Поет відповідає

 

І

 

Працюю: опір переборюю, формую

не тільки одного себе — в собі кристалізую

                                                      сутність

не лиш омріяних майбутніх

“миттєвостей натхнення” — нині я чаклую

над формою, яка з усіх єдина

обійме і не уярмить

вас — назавжди, або на мить.

В кому для ліплення є глина

і пломінь волі не погас,

той всі сердечні поривання

в єдине втілює жадання:

поете, обганяй свій час!

 

ІІ

 

Велике завдання; тому хоробру

тут не лиш мову треба мати, а і — слух!

Бо скільки раз

почуєш, як прислухаєшся добре:

— Он, друзі, він вже обганяє час!

Та, придивляючиь потроху,

збагнеш: замало ста життів,

аби на мить опередить епоху

навіть під прапором прийдешніх слів.

Ще й кпинів скільки піонеру! —

прислухайся — з усіх кінців лунає:

— Ну, хто повірить балансеру?!

Кудись біжить? Ховається! Чи — грає...

 

ІІІ

 

Ми граєм, і пісні — дзвенять, тремтять, злітають.

У захваті гарячім

словами граєм і життями граєм,

адже — ой-йой! — ми тільки те, у чім нас

можна бачить.

Ви осягайте розумом наш поступ,

бо ми — єдина нація співців.

Вчинити лихо дуже легко й просто.

Я все життя лише добра хотів.

Про нього і мій спів.

 

IV

 

В акації візьму я аромату,

з Дунаю зачерпну зорю,

в дівчати — усмішку, в хлопчини —

 заповзятість,

і вірш для вас я сотворю,

і віршем тим ви будете багаті.

 

Від цього пахощів не стане менше у акації,

вода темнішою не буде у Дунаї,

не вменшиться в дівчати радості і грації,

я ж, мов хлопчина, дужчим відчуваюсь,

коли в серця вам сили власної вливаю.

 

З нічого й твориться ніщо? А ще ж ти

чуєш, бачиш:

є тверді ціни навіть на добро!

Я межі цін давно вже поборов,

і знаю: щоб на цій землі щось значить,

творім добро! Творім добро, Читачу!

  

 

Плуг іде

 

Плуг іде і множить борозни —

в цій тиші,

мов рядки у величезну книгу

пише.

Поле — папір. Наче море,

рівна смуга:

сам як те перо, батрак іде

за плугом.

 

Плуг іде і поле повниться

рядками —

їх читач єдиний, тішуся

словами:

Із тих слів я розумію,

що то значить,

як уперше ореш ти собі,

батраче!

 

В плуг запряжені дві різні

корівчини —

мов би мати тягне плуг той

і дитина —

оминають шмаття танків

на зарінках,

що рясніють, мов малюнки

на сторінках.

 

Плуг іде. Йде мадяр

по рівнині —

плуг став часткою душі його

віднині.

Мирно зорана рілля

вільніше дише —

так, Мадярщино, свою історію

ти пишеш.

Хто — рука, а хто — перо це,

знать бажаю!

Підожду покіль дійде сюди

до краю,

і потисну йому руку,

наче другу!...

Підійшов, і ... не спинився —

йде за плугом.

 

 

З предметами

 

Зостався я з предметами. Якщо

колись щось мовлю, то лише — до них.

Безслівним їм під силу донести

до мене мову всіх часів старих.

 

Вісімдесят — як мало! — літ життя

не витруять дволикості з душі.

То ж ви, хто мудрість сто віків копив, —

лопати, кирки! — мовте із глуші.

 

На цій жорстокій, зболеній землі

я вдячний вам, жбани і молотки,

за давнини збережене тепло

і влите в потиск моєї руки.

 

 

Вшанування колодязника

 

Летить з лопати глина, усмішка — з обличчя,

тепер колодязнику й помовчати личить:

 

хай ті шумлять, хто йде радіти дивовижі —

колодязь цей копав щодня він сьомий тиждень.

 

І ось вона — нора! — Вода — прозора студінь!

Біжать оглянути новий колодязь люди.

 

Його витягують, неначе князя, — в діжі;

він весь — обличчя і одежа — в глині свіжій.

 

такий замурзаний, мов хлопчик неслухняний,

та нині цьому замазурі — честь і шана.

 

Мов лебідь вийшов з хвиль, поглянув,

                                               стрепенувся,

а в лебедя цього — довженні сиві вуса.

 

всім гордо показав — у краплях! — ноги босі,

повірили вже й ті, хто ще не вірив досі.

 

Ось мокрий глини шмат, голублений руками,

живий, мов серце. Мов коштовний камінь!

 

несуть колодязника дві могутні крила —

одвічна Благодать, жива Джерельна Сила.

