Поет Хортобаді

 

Хлопчина кун великими очима

Дивив на світ виснажливих принад,

І череду свою до Хортобаді

Гнав, чуючи в душі пісенний лад.

 

У сутінках, крізь міражі казкові

Ростив із серця квіти золоті,

Та звірі накидалися двоногі,

І люто випасали квіти ті.

 

Мов промені, сплітав думки чудесні

Про смерть, вино і молодих жінок.

Можливо на другому краї світу

Поет цей мав би лавровий вінок.

 

Та, дивлячись на лепавих, лайдачних

Своїх дружків, сердито стадо вів.

В глибінь душевну заховавши пісню,

Лиш лаявся, й по-бетярськи свистів.

 

 

Свідчення Дунаю

 

Дізнався я, що наш старий Дунай,

Цей хитрий лис, в свою глибинну пропасть

Такі страшенні тайни заховав,

Які ще від біблійного потопу

Не снилися лінивиці Європі.

 

Я в добрий час до нього підійшов,

І тут розговорився древній Істер,

Цей волоцюга, цей мовчун, пустун

Розважливо оповідав, не бистро,

Немов на сповіді все виклав чисто.

 

Це, пам’ятаю, було навесні —

Йому спершу хотілось погуляти,

І він ревів, полями клекотів,

На Будапешт дивився хизувато,

Наспівував сюжети кепкуваті.

 

На острів Маргіт п’яно налетів,

І там зустріли ми один одного.

(У мене серце й нині стугонить,

Що я розмову цю таїв так довго,

Прости мене, Дунаю, ради бога!).

 

Раптово посерйознішав цей дід —

Куди й поділась дика навіженість! —

У очі прямо дивлячись мені,

Натхненно мову вів сп’янілий геній.

Та я питав його в жазі шаленій:

 

“Скажи, Дунаю, скільки дивних див,

З тих пір, як омиваєш ці країни,

Поглинула твоя страшна вода?

Бо ж бачу я — по хвилях твоїх пінних

Вже ледь ступають древні, давні тіні.

Чи споконвік цей світ такий страшний?

Невже твої ліниві, тихі води

Лиш горем повенилися, слізьми?

Невже ти в ті країни не заходив,

Де в щасті й злагоді живуть народи?”.

 

У відповідь Дунай забубонів:

“Я в цих краях давненько протікаю,

І знаю, що цю землю Бог прокляв.

Я часто її пещу, з нею граюсь...

Однак ніколи тут не бачив раю.

 

Дунайський край — сумний громовідвід:

Для напівнацій серед цього краю

Споруджено ганебний ешафот,

На котрому усім, хто крила має,

Із крилами ще й голову рубають.

 

Так було тут. Так є. І буде так!” —

Сказав Дунай, і байдуже поплинув,

Свій спокій і ненависть несучи

Через малі, знедолені країни,

Що завтра мають вмерти неодмінно.