Мадярський селянин

 

Його побачиш лиш тоді, коли під вечір

з вікна вагонного подивишся довкруг,

коли одкриються зірок отруйні течі

і темним молоком заллють пожухлий луг.

 

Іде — замислений, замріяний чи сонний.

Кінь важко тягне плуг. Чорніє борозна.

Руками розведе, неначе жрець верховний, —

й сяйне сорочки домоткана білина.

 

Не видно босих ніг — вони в ріллі застрягли.

Лиш дише мудрий смуток на обличчі смаглім,

яким ще не текла розпачлива сльоза,

 

хоч сліз не вичерпать ні морем, ні відерцем!

І б’ється в такт думкам його велике серце —

без слів і без прикрас про себе все сказав.

 

 

Скалічений сонет із мого серця

 

Гаряча ніч і світла. Місяць сяє.

А мозок мій холодний, наче лід.

Вуста — вузенька мітка. Дивний слід

дорога на обличчі залишає.

 

Мандрівника сумного не чекає

усмішка друга, лагідний привіт.

Хоча — до усмішки ввесь мій похід,

і слів цілющих тіло дожидає.

 

Стою неначе в променях Рентгена,

і серце поміж ребер видне всім,

скалічене, боляще, — наче грім

 

його шмагав, чи — блискавка вогненна:

здається, ще раз вдариться і ... вмре,

у грудях молодих таке старе...

 

 

Цигани

 

Дотепні скоробрехи пестощі на лайку

міняють, наче коней. Чорний оксамит

нечесаних чуприн спада на каламайку.

Люльки попихкують біля старих корит.

 

В потріпанім кожусі — дивні, давні карти.

В тісній оселі — голопуза дітлашня.

Саман замішуючи, сиплють сльози й жарти,

і мріють про золотогривого коня.

 

Смачнюща курка сниться їм серед ночей.

Та в дикій глибині пекельних їх очей —

кров, золото, любов, шаленства люта велич.

 

І в ночі місячні, блукаючи в житах,

циганка божевільна йде на шлях:

жде — звідки виїде коханий королевич.

 

 

                       Ілона

 

Усмішка

місячна

виткана,

вилляна

з ніжного

імені:

Ілона,

Ілона.

 

Лагідне,

легітне,

лебедем

співане,

в серці

я випещу

ім’я це —

Ілона.

 

В повівах

вітру

велично

розкрилено,

в душах

русалок

гойдається:

Ілона.

 

І муедзин

плаче:

“Ла ілла,

о, Аллах!”,

так же

як плачу я:

Ілона,

Ілона.

 

Щезне

і з’явиться

світлом

розливане

опівдні,

опівночі:

Ілона,

Ілона.

 

Млістю

пронизує

мрію

знесилену

плинучий

здалеку

лютні плач:

Ілона.

 

О               і

принадливе,

о               л

омріяне,

з прадідних

наспівів

подихом —

Ілона.

 

Лине               л,

лине і,

лине   о,

лине а,

лине біль,

лине хміль,

лине, йой,

Ілона.

 

В колір

ласкавий

імення це

втілено:

легіт,

лілеї,

леліточки:

Ілона.

 

Втіха,

сердечним

стражданням

підсилена,

смерть

і бальзам

ліноліновий —

Ілона.

 

В плині

життєвому

ніч і зоря —

вона.

Тихо,

незмовкно

відлунює:

Ілона.

 

Втомлених

ельфів

скорбота

неспівана:

Ілона,

Ілона,

Ілона,

Ілона.

 

 

Тепер я мрію про чорнило кольорове

 

найкраще — жовте. Отаким чорнилом

писав би я листи одній дівчині,

дівчиноньці, яку люблю, кохаю.

Карлючки, ієрогліфи, крючечки

перо моє натхненно б рисувало.

Ще взяв би й інших кольорів чорнило:

зелене, срібне, бронзове, перлисте,

і золоте із сотнями відтінків,

з мільйонами відтінків ніжно-біле,

лілово-жартівливе, німо-сіре,

кричуще, сором’язливе, зухвале,

закохане — скорботно-фіалкове,

ще — каре, треба і блакитно-ніжне,

мов тінь віконця барвного на хвіртці

в спекотний полудень серпневої пори.

А ще візьму промінно-пурпурове,

криваве, наче сутінки отруйні,

о! я тоді писав би безперервно!

Сестрі молодшій — синім, а матусі

писав би молитовно-золотавим,

безсмертним, наче полум’я, чи зірка.

