СВІТЛО НЕ ВМИРАЄ

 

Темніє. Прикидається заснулим

Те, що не спить ніколи у ріці.

Тримаю сонну воду на руці –

Вона в собі гуде, неначе вулик.

 

Несу в долонях воду на долину.

На дотик чую – у руках гуде

І світиться, немов минулий день

В цій рідині сховався на часину.

 

Невже таку властивість мають води?

Чи – день такий?!.. Спитать у кого?!.. В трав?!..

Вода плюскоче: – Світло не вмира –

Воно у вищі форми переходить!

 

 

ДЕРЕВО

 

Мій день народження торкається землі.

Мій день сьогоднішній – між зір гілками.

А понад зорями, у холоді й теплі,

Земля небес, не сходжена ще нами.

 

В пахучо-теплій глині переплів

Я корені, і ні руда, ні камінь

Не обпекли ростиночки малі,

Бо те коріння плекане віками.

 

Між небом і землею в широту

Я, бранець неба й син землі, росту!

Є в тому рості сила вікова,

 

Бо на гілках, що вчора брунькували,

Мов квіти, нині зацвіли слова,

І є слова, що вже плодами стали.

 

 

ПОЕТИЧНА ІСКРА

 

У серці моєму не гасне

Іскринка понищених днів:

Поезія - діло прекрасне.

Поети - це люди страшні!

 

19 квітня 1988 року

 

 

ДЕРЕВО

 

Мій день народження

  торкається землі.

Мій день сьогоднішній –

  між зір гілками.

А понад зорями, у холоді й теплі,

Земля небес, не сходжена ще нами.

 

В пахучо-теплій глині переплів

Я корені, і ні руда, ні камінь

Не обпекли ростиночки малі,

Бо те коріння плекане віками.

 

Між небом і землею в широту

Я, бранець неба й син землі, росту!

Є в тому рості сила вікова,

 

Бо на гілках, що вчора брунькували,

Мов квіти, нині зацвіли слова,

І є слова, що вже плодами стали.

 

 

ІДИЛІЯ

 

А на толоці

спить солодка паша

і череди нема давно

сидить

русалка в потоці

на камені

і чує

як під лісом

біжить стукоче

поїзд

місяць

мов тарілка

в болоті

поміж ліліями

жаби

поважно рохчуть

зносять до тарілки

поснулу на стеблинах комашню

а небо світле чисте

мов нічого

немає в небі

звідкіля ж той дощ

і янтаріють краплі невагомі

в руках русалки

дощик

дощ

 

 

МРІЯ ПРО СТАРІСТЬ

 

Я мрію бути дідусем старим,

Щоб навіть прапраправнуки дотепні

Над “вічністю” моєю кпили стерпно,

А я щоб все прощав їм,

                                        молодим.

Я знаю, що в житті багато лих.

Але лиш той зазнає в світі щастя,

Кому всі біди пережити вдасться -

Я, мов дітей, люблю людей старих!

 

Не вірю я, що прийде такий час,

Коли в літах зрівняюся із богом -

Я просто хочу жити довго-довго

Бодай тому, що живемо лиш раз.

 

 

ЗАХОДИТЬ СОНЦЕ

 

Вода смугаста в рясці, в жабуринні.

Мов телескопи, очі жаб з латаття.

Червоні гори пахнуть медом винним.

І обрій причащається багаттям.

Повітря можна скирдувать в копиці.

А можна просто дихати і - жити.

Метелики поснули на ялицях.

Заходить сонце...

Обрій ще відкритий!

 

 

В КІНЦІ СЕРПНЯ

 

Прощаються з серпнем

  сади солов'їні -

Мовчать солов'ї,

  та дзвенять їх пісні.

Вже сонце зайшло,

а у хмарах проміння

Застрягло, зоставши в минулому дні.

 

Прощаються з серпнем озера і ріки.

Хоч холод осінній дерева обдав,

Та руслом потоку віднині й навіки

Тектиме сяйлива серпнева вода.

 

Прощається з серпнем

останнє кохання -

Нема йому в осінь твердих путівців.

Воно має вмерти. І ніжне палання

Твого поцілунку тремтить на лиці.

 

 

СЕРПЕНЬ - ВЕРЕСЕНЬ

 

Листя липи сохне, в'яне.

Проминувши теплі дні,

Входить серпень у тумани,

В ночі вересня сумні.

 

Одлетів, одплив, розтанув

Любень-серпень, догорів

В ніжно-росяних світаннях,

Наче пісня косарів.

 

Де пустелі повітряні

Замережує павук,

У жалінні ненастаннім

Жовте листя - срібний звук.

 

... Небо вересня яскраве.

Та чогось вітри мені

Нині вперше заспівали

Журні осені пісні.

 

 

ВЕРЕСЕНЬ

 

Шепче верес вересу

З між осоту:

- Розпочався вересень

У суботу!

