41-50 сторінки

ПОХОРОНИ... ФАЙНІ

Боже мій,

Як він її любив!

Боже мій,

Як плакав він за нею!

Того дня у зворі ліс валив,

Як прибігли з вісткою тією.

Як учув – здригнувся, наче бук.

Раз ударив – дерево упало,

Зойкнуло.

Пустив топір із рук.

Сльози не текли.

Душа ридала.

Ще ж бо ранком вирядила в ліс...

Хоч в очах – примітив! – щось боліло...

Кум Іван ту новину приніс:

– Видно, серце у куми зомліло.

А кумі всього лиш – двадцять три.

А кума лишила – троє діток.–

Чуєш, куме, сльози обітри –

Он село вже недалеко видко.

У світлиці глянув: – Ой! Вона!

Мила моя! Жіночко ! Рідненька!..

Раптом – весь напруживсь, мов струна, –

Край стола стоять вони, маленькі...

З болю почорнів увесь, мов грак.

Менше тихо:

– Мамка... вмерли?..

– Айно.

Тільки ти не плач, Іванку, так –

В мамки будуть... похорони файні...

І в Іванка щось в очах зійшло.

Усміхнулися обі сестрички.

З неба літо солодко текло.

З двору пахли солодко гнилички.

Мамка вмерли.

Накладемо руж

Ми довкіл її лиця гарненько.

А тоді прийдуть з усіх довкруж

Люди, та ще й дітоньки маленькі

І побачать всі яка у нас

Мамка гарна...

Од усмішки хлопця

В нього серце скам’яніло враз!..

Чи й не сам помер він в тому році?!..

ПІСЕНЬКА ПРО СКРИПКУ

Пам’яті моєї рідної сестри Марії

Ходім, ходім, сестронько, у садок,

Назбираймо, сестронько, гниличок –

Хай попросить дід заграти

Свій смичок.

Дід бере із рук від нас залюбки

Перестиглі, вистиглі гнилички,

І – дзвенять, летять, підстрибують

Співанки.

За гнилички найняли скрипаля –

І вже в танці кружиться вся земля! –

А пісні, мов сонечка,

Що без плям.

Гарна, гарна пісенька, й дід – красунь!

В скрипки, в діда, в пісеньки крила суть, –

Чи то сльози хто в траву сипле,

Чи росу?!..

Танцюй, танцюй, сестронько, під дощем,

Танцюй, танцюй, сестронько, танцюй ще –

Серце все розкрилено

В ніжний щем.

Як пелюстка з вишеньки проліта,

Летіть, летіть, весноньки і літа, –

Не відквітне скрипочка

Золота.

Ходім, ходім, сестронько, у садок –

З нами дід іде й несе свій смичок,

Та ще й скрипку повную

Співанок.

Глянь, сестричко, вишнею дід цвіте

Й віддає до рук мені диво те...

Чи в руках моїх та скрипочка

Зацвіте?!..

ІРОНІЧНИЙ ВІРШ ПРО БУХГАЛТЕРА

І, зійшовши на Голгофу звіту,

Він розбив кайдани рахівниць.

Мов опришок, поклонився світу

Й бісиками стрілив із зіниць.

Щоб життю спокійному помстити,

І відчуть, як будоражить гріх,

Він узявся чорний прапор шити

З чорних нарукавників своїх.

Наче лицар в ладнім обладунку,

Ох, якби тут ревізора стрів!..

Вперше не давались підрахунку

Люди, гори, ніжна синь лісів...

Не лиш діабет – забув дієту! –

Пив повітря свіже і хмільне!

І розбійницьким кредит-дебетом

Ворога ось-ось вже полосне.

Він уперше підморгнув сусідці.

Вперше без портфеля йшов за двір –

Перед ним, немов манливі східці,

Простяглися дальні пасма гір.

А у горах є де розгулятись.

Є кому звідтіль і погрозить!..

