Дороги

 

Мчать шляхи у далі голубі,

б’ють вогні нестримно зусібіч —

тут собі я вірю як собі.

 

В час, коли новітній день гряде,

б’є до неба світло молоде.

Вийшовши з-за сонця, бачу день.

 

Довіряю небу квіт зорі,

дітям — ніжний усміх матерів,

а людині — віру, правди грім.

 

 

Якби...

 

Якби й пелюсткою став усміх любий,

він і тоді б упав на мої губи.

 

Не в’янь, не пропадай же, пелюстино,

згаси мою сльозину, чи — кровину...

 

Даруєш ти душі моїй прозорій

вогонь, в якім народжуються зорі.

 

 

Біля могили невідомого солдата

 

Стрімкі, суворі лінії.

П’ять континентів

на мармуровій умістилися плиті.

 

Він, як і всі,

теж — невідомий.

 

— Не відаю, не знаю

де народився —

на чужині, чи вдома,

та й досі відчуваю у собі

отого хлопчака,

якому,

мов кусень хліба чорного,

в простягнуту долоню подали

не милостиню —

правду хворої доби.

 

Моє лице напружується,

немов п’ять континентів мармурової плити.

Упізнаю обличчя невідомого.

У цьому вечорі,

прорубаному мечами прожекторів,

вічний вогонь

підігріває фантазію —

кожного прохожого питаю:

— Хто цей невідомий? —

Щораз у відповідь звучить:

— А тут нема нікого

окрім тебе. —

Невже цей невідомий — я?!...

 

Невідомі.

Світ розкладено на декілька світів:

відомі.

І всі живі,

у кого вирізано на чолі ім’я: Людина.

 

Пісня невідома

в нас на вустах відомою стає —

палають стрічки вічного вогню:

вогонь відомий.

 

Моє лице напружується,

немов п’ять континентів мармурової плити.

Не називаю невідомим

того, хто твердо знає,

що смерть над ним не владна.

А я це знаю твердо!

 

 

Казка

 

Найдорожча моя,

народився і я непомітно,

мов казка.

Уж, Тиса, Латориця

впадають у мене.

 

В дивовижних снах я йшов на полювання,

де поля далекі схожі на ткання казкове.

Чарівного оленя з історії мадярів

я зустрічав, а може то лиш дід оповідав

                                               про нього...

 

Якщо й траплялось заблукати,

під вечір

мене знаходила дорога

і відводила до матері.

 

Та чарівниці-феї

не зустрічав ні разу.

 

А все одно в моїх очах

квітує казка,

та ще й по кольору очей моїх помітно,

що стану я богатирем,

і тут же поспішу на допомогу —

тобі допоможу знайти у рідний дім дорогу.

Повір мені! Повір у мене,

бо ж народився непомітно так,

неначе казка,

та я не менший

ніж будь-котре з див!