Схылився місяць хмарї на плече,
И слухає шовковый плюскüт часу -
В Осойи час так нaстара тече,
Ги музыка епохы Ренесансу.

Йся музыка ми напоминать вас,
Дїтинства мого цїмборове милї:
Дїтинство нашоє - вто Ренесанс,
В якому мы житя свої творили.

Гикой косицям грядка, нам - село:
Дорогы наші з нього поврастали.
Но, а дїтинство - золотом было,
И мы серцями в ньому ся упстали.

Краса дїтинськых лїт, ги ярньый цвіт -
Косіцї мруть, а памнять ни вмирає:
Гибы й ни было бід, в иннишньый світ
Менї лучами теплыма сіяє.

Сходило сонце нам знад Обоча,
А там дись за толоков заходило…
Та дниська вижу у його лучах
Лем горбикы малі - ваші могилы…

Над каждов - нивидимый звüн сятый,
Што спомины жене по Верховинї:
Ни всї в Осойи маєте хресты -
Подеко з вас лежить и на чужинї!..

Сись вичüр на Осойи ми сумный…
Йду садом, ни толочачи отаву…
Я памнятаву, хлопцї, наші дны,
Бавкы, бüйкы дїтинські памнятаву.

Всї наші кываня, гикой габы,
У пінї днüв навхтема потопавуть.
За вас инниськы много тко забыв,
Та я вас, цїмборы, нн забываву.

Мüй путь уже туды - ид вам! - лежить:
Упстали ми ся личині минуты.
И я, до вас готувучися йти,
По именах вас хочу спомнянути.