І благав довіку не кінчатись

Цю рішучу неповторну мить.

Він ішов – дорога вигиналась!

Й поки що не чув цей чоловік

Як у підсвідомості складались

Цифри, розрахунки – точний лік...

Вирахувалась сама собою

Відстань від контори аж до гір.

Ну, а ціни ризику з розбою?!..

А коли збагнув до яких пір

Треба буде в горах без комфорту

Ночувати в хугу і в сльоту,

Чорний прапор викинув геть – к чорту! –

Й склав докупи рахівницю ту,

Що її в мить хибного пориву

Він замало не розбив ущент...

І скотились дві сльози щасливі

Перед сірим, ще не визрілим, дощем.

ЧИСТА КРИНИЦЯ

Виплакана жінка

вичищена криниця

Тепер я знаю

чому ти часто плакала

в дні свят

Кринице моя чиста

ПОДЯКА ВОРОГАМ

Який оцей світ великий!

А я обійти не зумів

Жодного з многоликих

І лютих моїх ворогів.

Гей, вороги-воріженьки,

Вірні учителі!

Якщо не навчила ненька

З майнулих дитячих літ

Бути обачним, упертим,

Знать що ти значиш сам! -

Я до самої смерті

Вдячний за це лиш вам.

Навчили мене, нівроку,

Кожну хвилину - жить! -

Себе побачити збоку,

І сили свої оцінить.

Упевнений і нескірний,

Іду по житті не сам.

Й за те, що ціную вірність,

Завдячую ворогам.

* * *

Ображений несправедливо,

Я, затискаючи п'ястук,

Кричав, що, наче тих гадюк,

Понищу недругів злостивих!

Ішов крізь хащу я, журливий,

І на гадюку наступив...

Та я гадюки не убив -

Вона така була красива !.

ПРАВДА

Жити можна красиво,

Безжурно...

Важко померти правдиво

У бурю.

У бурю вітер вирішує

Хто жити мав би...

Немає нічого чистішого

Од правди!

ЗАЛЮБЛЕНІСТЬ

В епоху дірявих бюджетів,

Коли кожен другий – жебрак,

Люблю закарпатських поетів.

Хоч міг би любити собак...

Володарів теплих клозетів,

Приборкувачів хромих слів –

Люблю закарпатських поетів.

Хоч міг би любити ослів...

Усе, що в народу просили,

Дав щедро їм рідний народ:

Зарплати, машини, квартири –

Безділля надійний оплот.

Де знані вони, де й незнані.

Шукають під ковдрами тем.

Не пишуть у віршах романів,

Не пишуть у прозі поем,

Не вміють писати сонетів...

І все ж – розкриваю секрет:

Люблю закарпатських поетів,

Бо й сам – закарпатський поет.

НЯНЬКО

Коли помер великий батько Брежнєв,

Нам партія нових батьків дала.

Але й вони минулися, мов нежить –

Старих дідів смерть покосила зла.

Ми вже гадали – сиротами станем,

Та щастя зазирнуло у вікно:

Прийшли до нас сусіди галичани,

Й сказали нам, що батько наш – Махно.

Без батька справді тяжко в світі жити,

Але цей чоловік, низький на зріст,

Звик по степах, бувало, воєтити...

Не наш цей істеричний анархіст!

Галичина, сердита, як мегера,

Нам через гори прокричала знов,

Що від сьогодні батько наш – Бандера!

Це він за нас колись лив нашу кров.

Так хто ми справді?! – Брежнєвці, махновці,

Андроповці, бандеровці?!.. Сини

Черненка? Коновальця?..

Файні хлопці,

Що звикли до труда – не до війни!..

Поміж старих радянських бомбосховищ

Стоїть у лісі ветха церковця –

За нас усіх там молиться Духнович –

Його одного маєм за вітця!

ПЛАЧ НАД РІДНИМ ДІАЛЕКТОМ

Убивають файну та чічану –

Ще й сміються вороги мої:

Слава Богу, тяжко нині Йвану

Бути вірним матері своїй!..

