Анно, любове моя...

 

Твого волосся ніжну золотавість

Вже не пригадую, та літньої пори

Як пшениці хвилюються ласкаво,

В них золота твого живиночка горить.

 

Твоїх очей блакить, м’яку, п’янливу,

Вже не пригадую, але як небеса

Із осінню стрічаються журливо,

Горить в їх глибині очей твоїх краса.

 

Тремтіння голосу твого шовкове

Вже не пригадую, лиш як в лугах весна

Вчить квіти говорити, чую знову —

Із юних днів твій голос долинб.

 

 

Терцини

                       Ференцові Мора*

 

В путі життя сягнувши середини,

Огляньмося, товарищу, назад,

Де ніч нічим не різниться од днини,

 

Бо кожен день вечірній має лад,

В якому місяць шкіриться глузливо

З юначих наших мрій — з незбутніх знад.

 

Замовчує з нас кожен соромливо,

Що всі прожиті нами дні бліді

Супроти днів, що снились нам щасливо.

 

Вік живучи в нестатках і біді,

Я мріяв бачити як сонце сходить гарно...

Але я сонце щастя прогледів.

 

Чи плакали дощі, чи світ сірів безхмарно, —

В бібліотеці день мій глухо гас.

А по ночах писав багато й марно.

 

Крізь олов’яний ліс ти йшов до мас,

Та в нас газета не знамено, а — онуча...

Бо ж сонце й не засяяло для нас.

 

Коли в житті за хмарою йде туча,

І гасне сяйво мрій, проміння дум,

Що Робінзону залишається? — Пекуча

 

Цигарка, й гарний, гордий сум.

 

 

Мадярське літо 1918 року

 

Із пекла літа, зі спекотної клоаки

Струміють промені — червоні маки.

 

А решта квітів — мов сухий бур’ян.

Клекоче й Тиса, як глухий казан.

 

Колись блакитні, зжухли небеса.

З хмарин шовкових висохла роса.

 

Страшної сухості безмежні береги.

Вогню пожива — у полях стоги.

 

А бджоли повмирали чи поснули? —

Чи це перед грозою змовкнув вулик?

 

Що станеться, Мадярщино сумна,

Як виблисне іскрина хоч одна?

 

Вулкан засяє! Небо спалахне!

Жива гроза цю смерть суху потне.

  

 

Голова Дожі*

 

Чорна ніч і білий саван.

І утретє півень піє.

А голову Дьєрдя Дожі

Вітер попелом розвіє.

 

Суддя Палфі взяв Дожову

Голову й кладе в могилу.

І не бачить, що суддівна,

Мов та квітка, похилилась.

 

Та, яку Зорею звали,

Од снігів біліша стала —

А як спопелів коханий,

Мов росиночка, розтала.

 

Блякнуть квіти на могилах,

Гаснуть в огнищах жарини.

Над попелом Дьєрдя Дожі

Лине пісня солов’їна.

 

Килим цвинтарний рясніє

Незабудками-горбами,

А троянд в саду мадярськім

Меншає з новими днями.

 

 

Й дуже часто опівночі,

Як і півня сон осилить,

На цвинтарі у Сегеді

Вдарить полум’я з могили.

 

Грає полум’я красою,

Що горіла й не зотліла.

Гей, на цвинтарі мадярськім

Сходить сонце із могили!