Всьо староє - што было, што вмерло,
Ни лишило нигде ни слїда -
Днись ми в памняти очи вдоперло,
Й поплыла споминань череда:

На толоцї меренжють овечкы,
По долінї тече потüчок,
В пачмачках на єднüв лем вервечцї
В лопухах сидить сам дїтвачок.

Кличе кумця, ги цїмбора, з ямкы,
Айбо кумиць штось довго ни йде -
Може кумця ни пущать му мамка,
Авать може й ниє го нигде?!..

И товды йде дїтвак до потоку,
Де и вчора удинь ввüн сидїв,
Й здрить як плавлють рыбкы лупоокі
У срібернüв прозримüв водї.

Дале йде дїтвачок до обочу,
Де ростуть малинові корчї,
А йому из корча просто в очи
Тарканистый гыд сыто сычить.

Витко гыд вже наівся малины,
Й дїтвачок собі рве ягüдкы.
А из неба плывуть на долины
Фатьолово біляві хмаркы.

Небо.., горы.., долина… - темнївуть:
Божый динь переходить у нüч.
И в село, де світла ся вже сївуть,
Дїтвачок ни несе в руках нич.

Йся краса, што смієся и плаче,
Й дивну силу з рук божых бере,
Напоила ти серце, дїтваче,
Тым, што нигда й нигде ни умре.