Дюла Югас

(1883—1937)

Анно, любове моя...

 

Твого волосся ніжну золотавість

Вже не пригадую, та літньої пори

Як пшениці хвилюються ласкаво,

В них золота твого живиночка горить.

 

Твоїх очей блакить, м’яку, п’янливу,

Вже не пригадую, але як небеса

Із осінню стрічаються журливо,

Горить в їх глибині очей твоїх краса.

 

Тремтіння голосу твого шовкове

Вже не пригадую, лиш як в лугах весна

Вчить квіти говорити, чую знову —

Із юних днів твій голос долинб.

 

 

Терцини

                       Ференцові Мора*

 

В путі життя сягнувши середини,

Огляньмося, товарищу, назад,

Де ніч нічим не різниться од днини,

 

Бо кожен день вечірній має лад,

В якому місяць шкіриться глузливо

З юначих наших мрій — з незбутніх знад.

 

Замовчує з нас кожен соромливо,

Що всі прожиті нами дні бліді

Супроти днів, що снились нам щасливо.

 

Вік живучи в нестатках і біді,

Я мріяв бачити як сонце сходить гарно...

Але я сонце щастя прогледів.

 

Чи плакали дощі, чи світ сірів безхмарно, —

В бібліотеці день мій глухо гас.

А по ночах писав багато й марно.

 

Крізь олов’яний ліс ти йшов до мас,

Та в нас газета не знамено, а — онуча...

Бо ж сонце й не засяяло для нас.

 

Коли в житті за хмарою йде туча,

І гасне сяйво мрій, проміння дум,

Що Робінзону залишається? — Пекуча

 

Цигарка, й гарний, гордий сум.

 

 

Мадярське літо 1918 року

 

Із пекла літа, зі спекотної клоаки

Струміють промені — червоні маки.

 

А решта квітів — мов сухий бур’ян.

Клекоче й Тиса, як глухий казан.

 

Колись блакитні, зжухли небеса.

З хмарин шовкових висохла роса.

 

Страшної сухості безмежні береги.

Вогню пожива — у полях стоги.

 

А бджоли повмирали чи поснули? —

Чи це перед грозою змовкнув вулик?

 

Що станеться, Мадярщино сумна,

Як виблисне іскрина хоч одна?

 

Вулкан засяє! Небо спалахне!

Жива гроза цю смерть суху потне.

  

 

Голова Дожі*

 

Чорна ніч і білий саван.

І утретє півень піє.

А голову Дьєрдя Дожі

Вітер попелом розвіє.

 

Суддя Палфі взяв Дожову

Голову й кладе в могилу.

І не бачить, що суддівна,

Мов та квітка, похилилась.

 

Та, яку Зорею звали,

Од снігів біліша стала —

А як спопелів коханий,

Мов росиночка, розтала.

 

Блякнуть квіти на могилах,

Гаснуть в огнищах жарини.

Над попелом Дьєрдя Дожі

Лине пісня солов’їна.

 

Килим цвинтарний рясніє

Незабудками-горбами,

А троянд в саду мадярськім

Меншає з новими днями.

 

 

Й дуже часто опівночі,

Як і півня сон осилить,

На цвинтарі у Сегеді

Вдарить полум’я з могили.

 

Грає полум’я красою,

Що горіла й не зотліла.

Гей, на цвинтарі мадярськім

Сходить сонце із могили!

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія