ПЕРЕДЗИМ’Я

 

Дарунки осені. Плоди холоднуваті

на тарелі склянім. Смарагдові, важкучі,

темнаві виногрона, груші чисто з яшми,

немов коштовності небачено сяйливі.

На стиглих ягодах роса подозрівала,

неначе намистини діамантів.

Уся ця пишність, і байдужа, й незворушна

зачинена в собі далека досконалість.

Тепер би жити!.. жити!.. Тільки з потойбіччя

Руками білими мене дерева кличуть.

 

 

* * *

 

І день мій несподівано поблід.

Світла у вікнах порозплющували очі.

І листопадовий туман, мов лід,

В обличчя вдарив із близької ночі.

Як дивно зеленіє почуття

На тлі дерев безлистих і будинків:

Безкрає, не ввійшло у ритм життя

Й не відає, що квітнутиме взимку.

 

 

* * *

 

В розтулених зимових небесах

Так мало таємниць все зрозуміло:

Повите в хмари ночі смагле тіло

Тримає юний вечір на руках.

Веде в дуеті вечір це любов.

Веде в дуеті ніч це вже кохання.

Оте, що аж од вечора й до рання

Морозами розігріває кров.

Прикраса в ночі на чолі зоря.

Я лиш себе не можу зрозуміти:

Довкола сніг сухий, морозний вітер,

А почуття вирують, як моря!..

 

 

МУЗИКА ЗИМИ

 

На флейті грає дим,

Гілля гойдає.

Вдаряє вітер в дім,

І знемагає.

Із ватри мов ножі

Росте проміння.

Щем трепетний в душі

Ніч стеле тіні.

З гілля долонь твоїх

Пташина біла

Звістила про весну

І полетіла.

А на дворі сніги,

Вітри здичілі...

Звисають із дахів

Бурульки білі.

 

 

ЗИМОВИЙ ВЕЧІР

 

Диск сонця гарно

На гори ліг

Пурпур, мов мармур,

Оздобив сніг.

Гори ховали

Щоденний скарб:

Сурем хорали,

Скерцо фарб.

Мов очі лева,

Зірки мовчать.

Стоять дерева,

Як черги чат.

 

 

ЗИМОВА НІЧ

 

Як зоряно!

А зірки ні одної...

Як місячно!

А місяця нема...

Чи то снігами світиться зима?

Чи то світіння теплоти земної?

Як сніжано!

Я ж виглядаю й досі,

Де серенами крок твій проскрипить...

Й лиш біла тиша,

Втомлена і боса,

Спить на руках у вітру.

Спить.

 

 

ЗИМОВІ ЗОШИТИ

 

Впливаючи у океан зими,

дерева, наче кораблі,

свої вітрила листя золотаве

сховали під сніги,

чи заховали у крижини,

мов у бурштин.

Для кого цей бурштин?

для кого жовте листя

уперто береже

усе, що записали

вітри в його тонюніх волоконцях,

усе, що сонце ніжно нашептало

листкам зеленим

аж вони позолотіли?!..

Кому потрібні в сніговому океані

зимові зошити,

де на сторінці кожній

осіння пісня,

чи мотив весінній?!..

А може так воно і має бути:

земля зимова скрижаніла,

згадавши осінь,

марить про весну.

 

 

СНІЖИНКА

 

Сніжинка

це твій лист,

який летить до мене

з непізнаних ще до кінця небес,

мов із руки твоєї,

яку я

уже й не прагну до кінця пізнати,

бо неможливо вивчити любов

чуття, в якому

все неждане...

Подивись:

твої слова, немов сніжинки,

упали з висі на долоню

й тільки я

забаг торкнути їх губами,

як вони

росою стали

та не лиш сніжинка

змінивсь і я:

де біло тіло палахтіло,

тепер мовчить вогонь,

так як уміє лиш вогонь мовчати,

бо не лише сніжин із неба прагне

прихилити

до себе небеса

чи дорости

самому до небес!

Межу

знищити між небом і землею,

аби сніжина кожна,

неначе квітка,

мала стебло,

а квіти,

мов сніжини,

летіли в небо.

В мене на долоні

сніжина?

Квітка?

Чи від тебе лист?!..

 

 

СНІГ

 

Сніг раптовий, наче птах,

З невідомості прилинув

Повпивалися сніжини

В пучки пальців на руках.

Обживає пальці біль,

Обживає світ пороша:

Вітер юний снігоноша

Проникає звідусіль.

Крила білої пітьми

Розпласталися по полю.

Призвичаюся до болю,

Призвичаюсь до зими.

Є в снігах щось неземне.

І в тобі є щось від неба.

Я любив тебе без тебе...

Чи й моя любов мине,

Як полюбиш ти мене?!

 

 

* * *

 

Цілий день і цілу ніч до досвітку

Проти найпотворнішого зла,

Скільки міг, боровся проти досвіду,

Що його розлука принесла.

Ах, оця гірка й терпка обізнаність

З горем, щастям, часом назавжди!..

Так розлука з головною піснею

В серці залиша свої сліди.

Може я з тобою і не стрінуся,

Та уже повік не розлучусь

З досвідом, що серце обезкрилює,

З тугою, якою вже свічусь!

 

 

ДІЛОВА ДЕРЕВИНА

 

Від односельців

Ненавмисно

Я вчув таке, аж серце стислось!

Я вчув таке, чого не знав,

Що ніжний ліс мого дитинства

Вже

ділова деревина...

І я дивив отетеріло

Як з обрію по небеса

Друкарським шрифтом слово «ДІЛО»

На грудях лісу хтось писав.

Тут ліс на мене сумно глянув

І в шумі я його вловив:

Ти став, ровеснику Іване,

Раніш од мене

«д і л о в и м».

 

 

ВЕЧІРНЯ КАВА

 

Щоб обдурити ніч лукаву

Й продовжити робочий день,

Ми зночі до кавярні йдем

І пєм густу, міцнющу каву.

Пянка, паруюча гіркута

Без цукру прямо в серце бє,

І вас до ранку віддає

В полон любимої роботи.

Знов серце стукає ритмічно.

Найвище щастя на землі

Робота!.. Ще й в нічній імлі

Вчуваєш запах субтропічний...

Проспати день жахлива втрата.

Ще жахливіш проспати ніч:

Підносиш зроблене до віч

Це ж і життя,

Й здоровя варте!

 

 

МОЇ ДНІ

 

Я син цих днів,

І житиму лиш в них.

Якщо помруть вони,

Й мене не буде.

Пасати радості,

Чи урагани лих

Вітри доби в мої вдаряють груди.

Якщо вже я прийшов у це життя,

Я хочу жити.

Будьмо,

Дні, хвилини!

Вам рух дає моє серцебиття

І тільки з ним

Немає вам зупину.

Сповна вдихаючи повітря золоте,

Настояне на музиці античній,

Ми тільки із сучасністю ростем,

Минулим і прийдешнім нашим вічні!

Я чоловік!

Й хоч все в житті минуще,

З тобою поруч

дихаю,

живу!

І в дружнім погляді,

Як у ріці живлющій,

Купаю кожну мисль свою нову.

Я син цих днів.

І житиму лиш в них.

Якщо помруть вони,

Й мене не буде.

Пасати радості,

Чи урагани лих

Вітри доби в мої вдаряють груди.

 

 

ОДА ПРАЦІ

 

А я уже стою на подступах к чему-то,

Что достается всем, но разною ценой...

(Анна АХМАТОВА)

Це була ще не робота

Підготовка

До святого творчого труда.

Я не жив ще...

Я настроювався мовчки,

Осяйну хвилину вижидав.

А роки,

Підступні й нетерплячі,

Викрали мої дитячі дні,

Ночі мої викрали юначі,

Сивину полишивши мені.

Й сяють недоторкано бентежні

Дні, в яких я наче і не жив...

Як ото я так необережно

Всіх їх, неповторних, відпустив?!..

Гей, роки,

Верніться!

Я не проти,

Щоб дитинство залишилось вам:

Я лиш юності додам роботи,

Поту й крові власної додам!

Я ж художник,

Й руки ще не вмерли.

Барви мого серця, не мовчіть!

Мов плафон Сікстинської капели,

Наді мною небо височить.

О моя солодка й ніжна мріє,

Ти виходиш з серця у життя,

Й бути меншою,

Ніж є,

Не смієш!

Хай новонароджена,

Та не дитя!

Мріє моя,

Говорім відкрито

(Таїна ця заважка для двох!)

Ми були в усіх музеях світу,

І дива митців усіх епох

Хвилювали нас,

Глибинно хвилювали!

Ми од них осяяні ідем.

Але те, що ми в душі плекали,

Нас,

Творців своїх невтомних,

Жде.

Гей, не жде!

Не жде!

Вже дочекало

О який солодкий лютий труд!

Як минулих днів не бракувало б,

І яким не був би строгий суд

Тих, для кого творимо, працюєм

Ось вона, життя шалена мить!

Їй себе до краплі роздаруєм,

І працюємо!

Працюємо!

Працюєм!

Щоб насправді жити.

Жити!

Жить!

 

 

ПОЖЕЖА В ЛІСІ

 

Бийте в дзвін!

О, бийте в дзвін!

Най застогне болем він

Крізь глибінь лісних долонь

Ріс,

Росте,

Проріс вогонь!

Ой гуде біда глуха,

То шумить, то затиха

Крізь гортанність верховіть:

Пекло, небо, біль та мідь

(Листя зжовкле, наче мідь).

Мов на сполох з лісу крик

Розірвався враз і ... зник!

Тиша!

Й знову з верховин

Дикий крик звірят, рослин

Болем серце розтина,

Мов розірвана струна,

Що не може вже звучать

Крізь гарячий болю притиск

Тільки болем в серце впитись,

Тільки поглядом кричать,

Небо димом напинать,

Землю полумям лизать!

О, цей жах, цей гнів, цей плач!

Спробуй розумом означ

Умираючі на пні

Дикі погляди вогнів.

Глянеш все горить, кричить,

Все болить і тільки мить

Тут же, тут вогонь палав!..

Раптом хтось у лісі зняв

Збагрянілу шубу з пліч...

Місяць, Тиша, Дим та Ніч.

 

 

ЗАПАХ КВІТІВ ЗЛА

(Із студентського зшитка)

Цикл (1968-1973 рр.)

 

 

ЦВИНТАР ЧАСУ

 

На блакитному цвинтарі часу,

Де годинники всі мертвяки

Я себе бутафорську прикрасу

Привітав тихим скрипом руки.

Тут хвилини по місяць щербатий,

Мов примари високі, стоять;

Їх серця, як старі циферблати,

І без вітру протяжно скриплять.

Перемерзлі, прозорі, іржаві

Я пірнаю з одної в одну.

Ніч змертвілу Хвилинну державу

Пропливаю під парусом сну

Трощить човен сухе огудиння,

І подзенькують тихо гілки,

І ребрасті окістя людини,

І тоненькі зміїні кістки...

А попереду скеля гола

На потворнім її лиці

Римські цифри сплелися в коло,

Мов дванадцять страшних рубців.

Прилетів я до скелі шквально,

Циферблат од води протер.

І, повиснувши вертикально,

На дванадцяти я завмер.

 

1968 рік.

 

 

ЧАПЛЯ, КРАПЛЯ, ЧОРТ І МИ

 

Вінцягір, яквінцячаші.

На самім на дні село.

Скільки часу розлилось,

Золотіло в чаші нашій...

Повна чаша. Над ліси!

Де ж ота остання крапля?

Принесе у дзьобі чапля

Крихту теплої роси.

Ах, та крапля білобіла,

Крапля зразу не впаде

Сад спочатку загуде,

Затремтить зеленим тілом.

Буде то початок виру,

І в пастушому селі

Зарегоче на скалі

Добрий чорт безбожник щирий.

Я людина. Оком кину:

Чапля, наче бомбовоз,

Краплю кине на колгосп,

Краплю бомбу, краплю в глину.

Й за законом Архімеда

У селі, в селі стариннім,

Скільки в діжку дьогтю кинеш,

Стільки з діжки вийде меду.

Крапля вниз, а чорт, мов янгол,

Ми ж із братом як чорти,

Набираєм висоти

І зустріти краплю прагнем.

Ось воно небес піддашшя!

А внизу моє село

Все травою заросло.

Шелестять гаї у чаші.

Ми під небом, а краплина

Привалила всі хати

Й мусять краплею брести

І бабуся, і дитина.

Бабо, бабо, мухо божа,

Ти, мов цятка в янтарі

Видно все. А тут, вгорі,

Я стояти лежа можу...

І згадав Диканьку славну,

І сміюся чорту в ніс.

Чорт, хитрющий, наче лис,

Підморгнув мені забавно...

Тут, де в небі вічна спека,

Без творців живуть дива:

Чорт рогата голова

Закрилатів, мов лелека.

Я прозорію краплинно...

Зачекайте там, в селі

На лелечому крилі

Я до вас іще прилину.

