у мільйонному ступені,

чи усвідомлюєте ви

бодай би кінчиками ваших нервів,

що:

вогнелюби є завзятіші од вас?!

Бо справжнім жерцем вогню, помазанником

 полум’я,

одержимим ватрою є той,

хто:

хоча і не дійшов ще до пекельно палаючих

 домен,

а суперпекельне розщеплення ядер йому

 і не снилось,

і все ж:

якоюсь дивовижно споконвічною,

примітивно-величавою, атавістичною силою

уміє чатувати в ніч морозяну

ледь тліючий вогонь.

Хоч від нестерпного морозу сам дерев’яніє.

Ковдра? Що — ковдра!...

Коли б укрився він усесвітом,

то й цього було б мало проти холоду такого!...

І те, що він чатує, вже й не вогонь,

лиш — корінець вогню, ледь тліюча агонія

світіння.

 

Від цієї дрібочки тепла

ще холоднішою здається ніч.

А він, вартуючи, чатуючи вогонь,

про нарікання і не мислить —

зігрітий жаданням перехитрувати пильність

морозяної й вітрової перепон,

несе цей зародок вогню —

він перетвориться в таке, чого одразу

й неможливо уявити!...

Аби одна лише іскриночка до ранку дожила,

цей чатівник готовий тут же вмерти,

бо розуміє, що його вогонь:

кодоване послання майбуттю.

 

 

Весінній ритурнель

 

Дружина

спалює сміття зимове на дворі, і весело пес наш

гавкає вслід за зимою, яка утікає невпинно.

 

А вітер

сміття зимове у небі зібрав до єдиної купи

взяв сірники і хмарини сніжні хоче на ніч палити.

Проміння

перше весняне початок бере свій у вогнищах

 вітру,

чи з ватри, яку із рештків зимових розводить

дружина?!...

 

 

Я — літа син

Липневому дню,

який став моїм днем народження,

присвячую.

 

Я — літа син.

Від погляду мого жагучого, палкого,

пашить п’янка трава на схилах луговин,

і пророста зерно крізь шар землі вологий...

Я — літа син.

 

Я — літа син.

Земля безсмертна, я ж крихіткою землиці

ввійшов у мій народ, росту з його глибин.

Йому — мій труд, любов і юність світлолицю.

Хай посивію я, але моїх сивин

ні втома не торкне, а ні розчарування,

бо той, хто юно жив, не може буть старим.

Не може буть старим, хто все своє палання,

дерзання,

снагу, натхнення, труд в серця влив молодим.

 

Я — літа син, —

і на вустах моїх не вмре ніколи пісня.

Народ мій увійшов з весняних верховин

в прозоре літо —

                              дужий, буревісний

між берегами обрію його всесущий плин.

Пройшла зима. Сьогодні влада літа —

сніги, морози вже не мають прав —

воно вшановує робочі руки й квіти...

Я влітку народивсь і з літом цим зростав!

 

Я — літа син.

Я — син палкого літа.

Я вірю —

вічністю життя моє сповите.

 

 

Іштван Севке

 

Який то біль: розсунути фіранки,

крізь двадцять літ, немов крізь об’єктив,

побачити як ти весняним ранком

малюєш майже нинішній мотив.

 

Віддавшися мистецтву до останку,

творив ти світ музичних кольорів,

та день твій зупинився на світанку —

твій полудень труда не заяскрів.

 

А знали ми, твої найближчі друзі,

який ти мріяв спорудити дім —

щоб всьому світу було тепло в нім!...

 

І ми не похилилися у тузі —

біль по тобі затамувавши, зводим

дім радості для всіх земних народів.

 

 

Кохана дивиться на море...

 

Кохана дивиться на море без любові

і каже: — Море, як і час, межі не має! —

Кохана дивиться на море без любові,

хоча сама вона — як море це безкрає:

          моїм життям погойдують її повільні хвилі,

          мене у море перетворюючи, й ось — мої

вже хвилі

          погойдують її життям, щось шепчуть рідній,

милій;

о! як прекрасні в нашім дивнім існуванні

ці днів з ночами перехлюпування ненастанні —

то болю, а то радості впливання й відпливання;

          бо вже коли й вода життя у небуття нас

 мчить,

          все ж серце, вцілене списами тління,

 не болить,

          лиш океан кипить, лиш океан кипить,

зливаючи уже навік тебе й мене

в єдине море, невмируще і ясне.

          Ось — ритми хвиль співпали навіть

 у основі,

          та і в цю хвилю осяйну

          не осягну чому і не збагну:

кохана дивиться на море без любові.

 

 

Осінь

 

Осінь

наляканим лосем

у яблуках жовтих звелася

і просить:

досить

нурту, кипінь — мов медалі ношу я на тілі

листя зів’яле, плоди переспілі,

лечу над будинки і авта...

Раптом:

понад сади, понад води

ніжне зітхання, цей стигломалиновий подих,

подих осінній, лосиний

над горами плине.

 

Осінь

наляканим лосем

тупоче —

лося з минулого року догнать вона хоче

й тупоче:

не відбіжиш, моя осене, не відійдеш ти

на спочив —

ось і тупочеш.

Зник переляк, засвітилося щастя в зіницях;

грудень закляк, і розсипав із рук сніговицю,

а лось мій тупоче! —

приязно з ним привітайсь, новий роче...

 

Осінь

наляканим лосем —

нарешті, щаслива і рада,

вже шістдесята прибилась до мойого стада.

Наче вожак, я веду оте стадо лосине,

кривавлять чоло всюдисущі колючки тернини,

та біжимо — через урвища й прірви тупочем...

В радості бігу загадувать навіть не хочу

скільки ще лосів до стада в майбутнім

 пристане...

Бігу жаго — щастя моє несказанне,

хай боязливим — до світу здивованим лосем

мчить моя осінь,

завтрашня радісна осінь!