РОЗП’ЯТТЯ

 

П’ять білих рік, немов п’ять пальців білих.

На кожному обручка – срібний міст.

А озеро – долоня стужавіла.

В долоні сонце, мов іржавий гвізд.

 

Червона кров, гаряча, мов прокляття,

В напівмертвій долоні розлилась.

О, земле, земле, знов ти, мов розп’яття,

Хрестом багряним в небо підвелась.

 

Тому так п’янко пахне кров’ю глина,

Як пахнуть болем радісні вуста.

Й верба, немов Марія Магдалина,

Схилилась над долонею Христа.

 

О Йсусе, Йсусе, простий чоловіче,

Сягнувши неба в білім світі мрій,

Ти марно нас на хрест кривавий кличеш –

Не кожному під силу хрест важкий.

 

Та до хреста важка була дорога.

І вже з розп’яття зміг Ісус збагнуть,

Що лиш тоді стає людина богом,

Коли її іуди розіпнуть.

 

 

МОНОЛОГ ЮДИ

 

Я – Юда,

Чоловік розумний і здоровий.

Я – Юда.

Я цілую раз в житті.

 

Я – Юда.

Я зроблю вірьовку з слова

І ваші сльози будуть золоті.

З Христом клянусь не мати більше справи:

Христос і кесар – мій страшний урок.

Я – Юда.

Я з народом не лукавив.

Я вбив пророка,

Бо я сам – пророк.

І тридцять срібних, то ніяк не гроші –

Так мало вперше жінці я приніс.

Я думав про сім’ю.

Я – сім’янин хороший.

І я всім серцем до дітей приріс.

 

 

Я – Юда.

Я велику силу маю.

Вогнем незгасним грає моя кров.

Я – Юда.

Я люблю.

В любові я згораю.

Я – Юда!..

Розділіть мою любов...

 

 

СВІЧКА

 

І була ніч.

Од темряви незрячий

Я йшов і страхом жив мій кожен крок.

І полум’я червоне слів гарячих

Я запалив над свічкою думок.

 

А поряд ті, що звикли пити мжичку,

Дивилися в наївності святій:

– Нащо те світло?!

– Ну, нащо та свічка,

Коли очам так добре в темноті?!..

 

– Один? – питали. – На всесильність вітру?..

А в мене серце плаче, ще й кричить:

– Повітря!

Ще хоч трішечки повітря! –

І я згорю, як свічка уночі!

 

 

ВІРШ НА ПРОЩАННЯ ЗІ СТУДЕНТСТВОМ

 

Ти не лякайся беззахисності моєї –

То, певно, не моя вина, що я

Зріс у краю, де долею лілеї

Піклується змія

 

В гноївці віри проросла невірність –

Крізь погляди зміїні я проніс

В покірності – безмежну непокірність,

А в беззахисності – точений меч і спис.

 

1973 рік.

 

 

* * *

Яснить поезії вогонь:

Я – грішний...

Ви чи він – безгрішні?!

Дружина ворога мого

Читає потай мої вірші.

 

 

БЕЗ ВІДПОВІДІ

 

Лиш ліс безлисто залисів

І стало сухо у лісах.

Я перестрашеній лисі

Листа до лісу написав.

Я написав лисі про сум,

І сповідально співчував,

Що світлу осені красу

Стер листопад і заховав.

 

Гадав – лисиця відповість,

Та марно все!.. І я сказав

По телефону їй цю ж вість,

Лиш марно телефонував:

 

Сей ліс не чув сумливих слів,

Бо в сосняку, де спить лиса,

Знов дріт обірвано висів,

І дротом вітер колисав...

 

 

ТЕМА ОСЕНІ В СИМФОНІЇ ЗИМИ

 

Ще в грудні

Листопад збагнути можна.

Але,

Який не був би листопад німий,

Все ж

Тема Осені

В симфонії Зими

Завжди пронизлива й тривожна.

 

 

НА КРАЮ ЗИМИ

 

Йду краєчком зими і бачу,

як осіннє проміння сонця,

немов ножами, половинить

достиглі гори осінньої землі –

з-під променів

визбирую зернини

отут – на краєчку зими.

 

 

* * *

Плацдарм зими –

                            крихка крижина

тим надійніша під ногами,

чим далі осінь відпливає.

 

 

ЗИМА

 

Як вітер зиму розізлить,

Й та тне морозом, як мечем,

Я гостро чую як болить,

Я тонко чую як пече

 

Усе, що – сніг,

                            усе, що – лід...

Бо ж, видно, я йому допік:

Крізь мене рветься у політ,

А я іду в зворотний бік...

 

І я не маю, й ти не мав...

І тихне вітер, в’яне сніг...

