Молитва меншин

для моїх синів

 

віруй в себе

              вірую в нас

віруй в рідну мову

              вірую в народи

віруй в свій народ

              вірую в людей

                            в їх силу самозахисну

                            в тепло їх вогнищ

                            в їх силу самозахисну

                            в тепло їх вогнищ

 

віруй в щоденні радість печаль

              вірую в завтрашні радість печаль

віруй в плодоносне Сонце

              вірую в тяжіння Місяця зір

віруй в кругообіг вітру води

              вірую в негаснуче вогнище в землю-матінку

              в не-зраду мови прекрасної нашої

              в гармонію любові й смерті

              в не-зречення від рідної землі

              в гармонію нашої любові й смерті

 

 

Далекому знайомому

 

Питаєш звідки родом я, цікавишся

з ким я, до чого серцем примоцований (?).

Так слухай відповідь мою: я народився мадяром тут

на рівнині оперезаній Карпатами і гордо заявляю це

(тут, де в дзеркалі епох минулих ЦЯ

ЗЕМЛЯ МОЄ ПРОКЛЯТТЯ і ЛЮБОВ, де поета

цитуючи слова: СТРІЧАЮТЬСЯ ЛАНДШАФТИ і

НАРОДИ);

тут, де впродовж століть пустило корені глибоко,

набубнявіле від річних кілець

дерево семи національностей,

а наші серця й зараз ходять одне до одного в гості,

а те, якого ти народу син чи дочка, не приховує ніхто,

ми вірні один одному й не в’янучій рідній мові,

а оскільки є те, що цілком ОБ’ЄДНУЄ й

РІЗНИТЬ НАС,

можемо звертатися мовою нашою до сусіда,

то тут, то там можемо зачерпувати з древніх криниць

і з-за тину наших сердець можемо відчиняти вікно

на двір сусідній: гордо на СонцеСхід, сміливо на

СонцеЗахід.

 

Навздогін уривку з листа

 

                            “... що викладу, є наслідком

                            грішних марень,

                            і завжди об цім шкодую”.

(Ференц Ракоці ІІ:Лист до Вічної Істини).

 

Моє серце не перестає зітхати

тут, де кивають одне одному Алфельд і Карпати,

де музика голосисто звала, лякаючи Відень,

де на мій поклик стрепенулися мадярські,

русинські, словацькі серця...

Жалубна тінь мого гріха над горами

маячитиме перед очима аж до смерті.

На бій за вас мене вів інстинкт Людського Духу,

не помисливість, не дика вдача, не дух

великосвітський.

В мені стікається минуле моїх предків,

та не хизуюсь я ділами грішними свого

минулого.

Все, що загинуло отут, в серці Європи,

оплакую кривавими сльозами.

Шукати в прийдешньому пам’ять, безсмертне ім’я?

О, Вічна Істино, лише Тобі присвячую

тремтливу сутність мого гнаного серця,

прекрасний красний кубок марень,

будь для мене батьком чуйним, а я — блудний син,

бо зневажаю пересуди сучасників

й беру на себе гнів плебеїв гір, лісів, степів,

адже ослаблою десницею уклав до піхов

вже вихоплену шаблю і наші гарячі жадання

перетворилися на головешки й попіл.