Й не надокучило б писати і писати

в одній прадавній вежі ненастанно.

Щасливий був би я, такий щасливий!

Бо скрасили б життя моє ці барви.

 

 

Гра з моїми першими окулярами

 

Бачу

тепер далину неоглядну, де ріки туманами

                                                    плачуть.

 

Лінзи

моїх окулярів гірські і морські мені сяйва

                                                 наблизять.

 

Сонце

вмиває їх світлом і місяць вдивляється, мов до

                                                          віконця.

 

Холод

крутих верховин простопадно вливається в них,

                                                    наче в жолоб.

 

Близько

дивитися навіть не хочу — за землю, за люд

                                               оцей гризько.

 

Болем

б’є дійсність, а око муляє більмом, наче сіль його

                                                                   коле.

 

Вбогий

світ утікає від мене. Чи я утікаю від нього?

 

Вдасться

цим лінзам знайти ще небачене, та вже

                                 приховане, щастя?...

 

Зранку

дитинство моє поверніть мені тут біля хатнього

                                                              ганку.

 

Перли

мені покажіть, що у серці народу мого ще не

                                                         вмерли.

 

Спокій

даруйте матусиним синім очам у землі ций

                                                        глибокій.

 

Тато

хай віднайде рівновагу в роках, хоч їх мав

                                                        небагато.

 

тайни

найглибші мені поможіть розгадать до кінця

                                                      й незагайно.

 

В рамі

старій хочу бачить картину відбиту всіма

                                                      небесами.

 

Тихо

мені покажіть отой дім, у якім не бувало ще

                                                         лихо!

 

 

Хотів би ти гратись

 

Хотів би ти зі мною разом гратись,

хотів би в іграх побратимом стати,

дитя душею, хочеш на обличчі

злеліяти поважну таємничість,

на чільне місце за столом сідати,

вино ділити, воду розливати,

віддати перли й щастя відчувати,

зітхнувши, у лахміття зодягатись?

Чи хочеш ти, щоб разом із тобою

усе, що є життям, зробити грою,

у сніжну зиму, в довгу осінь тихо

і мовчки пити чай, забувши лихо?

Хотів би серце чистим відчувати,

мовчати довго, іноді лякатись,

що на бульварі листопад-приблуда

і нині, наче хворий, плакать буде,

і скімлитиме жалісно, невдаха?

Хотів би грати сон, гадюку, птаху,

мандрівку, поїзд, човен й на додаток

зимове свято, незліченний статок?

Хотів би грать в щасливому коханні,

вдавати сльози, цвинтарне ридання?

аби та гра перелилася в дійсне?

Хотів би ти між квітами лежати,

хотів би ти, хотів би смерть зіграти?

 

 

Внесли мене в щонайрізніші книги...

 

Внесли мене в щонайрізніші Книги,

щонайсуворіше облікували.

В чорнильно-чорній тиші канцелярій

життя моє розписано до крапки.

До скреготу зубовного ганебно,

що я — невільник підпису й печатки,

що не мої вже руки м о ї й ноги,

що голова — лиш кулька рахівниці.

Вже краще б мені жити у пустелі,

або ще ліпше гнити у могилі,

ніж бути облікованим суворо

в щонайнудніших канцелярських книгах.

 

 

Лютий коваль

 

мука — нестямний у люті коваль —

молотом сплющує душу і тіло,

сапають іскри, життєва спіраль

в пісню відходить, у ноту здимілу.

Радуюсь я, що відходить життя,

ляжу в безпам’яті, наче підкова,

досить поразок, та досить й звитяг —

сплющивши плоть мою, сплющуй і слово!

Викуй, ковалю, блукальця світів,

хто б за незнаним продовжив ловецтво.

Дикий ковалю, в роботі лютій —

викуй шедевр золотого мистецтва.

 

 

 

     Миттєвості

 

 

Вірш

 

багно і квіти, темінь давкіл стебел...

І раптом — наче блискавка сяйнула —

між них двоїх відкрито безмір неба.

 

 

Поети

 

Мов сироти, чи жебраки попри дорогах,

випрошуємо віру, наче милостиню.

Живущі нині всі поети європейські

в піснях витворюємо острів наш — твердиню.

 

 

Хліб з медом

 

В передмісті край воріт дитина

хліб сухий жує, і раптом — сон це?! —

ніжно розтеклося по скибині,

наче мед прозорий, тепле сонце.