Бути вірним найріднішій мові,

Слову, що народжене в селі.

Крила радіації шовкові

Лиш сльозу підносять у політ.

І в оцій шаленій круговерті,

Що словами роботів дзвенить,

Бачу я, що не уникну смерті!..

Та не власна смерть мені болить.

Хай для роботів радіаційних

Шлях у завтра рівний, мов проспект,

Я спинився в час наш стагнаційний

І притис до серця діалект

Лемківський, гірський, крилатозвучний,

Рівний будь-якій із мов земних –

Грім, що ударяв гримітно й звучно,

В передсмертнім подиві затих.

Смілий – не боїться він померти!

Дужий – що йому всі вороги!

Неспроможний лиш сльозу утерти,

Що віщує мій і твій загин.

Найлютіший ворог помилився –

Думав, що вбиває лиш слова:

Я над всім убитим нахилився –

Чорний лик земного Божества,

А на нім – нічого вже живого...

Як би я себе не потішав –

На арені бою нелюдського

Помирає предківська душа.

Хто ж ті вбивці предківського слова?

Хто – кати карпатської душі?

Це – брати, що лемківську основу

Убивають і в отченаші...

Отче наш! О Боже наш великий!

Віра в тебе між людей жива,

Тільки Ти почуй болючі крики,

Що кричать вмираючі слова.

А кому ці смерті на догоду?

Ну нащо нам викривляють рот?

Знов – для блага рідного народу?!..

Та – німіє рідний мій народ...

Умирає споконвічна сила,

Що живе в чаруючих словах –

Одчімхнувши прадідівські крила,

Не шукаймо правди в небесах!..

Тільки мова предків чоловіку

Сили й віри справжньої дає.

Ми ж свою – вбиваємо без ліку.

Ми свою – без ліку продаєм...

Ми давно Духновича забули.

Ми не знаємо Потушняка...

Лиш не думаймо, що ми – заснули.

Ми – вмираєм. І ця смерть – гірка.

Бо була в нас файна і чічана

Мова! – знають вороги мої...

Боже наш! Як тяжко нині Йвану

Бути вірним матері своїй!

РУСИНИ

Народе мій, русинський, православний,

Сліди твоїх кривавих постолів

Утоптані у шлях твій недержавний,

Що пролягає крізь пітьму віків.

Пітьма віків, містична і живлюща,

Така як має буть – пітьма віків.

І кров твоя, правдива й невмируща,

Така як має буть – кров русинів.

А постоли, палке жадання висі

Вгамовуючи, зносили тебе

На неприступні полонини лисі,

І цілував ти небо голубе.

В захмарну вись вів перспективу строго,

І перш ніж стати на цей шлях прямий,

По-нашому ти говорив із Богом,

По-нашому ти говорив з людьми.

Кому ж потрібна нині твоя мова?!..

Кому потрібен нині я – русин?!..

Звисає із небес петля шовкова

Над тупістю замислених лисин.

Кому твоя історія потрібна,

Коли у ній – кривавий труд, глум, зло?!..

Чи, може, ти, народе, жив так дрібно,

Що вже й історії у тебе не було?!..

Тисячоліття в’єдно із мадяром,

І двадцять років з чехами успіл

Не проминули для русина даром –

На тих і тих він працював як віл.

Жить помогла натура верховинська –

Долати все терпінням і трудом.

Тонесенька сторінка українська

Вплелася в твого літопису том.

Аж тут прийшло російське – на русинське.

Та, виявилось, що й воно – чуже,

Бо ще ніколи сонце сатанинське

Цілу добу не висло над Ужем.

Був Уж – Ужем, Карпатами – Карпати,

Русином залишається – русин.

І хто б його не жаждав приєднати,

Він раз й навіки – тільки Русів син!

Спасибі вам, мадяри, за мадярство,

Вкраїнцям за вкраїнство дай, Бог, сил.

