Мукачівська ідилія

 

Спинився посередині у місті:

Довкіл будинки, схожі на близнят.

І, мов на лід, на втомлений асфальт

Ніч виливають небеса землисті.

 

Читаю точні знаки світлофорів.

Потоки меж йдуть повз мою межу.

Гальмуються рефлекси — стережу,

Пильную запахи густі й прозорі.

 

У темряві прориті ліхтарями

Глибокі, тільки ж — тимчасові ями.

В одній — жива істота, чи лиш тінь?! —

 

Поправши механічну хуртовину,

На моріжку, що завбільшки з хустину,

Пасе стриножений гривастий кінь.

 

 

На стежці споминів

 

Скільки літ пройшло!... І нині

Знову йдем по тій стежині.

 

Глянь! — Хмаринонька мала

теж, здається, підросла.

 

Кажеш ти: — За давню казку

Цій землі вернути б ласку!...

 

Ти всміхнулася, й твій зір

Ловить зорі давніх пір.

 

Гір зітхання. Подих гаю.

Ти кохаєш, я кохаю.

 

Ми спиняємось, і враз

Оповили трави нас! —

 

Наздогнали ми гарячі

Наші марення юначі —

 

Все таке ж! Лиш на луги

Випали тепер сніги...

 

 

Нескінченність

 

у лісі вітру рев і свист

мороз а пальто нарозхрист

 

зима а під серцем літо

цілунком дівча зігріте

 

іду я пальто нарозхрист

дивує мороз колорист

 

сніги забарвив мов зілля

чиє ж тут буде весілля

 

тут хто танцювати буде

сніг в очі а вітер в груди

 

танок почала хмарина

росте з проміння дівчина

 

дерева гроза рев і свист

стою а пальто нарозхрист

 

 

Граматика

 

Природи звучання і клечання,

Мов рідною мовою речення —

Дзвін світла на зорянім березі

В красивому місяці березні.

 

В безмежно зеленому мовленні

Сади, мов слова тонко вловлені,

Омиті весною — гаївками,

Обсипані снігом — щедрівками.

 

Слова дивнобарвно гойдаються,

Лиш їх торкнете — розтуляються,

Між маками і гіацинтами

Вас радо ведуть лабіринтами.

 

Лиш — ваші! мої! — щохвилиночки

Медові пелюстки і приймочки,

Бо ж звуками й барвами — вам! мені! —

Живильно вливаються в легені.

 

А знаками тут розділовими

Метелики з крильми шовковими.

Не знаю, чи хтось ще десь мав таку

Барвисту і звучну граматику...

 

 

Млин часу

 

Мама

 

Коли вона нестримно йшла в танок,

тріщав її мадярський кожушок,

біліли зубки туго, як зерно,

як нею ж дома ткане полотно,

в очах — душа кохання, шал палкий,

тремкий туман ранкової ріки.

 

Роки по тілу — по землі орда:

важкою стала в матері хода,

та й зуби теж посіяні в землі,

це з них для мене визріває хліб,

бере на плечі маму ніч гірка,

з очей манлива витекла ріка.

 

 

Батько

 

В його міцній руці гінка коса

дзижчала і літала, мов оса,

погравши мускулами, сам один

рукою міг спинити часу плин,

мав тіло пломінке, як той вогонь,

бордова кров крилатила його.

 

Коса затуплена, до ночі день,

на палку опираючися, йде,

у кашлі астматичному погас

на нас не витрачений батьків час,

довкіл на десять метрів бачить світ,

кров сива дотліває, наче гніт.

 

 

Жити у справжніх словах

 

Твої слова, якщо ти їх шикуєш,

так як сліпий наносить кольори,

не вихлюпнуть у тишу дзвонів ритм,

в них навіть сяйва снігу не відчуєш.

 

Щоб освітити течію сюжету,

слова, мов зорі, добирай і гладь —

так пестить робітник тіла знарядь,

так сонце приголублює планету.

 

Відкинь пихаті, наче павіани,

слова, що звуть лише до насолод:

для гордої мети вони — капкани...

 

В слова, які в труді створив народ,

зумій своє натхнення перелити:

хай ти згориш — твоїй душі в них жити!