 

 

Літо

 

Скажи, чи бачив ти у літній час пустелю,

коли пекельний супокій жовтіє тлусто? —

мов хоче підпалить небес холодну стелю,

солома іскрами стріляє вгору густо.

 

 

Повії в полудень паркий

 

Повії в платтях зозулястих, тарканистих,

немов цукерочки дешеві,

нашіптують щось м’якше вітру в листі.

 

 

Людина в 1930 році

 

Голову його — пекельний агрегат —

приводять в рух турботи матеріальні,

які гудуть смертельно, мов набат.

 

 

Портрет жінки

 

Дозріла дивовижно, наче персик,

і усмішка її тече жагуче,

немов на фрукти зацукровані вершки густючі.

 

 

На мадярський лад

 

Над ранок після учти так й не втерті

ще сльози капають, звисають вуса в чарку

і — срипки плач, мов супровід повільний смерті.

 

 

Нежданий гість

 

Про літа лопітливу метушню

ще мову ведемо, але вже нишком

заходить до кімнати непошумно

осінь, наче кішка.

 

 

Перо

 

Днів моїх нескінченний

хід.

Снів сумних, одинацьких

лід.

Жити — жати — лишати

слід:

небо, землю за видно —

круг

свіжо ріже перо моє —

плуг.

 

 

Радіо

 

Як таємниче із кімнати до кімнати

вривалась голосом незнана “далина”!...

Ні таємничості, ні “далини”... — ковтнула

німб надзвичайності всечасся бистрина.

Не диво: у моїй кімнаті пештській

Дзвін Вестмінстера голосно луна.

 

 

Третій клас (у поїзді)

 

Зверніть увагу на оту он жінку,

почуйте затамовані ридання —

притисла до грудей дитинку

безталанна.

Незрячий погляд втуплено в підлогу,

червоні очі повні сліз солоних.

Ні вузлика в руках. Ще, слава богу,

при ній життя її — нужда бездонна.

 

 

Жовтневий пейзаж

 

Виноградні кущі всі в крові — у червоному

                                                         листі.

Гарячкові освідчення жовтої, теплої тиші...

І: слова — заклинання із крику вогнисті.

 

 

Провінція

 

навік полишена й довіку не забута:

знов чую, бачу музику циганську, дзвін

                                              холодний

проміння місячного в келиху з вином,

прапрадідні прокльони,

дівчата-мрійниці, хати вповиті сном...

Провінція — омріяна отрута.

 

 

Мій батько

 

мав дві пари взуття і темно-синій одяг.

Похмурий вічно — ми не сміли глянути

                                              на нього.

          Але траплялись вечори,

          коли він так же мало говорив,

та крізь відчинене вікно вмів показати

осінній місяць — золоте своє багатство.

 

 

Дитинство

 

Гей, дитинство моє — золотистий туман,

сни і дійсність з’єднавши, відкидало обман:

снів, солодких як цукор, ждав з небесних доріг,

та на землю спускався тільки вимерзлий сніг.

 

 

Пізня осінь

 

Кукурудзяні вінки на стіні

зажовтіли у призахіднім вогні,

та з-під стелі в’язки перців, ізгори

ллють їдучі, червонясті кольори.

 

Відчуваю: щем осінній не потух —

стука в серце виноградний дужий дух.

Шелестить життя, мов папір на вітру —

тут в червоному і в жовтім хай помру.

 

 

Зойк

 

Це що за туга у моїй крові?

На мене глянь, і жінко, мамо див —

хоч раз мене для щастя народи!...

 

 

Муза

 

Селянська музо,

ти була свіжіша від троянди

у часи далекі,

а тепер

штучний твій рум’янець

розносить запахи аптеки.

 

 

Нащадки

 

Нащадки?

Йдемо дорогою — сліди наші вкриває

пилюга щедро, товсто, гладко...

 

Збита рима

 

В нас судді у судах формальні ідеально,

і в’язні в тюрмах винні лиш формально.

 

 

Пополудневий сон

 

заснув із книгою на грудях і вві сні

відчув я: груди книга здавлює мені.

Прокинувся, відсунув книгу сонно,

аж тут мене притисла мисль тривожна:

я скоро вмру, й на груди ляжуть тонни

землі... Як винесу її?!... Не зможу.

 

 

Сентиментальний портрет дівчини

 

В платті зеленому, наче берізка, стоїш

безборонна.

Чисте життя твоє з болем читаю і сльози ковтаю

солоні.

Чую як серце в маленькому храмі грудей твоїх

дзвонить.