Історія народу – не махлярство,

Історія народу – помах крил

На тій землі, яку раз і навіки

Дає народу всемогутній Бог.

На тій землі його всі гори й ріки,

Ота земля – його святий чертог.

Всі зазіхальники фатально помилились,

Викрикуючи, що ми – їх сини.

Нас матері русинські народили.

І ми – раз і навіки! – русини.

К О Л О М И Й К И

Іванові Поповичу,

композитору, співакові, другові

На високій полонині

Сонце в землю проросло

І листками диких грабів

Вниз дивилось на село.

Ой дана, тай дана,

Чия пісня май файна?!..

В селі дівча віддавали –

В дикім танці повітруль

Плакав лист один зів’ялий,

Шамотів соломи куль.

Ой дана, тай дана,

Чия пісня май файна?!..

Вівчарили вівчарики,

Та й співали співанок.

Вітер кутав теплим листом

Свій пожовклий голосок.

Ой дана, тай дана,

Чия пісня май файна?!..

ПОСТКРІПТУМ:

Духновичу, старий діду,

Всіх русинів няньку,

По твоїм глибокім сліду

Йде твій нарід зранку.

ЄДНІСТЬ

Село модерну вже не чинить опору –

То ж не модерн, а часу дивопад:

Телеантени, мов гігантські штопори,

Заверчені в дахи коркові хат.

Та й предки наші нам не кинуть докору –

В сучасності з минувшиною лад:

На хмарах синіх, мов на довгих бокорах,

Впливають до відчинених кімнат

Беззубі, бородаті – благородні! –

Їх душі, тіні, чи й самі вони –

Роз’єднують свої од наших сни,

Лиш роз’єднать життя уже не годні.

І дотепер збагнути не змогли –

Вони до нас, чи ми до них прийшли?!..

* * *

Епоха космосу! –

Повсюдна і невпинна.

Та я в цей час шалений хочу буть

Одною із травинок полонини,

Що міцно з рідної землі ростуть.

ОДА КОНЕВІ

Сьогодні за село ми виїхали зранку,

і, певно, ти гостріш од мене відчував

Як шелестить туман,

як поле пахне п'янко,

і як тобі співа травичка лугова.

В пружинистім стрибку

перелетіли річку,

і нам обом здалось, що ми перетяли

На фінішній прямій

тугу блакитну стрічку,

і, перемігши всіх,

з дороги не зійшли.

Ні! Я не дивувавсь чого твої копита

Не дзвонять об росу,

бо ти уже торкнув

Заобрійну межу, де далеч оповита

В прозору і тремку, -

в стрімку голубизну.

Я - Чоловік. Ти - Кінь.

І нас обох підносить

Жадання увійти у далечі ясні,

Де сяйво сивих зір

у хорі стоголосім

Оспівує твої давно минулі дні,

Де ми відчуємо,

що наша кров пульсує

Точніше, ніж пальне

в ракетнім двигуні,

Що не лише в казках

долати нам пасує

Космічну височінь на дужім скакуні.

Наш лет сягнув мети.

Наш лет сьогодні рівний

Шаленству коней всіх,

що рвалися в бої,

і відступаються,

зачувши біг твій рвійний,

Супутники - суперники твої.

Скажи, мій Конику,

скажи, чи бачив десь ти,

Коли займався день, чи догорав,

Аби з народженням супутника, ракети

У небі загоралася зоря?!

А ми - живі єства!

Ми - люди й коні!

Коли ж народжуються наші малюки,

Ласкава доля з голубих долоней

Підносить в небеса живі зірки.

Не затісно в космічному просторі

Ракетам, коням.

В дужім плині літ,

Допоки в небі сяють наші зорі,

Ще доти, Коню,

ми потрібні на землі.

БОЛЕРО

Ніч - за північ: тишею налитий,

Світ увесь напружився, мов лук -

Чий то кінь опівночі копитить