Розпочався вересня

День осінній -

Глянь!          у тебе, вересе,

Тінь зжовтіла...

 

 

ДИКТУЄ ОСІНЬ

 

Дозріли яблука. В саду

Зустрів Ньютона.

Він каже: - Яблука падуть

Цілком законно -

Висіть спокійно на гіллі

Зеленим досі,

Й летіти стиглим до землі

Диктує осінь.

 

Ньютон мій друг - ні він, ні я

Платона не читали.

Нащо свій розум розіп'яв? -

Істини мало.

Бо що в тій істині, як лють

Всю правду скосить?!..

В бою зі злом правдивим буть

Диктує осінь.

 

- Плід падає, коли дозрів, -

Ньютон толкує.

А я його пророчих слів

Мов і не чую:

Хай по розпеченій золі

Ступаєш босий,

Не відриватись від землі

Диктує осінь.

 

Дозріли ми. Дозрів наш світ.

Як є потреба

Свій слід лишити на землі -

Не йди по небу.

Дорогу вибрати одну,

Незбиту, в росах,

Вести глибоку борозну

Диктує осінь!

 

 

* * *

Диктує осінь перший свій сонет -

Бере з розжареної прірви літа

Три трави, віхоть вітру,

  жмуток жита,

І оправляє в золотий багет.

 

Спочатку все це схоже на макет -

Картина вся незрушністю налита.

Аж тут ріка, студеністю сповита,

Несе в собі живий нобілітет.

 

Усе таке врочисте і поважне,

Усе таке дозріле і туге,

І повне - аж вгинається багет.

 

В красі дерев і трав

  є щось вітражне:

За золотим –

  жовтявий, срібний лист -

Потужна форма! Всемогутній зміст!

 

 

ОСІННЯ МЕЛОДІЯ

 

Зорі мерхнуть. Роси терпнуть.

І туманами протерта

Білина така нестерпна

  В небі трепетно горить.

І дивуємось: теперка,

у останній ранок серпня,

Сонце біле, мов люстерко,

  Випливає з-за гори.

  

  Знову осінь.

  Безголосі голосять у полі роси,

Що і досі гострі коси

Їх не струшують із трав.

Плодоносні абрикоси,

  Що зросли, мов хмарочоси,

  Дивлять скоса,

  Що за посаг матиме оця пора.

 

А пора таки багата –

  Яблуката, зернувата,

І картопля у кагатах

  Краща ніж торік стократ!

Все неначе на плакаті.

Та чого тут мудрувати -

Нам нашіптує троянда:

- Час збирати виноград.

 

 

ВІДЧУТИ ОСІНЬ

 

Торкнеш руками осінь

І відчуєш - плід

Круглий,

Мов мініатюрний

Макет землі.

 

Торкнеш очима осінь

І в барві золотій

Відчуєш

Здійснені надії

Усіх життів.

 

Торкнеш мрією осінь -

Відчуєш довгий шлях,

А на ньому

Золотисті коні

В яблуках і в зірках!

 

 

ОСІННІЙ РАНОК

 

Стань

у цю рань

край герані

і глянь -

доцвітає герань.

 

День

ще лишень

десь дзеленькне росою...

Не сипле осінніх

пісень.

 

Синь,

наче тиньк

нерозтриньканий сонцем,

ледь бринькне

з-над вишень-княгинь.

 

Тінь

квітневих цвітінь

ще тамує

ясну гарячінь.

 

Та

неспроста

у цю рань

і герань,

і цей день

без пісень,

тлінна тінь

всіх цвітінь,

мов у тиглі -

застиглі!

 

Ця ось синь

це - осінь.

 

 

ДЕНЬ ОСІННЬОГО СПОЧИВУ

 

Все доступно, все відомо,

І недільний день іде

Тихим стогоном утоми

З листом вкутаних грудей.

 

Понеділок і вівторок,

І усі наступні дні

Все вдавалось, все йшло споро -

Ми летіли на коні.

 

Ми в неділю залетіли

Із розгону, як в ріку,

І відчуло наше тіло

Хвилю спочиву п'янку.

 

Мліли м'язи. Ніжно млоїв

Біль затихлого крила -

У недільному спокої

Розчинялися діла.

 

Після впертої роботи,

Після руху кожну мить

Цей безділля дивний дотик

І просвітлює, й болить.

 

За вікном буяє осінь -

І достигла, й молода.

За вікном ще чутна й досі

Наша праця і хода.

 

Був зимовий день - загадка.

День весняний - тільки цвіт.

Літо - праця від початку.

Осінь - це вже праці плід.

 

День сьогоднішній - неділя.

Тільки осінь йде на злам,

Бо обдумувати діло,

Це, напевно, теж - діла.

 

І найвища нагорода,

Що оцим осіннім днем

Вже розгадана природа

Теж розгадує мене.

 

На виску пульсує жилка.

Руху більшого й не жди.

Лиш з руки, неначе з гілки,

М'яко падають плоди.