Бо ж справді, що таке зима:

Це – суперечності одні.

 

 

* * *

В посивілому зимовім небі,

наче сиротинка, затремтіла

щонайперша зірка вечорова.

 

Холодно їй?

Сумно їй?

Самотньо? –

 

не спитала,

лиш сльозу зронила

посестра зорі –

моя настільна лампа.

 

 

СУЗІР’Я ЗИМОВОГО НЕБА

 

Хто на ніч вигнав аж за хмари Пса?

Чому на цьому лютому морозі

Ведмедиці обидві не в барлозі,

А злякано тремтять на небесах?!..

 

Ніхто господареві не сказав,

Що сонний Бик о хмару чеше шию.

І, втікнувши од німфи Амалфеї,

Посмикує проміння зір Коза.

 

Згустіє ніч – минуть негаразди:

Повернеться заблукана худоба.

Натомлений господар морщить лоба,

Припалюючи люльку від звізди...

 

 

В ЗИМОВУ СВІТЛУ НІЧ

 

В зимову світлу ніч отари хмар,

Розвіявши свої брунатні гриви,

Понад сніги тугі і блискотливі

Пливуть гордливо, повні дивних чар.

 

Які у них окрилені тіла!

Хоча, можливо, тіл у них немає –

Це мрії, що в дитячі сни впливають

З легенди, із казкового крила.

 

Десь вдалині порипують сніги.

Та скрізь лише гривасті довгі тіні,

Не доторкнувши сніжної гладіні,

Навпереваги мчать через луги.

 

 

ОЧИМА МІСЯЦЯ

 

На Землю Місяць дивиться вночі –

Здавен вирішує проблему снігу:

Він любить сніг, та не збагне відлигу,

Хоч Землю всю промінням столочи.

 

На Землю Місяць гляне навесні,

Улітку, восени – все нецікаво:

Одні і ті ж дерева, ріки, трави,

Та й люди сотні літ все ті ж одні...

 

 

УТОПЛЕНА НІЧ

 

Хоч сонця вже нема ніде,

Доба всі цикли розірвала –

У просторі розмежувалась:

Ніч – на землі, а в небі – день.

 

Можливо так би все й було,

Аж тут ворони налетіли,

До неможливого зчорнілі,

То в день, то в ніч дзвенять крилом.

 

Летять ворони – буде сніг:

Прикмета знана й небесами.

І ось пухкими пластівцями

На ніч – на землю день приліг.

 

Давно вже сонечка нема.

Ворони щезли як з’явились.

І не дивується зима,

Що ніч у снігові втопилась.

 

ЇЖАЧОК

 

Краще б ти, їжаче, в полі

Дрібцював десь залюбки,

Бо ж нікого не вкололи

Надмір гострі колючки.

 

І даремно на паркеті

Ти їжачивсь, тупотів...

Ліпше місця не знайдеш ти,

Як у лісі – між грибів.

 

А тепер сім’я культурна

Без сердечного биття

Вкинула тебе до урни

Разом з рештками сміття.

 

 

ПАПІР

 

Здається, волхви ще навіщували,

що наближається величезний

паперовий ураган

з усіх сторін.

 

Ураган-буревій

усе змете з дороги

і все перетворить на папір.

 

На папір перетворяться дерева,

перетвориться вода,

перетвориться золото.

 

Налякані люди скімлитимуть,

але й скімлення їхнє одразу ж

перетвориться на повітряних зміїв.

 

А потім і самі люди перетворяться на папір:

папір для обгорток,

папір для конвертів,

папір для книг,

папір для мішків,

папір для цигарок,

і особливо –

папір для газет.

 

Багато хто перетвориться на

шпальти для

сільськогосподарських,

промислових

проблем.

Кров’ю з них бризкатимуть

проблеми міжнародних стосунків.

 

Автори найнедолугіших віршів,

яким завжди і всюди відмовляли,

друкуватимуть свої опуси

на чолах здискредитованих політиків

і непіддатливих дискредитації редакторів.

Коротко кажучи:

паперовий ураган-буревій

сягне світового розмаху.

 

І нарешті,

втративши терпіння,

позіхне Земля

і проковтне

увесь цей паперовий вир,

а губи дбайливо витре тими,

хто перетвориться на паперові серветки.

 

 

ПЛАЧ ПЕРЕКЛАДАЧА,

або ж

ІНВЕНТАР ПОЕТИЧНОГО ТОМУ

 

Хвора зірка, три виделки,

Зіржавілий шмат веселки,

Стетоскоп, ліхтар з більмом,

Шприц для морфію, кермо

Без машини. І машина

Без керма, зелена глина

Без трави, суха трава,

Перечавлена сова,

Музині новенькі крила,

Із вівці кривава жила,

Три флакони від Діора,

Клапоть завтра, латка вчора,

Нинішнього негатив,

 

Сім сльозин, презерватив.

