Перед пам’ятником

Т.Г. Шевченкові у Харкові

 

Яскріє мармур у прожекторнім промінні,

а велет бронзовий замислено стоїть —

сніги вибілюють, дощі змивають тіні,

що на чоло його падуть з важких століть.

 

Коли легкий туман вечірній біль загоїть,

сюди, на площу, зі сторінок “Кобзаря”

йдуть ним оплакані й оспівані герої,

а поміж них вона — засмучена зоря.

 

Схилила голову, в очах — важка покора...

І взимку босі ноги мармур той пече...

Відчувши серцем невигойний мамин сором,

у неї на руках маля зайшлось плачем...

 

Ця жінка бачила, що велет не схитнувся,

коли кривавий час брудну котив габу,

коли весь світ фашистським чадом захлинувся

й до стиду давнього нову додав лічбу.

 

Коли ворожа куля у лиху годину

пробила серце їй, і в болях день змалів,

узяв на руки велет рідну Катерину,

і дав нове життя на звільненій землі.

 

...Яскріє мармур у прожекторнім промінні.

А велет бронзовий окрилено стоїть —

Тарас щасливий, бо віднині Україні

шлях вільний стелеться у далечінь століть.

 

Цвіте вишневий сад надії вселюдської.

Показує нам шлях омріяна зоря.

Приходимо сюди — нових пісень герої,

щоб зачерпнути сил з могуті Кобзаря.

 

Жовтень, 1957 рік, місто Харків

 

 

В божевільні,

де силоміць тримали американського пілота,

майора Езерлі, який скинув на Хіросіму

атомну бомбу. Засадили Езерлі до божевільні,

бо вимагав віддати його під суд і покарати

за скоєне.

 

Ну, не дурій! Твоя пора не близько.

Дивись, там у дворі на бетоновану долоню

 серпня

так мирно падають

тепло-коричневі каштани.

Вгамуйся. Не кричи! Не потрясай кривавими

руками,

грат нікельованих твого вікна не виривай

 вшаліло.

Ти все ще віриш, що за гратами щось краще?

Куди б ти там пішов? У котрий бік?

Бо ж нині день такий же як і вчора. Їх закон

піклується лише про них, і що б не трапилось —

до серця близько не бери нічого...

Бо ж нині день такий же як і вчора: примхи

страшної біржі потухають, наче хмиз,

 чи хворост...

Од конкуренції вшалілі блазні

новітню кінозірку запускають

у небо зоряне років п’ятидесятих...

Настала мода зодягати пальта з гудзиками

 ззаду...

Службовець непомітний непомітно життя

 покінчив самогубством...

На вулиці центральній міста Н.

зійшовся люд і в гніві справедливім

хлопчину негритянського повісив...

Восьмидесятилітній стариган

з дівчам двадцятилітнім одружився...

Посол іспанський з обумовлених причин

відвідав президента...

То ж, бачиш!? — нині день такий же як

 і вчора...

Сьогодні також тисячі чужинців

на крилах нереальності летять через блакитні

 води... —

їх манять нищівні вогні реклам.

Хоча їх досвід гіркуватий не застеріг нікого.

Бо ж скільки лих зазнали ті,

кого цькував, ошукуючи, долар,

ті, хто приплив із того боку океану,

шукаючи щасливу батьківщину,

чи просто марячи побачити твою

вітчизну — це найбільше в світі

і найдешевше ошуканство;

хоча, поглянь: і нині сонце падає,

мов хоче утопитись в океані,

а до нього, як до всеможного долара, одразу

сто вісімдесят мільйонів рук.

 

Сиди спокійно. Навіщо світ отой за гратами

 тобі?

Там божевільним став ти, привидом жахливим,

якого докори сумління вкутують у біле

 простирадло;

там вибухло шістнадцять років тому

ганебне пекло,

із якого у твоє налякане обличчя

летять німі прокльони восьмидесяти тисяч

загиблих.

Чого би ти ще звідтіль хотів? Там нарекли

тебе героєм,

там на руках тебе несли міщани зачманілі,

священики тобі гріхи твої простили,

коронувавши славю тебе;

по всій Америці найкращі з між дівчат були

твоїми...

 

Чого тобі від них ще треба? Чистої душі?...

Дзвеніли кубки, та на цім багатім святі

ніякий вуличний жебрак не прагнув

тобою стати хоч на хвилю...

Тепер ти мариш спокоєм? На цій землі гарячій:

в’язниця, чи — рятівні обов’язки убивці...

Якщо жадав ти об’єктивного суду, тоді

ти справді божевільний!

Невже ти вірив, що заплачуть напівздурілі

урядовці,

коли ти з лавиці підсудних закричиш на всю

планету,

що лиш малесенька частиночка твоя

того страшного злочину, який вчинила

Америка — вітчизна бездуховності?!...

Чого тобі, безумцю, треба? Правди

викривальної?!

Дивись: ногою в лакованому черевику влада

тобі на горло наступає, і не чує,

як у душі твоїй кричить її же злочин.

В твоїй вітчизні ти не можеш не бути

божевільним.

 

Вже вечоріє. Божевільні спочивають,

дивись: із неба скочується диск червоний.

Такий великий, наче крапля крові,

або ж червоноперий боривітер,

що вилітає із життя раптово...

Вже вечоріє. В стіни й двері камери твоєї, чи

палати

вдаряють грізно вісімдесят тисяч п’ястуків...

Вже вечоріє. А тебе сон безрозумний

ввергає у гарячку лихоманну...

Ніч, і все той же сон: могутні дві долоні

тримають золоте, поблякле серце твоєї

батьківщини,

ти бачиш ошалілих п’ятдесят зірок,

які, мов п’ятдесят великих павуків, кров

смокчуть

із конвульсуючого в ранах тіла землі,

ти бачиш: металева гусінь тисячоного

рве ниточки доріг, надій,

і знову чуєш божевільний наказ,

і знов гуде твоя машина смертоносна,

і бачиш ти себе: погони із кривавими зірками

зриваєш повикривлюваними пальцями із

себе сам,

ти бачиш сотні вулиць сполум’янілих,

з яких не може вирвати тебе ніяке божевілля,

і тут же суддів своїх бачиш легкодумних —

скривавлені лежать під уламками

порозчавлюваних вікон,

ти бачиш свого командира із мотузкою на шиї,

і ще ти бачиш: йде народ — неначе буря;

мільйони рук бачиш: рвуть грати...

Мільйони рук бачиш: зводять шибеницю...

Мільйони голосів чуєш: звинувачують,

засуджують,

засуджують тебе, би ти стоїш перед судом

і жовтовида, осліпла жінка

до тебе йде — тебе повісити,

а ти цілуєш руки їй, коли мотузку

тобі на шию надіває — це ж вона твою

 рятує душу,

яка у мить жахливу согрішила вісімдесят тисяч

разів.

І сіпнулась мотузка, і вмиротворена

усмішка очей твоїх, уже далеких, оскленілих,

вбирає в себе з неозорої блакиті неба

криваві рани, вириті п’ятдесятьма зірками.