 

 

МУЗИКА ОСЕНІ

 

Дощ лив, а спів щемів:

До сі

  до ре

  до мі.

 

Плив голос наших доль:

Мі фа

           мі ре

                    мі соль.

 

Ще й смуток наш слідом:

Ре мі

           ре фа

                    ре до.

 

Дощ стих, а спів не мре:

Соль фа

            соль мі

                      соль ре!

 

 

МИТЬ ОДКРОВЕННЯ

 

Як таяться в бутонах квіти,

Так і ти в глибині одеж

Затаїла красу од вітру

Од води і од мене теж.

І лише під небесним плесом,

Коли вітер у водах спав,

На біляву, рожевоперсу,

Грішним поглядом я упав.

Тільки ти не спіши закритись –

Най бубнявіє радістю мить,

Най мені твоє тіло світить,
Най жагою мені горить !

 

30 грудня 1968 року, село Осій

 

 

РУХ

 

Дивись і слухай - на безвітрі

Як м'яко гупають дички!

Так м'яко капле піт з руки

І кров з меча, з тонкого вістря.

 

Від чого падають дички?

Від чого - піт?

І кров - від чого?..

Десь у повітрі є дорога -

Вночі там світять світлячки.

 

В повітрі світиться дорога.

Дорога та пливе на низ.

Ну, а коли підпалять хмиз,

Куди зникає та дорога?!..

 

Новим падінням сумнів витри -

Під помах Вічної Руки

Так м'яко гупають дички

Там, у повітрі, на безвітрі.

 

 

ОСІННІЙ СОНЕТ

 

У кошиках з лози

  вже носять сині сливи.

У чанах чавлять їх,

  а, вичавивши, ллють

В голодні горла діж,

  і вистиглі приливи

Хмільного запаху

п'янким каскадом б'ють,

 

Рокочуть радісно,

і, мов потік бурхливий,

Дух теплих пінних браг –

  медова каламуть

Леліє у собі

той день зими щасливий,

Як газди повагом

глек глиняний візьмуть,

 

Чи із барил у реброваті погари,

Як лід холодного,

  тоді націдять трунку,

І синій-синій холод загорить,

 

І вже зима не матиме рятунку:

Рипучим снігом, золота і боса,

Ходитиме од сонця п'яна осінь.

 

* * *

Танцювалося весною,

Загоралось влітку -

Тільки осінь сивиною

Доторкнула й квітку.

 

Йшло крізь осінь дівча босе,

Натомило ніжки...

Та, одначе, й сніг - гарячий! -

Входить в зиму пішки.

 

 

ОСІНЬ

 

У тремтливих вересневих вежах

Водограять пахи винограду.

Крізь прозорі межі сонце стежить,

Як у дневі, мов у колбі, владно

Розтікаються густі та спілі хвилі

Соковитих дзвінкощоких диньок.

Пересохле до кісток бадилля

Аж росте корінням в холод глини.

Глина ж та, медова і доспіла,

Пахощі струмує веселкові,

І якась осінньо вічна сила

Оживає в тілі дня казково.

 

 

* * *

Коли тьмяніють мовлені слова,

А тиша має сріблуватий полиск,

Ви чули як кувікає сова

Із темноти сусідської стодоли,

 

Вона замовкне. Тиша - аж болить!

Й тут вам з-над голови –

з вершечка хати -

Іще страшніше друга заквилить,

А вам душа - в затерплі босі п'яти!

 

Бо вам в цю ніч

  всього лиш вісім літ,

По стільки ж мають

хлопчики й дівчата,

Яких совиний відчай чи привіт

Лякає, та ... не може налякати.

 

Під вишнею в розкошланій траві

Ви сидите в самому центрі ночі -

У першім колі страху! - ледь живі,

Одне в одного бачите лиш очі.

Дівча сусідське пелюстки долонь

Стривожено втопило вам у груди.

Хоч є вогонь, та це не той вогонь,

Який ще нам серця палити буде!

 

Хтось десь іде - напружилась трава!

Серця замовкли.

Не тремтить трепета.

Із теміні кувікнула сова,

І небо перекреслила комета.

 

 

В СЕЛО Я ПОВЕРНУВСЯ

 

Я знов крокую тут

у серці батьківщини

 

Вчаровано вдивляюся в міцні будинки

 

А цвинтар сільський мене стрічає написом вхідним

“найрадісніший день –

  день повернення”

 

Хлюпоче річенька

а час тече безшумно

О часе з синіми очима неба –

тільки тут

збагну красу життя

Іду

І в мене в серці батьківщина

гарячінню розливається

пульсує випульсовує

 

І вишуковую

  в довколишній картині рідній

місцину ту

де я повинен бути

цяткою дрібною

 

І прохаю милу рідну батьківщину

дозволь я буду вічно у тобі

пелюсткою

троянди чи надії

 

Tegs: іван петровцій вірші