Елемир Кесеґі
(1960— )
Мукачівська ідилія
Спинився посередині у місті:
Довкіл будинки, схожі на близнят.
І, мов на лід, на втомлений асфальт
Ніч виливають небеса землисті.
Читаю точні знаки світлофорів.
Потоки меж йдуть повз мою межу.
Гальмуються рефлекси — стережу,
Пильную запахи густі й прозорі.
У темряві прориті ліхтарями
Глибокі, тільки ж — тимчасові ями.
В одній — жива істота, чи лиш тінь?! —
Поправши механічну хуртовину,
На моріжку, що завбільшки з хустину,
Пасе стриножений гривастий кінь.
На стежці споминів
Скільки літ пройшло!... І нині
Знову йдем по тій стежині.
Глянь! — Хмаринонька мала
теж, здається, підросла.
Кажеш ти: — За давню казку
Цій землі вернути б ласку!...
Ти всміхнулася, й твій зір
Ловить зорі давніх пір.
Гір зітхання. Подих гаю.
Ти кохаєш, я кохаю.
Ми спиняємось, і враз
Оповили трави нас! —
Наздогнали ми гарячі
Наші марення юначі —
Все таке ж! Лиш на луги
Випали тепер сніги...
Нескінченність
у лісі вітру рев і свист
мороз а пальто нарозхрист
зима а під серцем літо
цілунком дівча зігріте
іду я пальто нарозхрист
дивує мороз колорист
сніги забарвив мов зілля
чиє ж тут буде весілля
тут хто танцювати буде
сніг в очі а вітер в груди
танок почала хмарина
росте з проміння дівчина
дерева гроза рев і свист
стою а пальто нарозхрист
Граматика
Природи звучання і клечання,
Мов рідною мовою речення —
Дзвін світла на зорянім березі
В красивому місяці березні.
В безмежно зеленому мовленні
Сади, мов слова тонко вловлені,
Омиті весною — гаївками,
Обсипані снігом — щедрівками.
Слова дивнобарвно гойдаються,
Лиш їх торкнете — розтуляються,
Між маками і гіацинтами
Вас радо ведуть лабіринтами.
Лиш — ваші! мої! — щохвилиночки
Медові пелюстки і приймочки,
Бо ж звуками й барвами — вам! мені! —
Живильно вливаються в легені.
А знаками тут розділовими
Метелики з крильми шовковими.
Не знаю, чи хтось ще десь мав таку
Барвисту і звучну граматику...
Млин часу
Мама
Коли вона нестримно йшла в танок,
тріщав її мадярський кожушок,
біліли зубки туго, як зерно,
як нею ж дома ткане полотно,
в очах — душа кохання, шал палкий,
тремкий туман ранкової ріки.
Роки по тілу — по землі орда:
важкою стала в матері хода,
та й зуби теж посіяні в землі,
це з них для мене визріває хліб,
бере на плечі маму ніч гірка,
з очей манлива витекла ріка.
Батько
В його міцній руці гінка коса
дзижчала і літала, мов оса,
погравши мускулами, сам один
рукою міг спинити часу плин,
мав тіло пломінке, як той вогонь,
бордова кров крилатила його.
Коса затуплена, до ночі день,
на палку опираючися, йде,
у кашлі астматичному погас
на нас не витрачений батьків час,
довкіл на десять метрів бачить світ,
кров сива дотліває, наче гніт.
Жити у справжніх словах
Твої слова, якщо ти їх шикуєш,
так як сліпий наносить кольори,
не вихлюпнуть у тишу дзвонів ритм,
в них навіть сяйва снігу не відчуєш.
Щоб освітити течію сюжету,
слова, мов зорі, добирай і гладь —
так пестить робітник тіла знарядь,
так сонце приголублює планету.
Відкинь пихаті, наче павіани,
слова, що звуть лише до насолод:
для гордої мети вони — капкани...
В слова, які в труді створив народ,
зумій своє натхнення перелити:
хай ти згориш — твоїй душі в них жити!