Траєкторія шуліки,

Недопиті кимось ліки,

Ще не викрадений гріш,

І так далі... Все це – вірш,

Чи – віршовані химери

З болем віддані паперу

Й понабивані битком

В білу книгу, в грубий том.

Я сиджу собі й ридаю –

Цей важкенний том читаю.

Я – поет-перекладач

І тому гіркий мій плач:

Прочитаю, відридаю,

Потім наперекладаю

Хворих трав, пустих заліз,

Хмелем висушених сліз,

Марних устремлінь, цілунків... –

І все це віддасться лунко

У душі мого народу.

Все це стане тлом для вроди

Рідної мені душі –

Вірш при вірші.

Вір!

Пиши!

 

 

НІЧ У ЗАМКУ

(карпатська легенда)

 

Хай зима на шибах плавиться -

За вікном не ніч, а - змрок.

На овечій гуні бавиться

Однорічний мій синок.

 

Тут, між пралісу дубового,

Вчора оленем пробіг

Від народження Христового

Тисяча трьохсотий рік.

 

Уночі я марю дниною,

Вдень гризота інша їсть:

Стала княжичу дружиною

Не з любові - силоміць.

 

У печі дрова потріскують,

А в душі нескресний лід.

От і стала я невісткою

Винуватцеві всіх бід.

 

Ті лани, що розкорчовував

Ще мій прадід молодий,

Довго князь старий звойовував,

Довго в напади ходив.

 

Пам'ятаю слово татове:

- Ще вгамується сусід...

Пам'ятаю слово катове:

- Все спалить! Хай згине й слід !

 

  Боронились як уміли ми...

А були ж тоді жнива...

Під палаючими стрілами

Я зосталася жива...

 

Далі з долею лукавою

Примирилась... я - одна...

Була княжичу - забавою...

Стала княжичу - жона...

 

Вкутав шкурами ведмежими.

Мов ікону, прикрашав.

Та чуттями протилежними

Повнилась моя душа.

 

Крізь шибки, вітрами здавлені,

Все ввижається мені

Тіло татове скривавлене,

Тіло мамине в огні...

 

Сніг на шибах вже не плавиться -

Аж до даху намело!..

Я не відала ненависті,

Просто щось в душі росло...

 

Чую - князь старий похрапує,

Княжич спить...

  Будь проклят, світ!..

До вина сон-зілля вкапую -

Хай нап'ються вартові...

 

Тато з мамою поховані

У землі... А тут - сніги...

Де кинджал твій подарований,

Княжичу, мій дорогий?!..

 

Шепотить, п'янкий до одурі,

Може розум, може гнів:

Син зостанеться володарем

Цього замку й тих ланів!..

 

 

СМЕРТЬ

 

Стоїть і дивиться. Хоч гратися в чекання

          Для Смерті же – ганьба.

Ти й не помітиш, як сигнал до убивання

          Подасть твоя ж Судьба.

 

Тоді й збагнеш, що Смерть нічим не ублагати,

          Хоч плач, хоч падай ниць.

Для вбивства в неї є муштровані солдати.

          Смерть... зневажає вбивць.

 

 

* * *

Світяться у небі

Зорі вже давно.

Я дивлюся мрійно

У моє вікно.

 

Розгорілись в небі

Зорі золоті.

Що мене чекає

В моєму житті ?!..

 

22 травня 1959 року, село Осій

 

 

* * *

У шумі берізок та кленів,

У шелесті свіжих вітрів

Вчуваю я пісню натхненну

Про долю карпатських лісів.

 

Про те, що давно вже минуло,

Що в пісні бринить, мов струна,

Співають бучки на Менчулі,

Збудивши долину від сна.

 

І крізь нестихаючу бурю,

У дзвоні веселих пісень

Я спів життєрадіснийий чую,

Що славить сьогоднішній день.

 

4 грудня 1959 року, село Осій

 

 

ПРО КОРИСТЬ ДЕКЛАМАЦІЙ

 

Я свої не дуже файні вірші

Дуже файним людям прочитав.

Хоч не стали люди з того гірші,

Кожен вірш із пір тих ліпшим став.

 

 

РОБОТА і ЧАС

 

Здається все -

Причинено двері:

Пощезли турботи

Великі й малі!..

І ось - проступили

Рядки на папері,

Як проступає

Піт на чолі.

 

Серце - як плуг.

Без межі лан роботи!..

Який це вже вік

За вікном проплива?! –

Та стежать знадвору

За часом турботи -

Стліває папір.

Пломеніють слова.

 

Tegs: іван петровцій вірші