 

Мабуть за те, що босоніж він, бачу зримо:

так у старі часи йшов славний муж із риму.

 

В простій одежі, стільки ж величі у ньому

і мудрості. Як в цій розмові з агрономом.

  

Він — переможець! Хай плетуть вінки із лавра,

вже можуть зазвучать фанфари і литаври.

 

Бо ж навіть маска з глини на його обличчі

всміхається до всіх щасливо і заклично.

 

Неначе той моряк, що в край вернув коханий,

він мовив: — Я знайшов! Знайшов її, жадану!

 

Ось голову нагнув, затягся з люльки, сплюнув,

потиснув руки всім, склав інструмент у клунок,

 

весь мокрий, покотив, що ледь уже угледиш —

Мойсей правічний на велосипеді.

 

 

Похід

 

Виходячи з гір на відкритість долонь,

йде армія під кулеметний вогонь.

 

Хоч, гори здолавши, сягли ми мети,

але вже не можем стояти, не йти.

 

По голій долині, рівнішій за стіл,

без цілі іду під ворожий приціл.

 

Ще ж доки вестиму крізь люті бої

це військо — ідеї, пориви мої?!...

 

Іду по планеті. Вже немолодий

угорець, що буде угорцем завжди.

 

закоханий в землю, мудрець і простак,

син дикої пусти, завзятий співак,

 

хай планів багато, хай сотні доріг —

пройти у житті лиш єдину я зміг.

 

Та кожне бажання, що в серці квіло,

хоробрим солдатом у військо влилось.

 

Під градом ворожих отруєних куль

вмирали солдати і слабшав мій пульс.

 

Коли ж не знаходив ніде прикриття

для всіх нас єдиного мого життя,

 

то я прикладав, наче щит до руки,

подоланий шлях мій — прожиті роки.

 

Уже перед смертю, опісля цвітінь,

що сили дає для ходи, для борінь?

Ще й кожен десятий вмирає солдат,

не трафивши ритму життєвому в лад.

 

О, скільки солдат полегло вже в боях,

та армія йде ще, і йду з нею я.

 

Що смерті безсмертя, ідеї святі —

вона, мов той смерч, проліта по житті:

 

нещезне щезання в солдатських рядах...

Та має над нами прострелений стяг!

 

Судьба, мій народ, а чи й дід мій вівчар

дали мені в руки цей стяг, наче дар.

 

До сонця мені заповіли дійти,

збороти в дорозі орду темноти.

 

І армія честі, і я — її вождь —

по морю підлоти, крізь наклепів дощ

 

йдем, не очорнившись! Хай рани печуть

в душі: з них не кров — чисті вірші течуть.

 

Хай сотні смертей, хай прострелено стяг,

та скільки ми славних здобули звитяг!

 

Про втрати свої повідаю вам я,

щоб ви бодай менше втрачали в боях.

 

 

Париж, кохання

 

У надвечір’я, як над озером брунатим

зазеленіле небо, наче море,

стає майданчиком навчальним неозорим

для повітряних акробатів-ластів’яток:

 

шугає безліч звукових сигналів,

то — крики, окрики попід красу розкрилля.

Ще бачу: безтурботність самоти не зазнавала

і ось вже пара ластів’ят у небо заспішила.

                    Яса,

                    краса

та ще відважність, вірний ритм і такт,

що оживляють понад заходом згустілість ночі,

про тебе подають нам знак,

Париж, кохання, рух молодих робочих.

          Щасливим зоставай. Так — хочу!

 

 

Пролопотіла злива

 

Пролопотіла злива. Та пройти

не можна в чагарях густих одразу —

на кожному листку дощ засвітив

тремкі краплини, мов ясні алмази.

 

Як дивно із листочка на листок

веселок перекинулись мільйони,

і — сяють! Того сяйва голоск

в повітрі став туманом ніжнотонним.

 

Це — справжня виставка коштовностей. Її

людина, птаха чи лісна звірина

уб’є найменшим доторком своїм.

Тут лиш проміння сонячне пролине.

 

легкий вітрець погойдує росу...

Стою і думу думаю глибоку:

я чистоту таку знав і красу

лиш у дитинстві, чи в юнацькі роки.

 

 

Рукостискання

 

У мене звичка батькова: свою

                    нелегко

і не будь-кому я руку подаю.

 

Бо ж скільки чесних рук з моїми

                    єдналось —

я в боргу довіку перед ними.

 

Мені ж бо руку щиро тиснули не раз

                    і слово:

“Згода!” — додавали, мов аванс.

 

Сьогодні я — володар цих скарбів:

                    міцної

вірності, надії світлих днів,

 

довір’я, доброти та інших благ людських.

                    Я певен —

марно не розтрачу їх.

 

Та і в собі їх тамувати — мука мук!

                    Отож

тому й беру перо до рук.