 

 

Д Е Н Ь

 

«... слався навіки...»

(Шматок звичайної хвали)

Ну що нам ті віки? Візьмімо день оцей,

Дзвінкий та круглий нескінченно, мов копійка,

Од ранку зоряний, опуклий, мов яйце,

А ще самотній, як ростина-самосійка.

Ну що робити з ним?! Торкнуть його лицем?!..

А може він шорсткий, холодний,

наче змійка?!..

Він чистий!.. Золотий... Легке його крильце...

Прозорість і вогонь... Напевно сонце лійка,

А світло то Ніщо, налите в блюдце світу:

Зібгать забаг зібгав, і ось його нема,

Дарма квилити в ніч вітрами перевиту,

Хіба повість вона, старезна та німа,

Куди той день пропав я в тому дні ходив

І я його любив... Я так його любив!..

 

 

КЛЯТВА

 

Я житиму віднині як аскет,

Аби зростить малу свою любов.

Лиш замість пущі тихий кабінет.

Самотність!..

Книги замість молитов!

 

 

МОНОЛОГ БЕЗКРИЛОГО ІКАРА

 

Мій віск розтанув на землі.

І я летів безкрило.

Як у воді, в густім теплі

Пірнав із хвилі в хвилю.

Стояли грізно стебла трав,

Немов стовпи залізні,

І я стовпи ті оминав

Повітря тілом різав.

І я всім серцем пив той лет,

Покіль переді мною

Не стала річка! Очерет

Шумів понад рікою!..

Я довго в річці розглядав

Своє довгасте тіло...

І зрозумів я плазував!

Я плазував безкрило...

 

 

У ВЯЗНИЦІ

 

Отруйний вітер трупіє в жарі

І душить дим троянду почорнілу.

Гидотне світло цідять ліхтарі

Крізь ніч слизьку на землю омертвілу.

Вязниця царство тиші. Угорі

Срібляста тьма. Внизу по білім тілу

Тонкої шибениці кров зорі

Тече і янтаріє. І безсилу,

Спрацьовану, зачовгану, стару

Поторгав місяць зношену вірьовку

І мовив їй: «Не знаю, чи помру,

Але життя моє, немов обновку,

Віддам тобі, та трохи тут посплю».

І голову просунув у петлю.

 

 

МОНОЛОГ

НАЩАДКА ФЕОФАНА ПРОКОПОВИЧА

 

О, мудросте зміїна Феофана,

Любове зла і чиста, як вода,

Я проклятий всіма себе віддав

Мистецтву бути жертвою й тираном...

Я сам себе катую. І даремно

Ви гострите іржавий спис брехні:

Ні кров, ні трупи не страшні мені

Мене страшить убогість ваша темна.

Я ще вернусь. Тремтіть! Моя любов

Засвітиться непрошено над вами.

Я спраглий світла, чесний сонцелов.

І, тягнучись торкнутися руками

Того, хто смів не так, як ви, іти,

Відкриєте нові, ясні світи.

 

 

* * *

 

Ми ідейністю надто сковані

Не турбуй же ти нас, не руш!

Голоси наші добре сховані

В підземеллях поблідлих душ.

Хто ж повинен в ганебній блідості?!

Звідкіля в нас оця зима?..

Тут, під пресом страшної підлості

Ні митців, ні творців нема.

Ремісництва в нас звуть мистецтвами,

Справжнім епосом похвали!

Головну роль грає улесливість

Підлість вбити ми не змогли...

 

 

ДЕМАГОГАМ

 

Я прорікаю вам безсмертя, демагоги!

Ви невмирущі, бо і ви народ...

Ви всюдисущі, тільки ваш оплот

Давно вже нами пройдені дороги.

Жреці минущості, мізерні напівбоги,

Хранителі опльованих чеснот,

Во славу спліснявілих позолот

Ви марно кличете нові творить еклоги.

То ж звіть несхожені дороги манівцями,

Синами блудними першопрохідців звіть;

Ждіть! ми ще станемо блаженними скотами...

Та на лиці людських тисячоліть

Ви вічна ніч.., ви чорна протилежність..,

Вчорашній сон... Проз вас пливе безмежність.

 

 

ЖУРБА

 

Ну що вам говорити про журбу?!..

З чудовиськом боротися несила

Вона давно страшну свою габу

Через моє чоло перекотила.

Ще мозок чорним снам веде лічбу.

Ще напнуті свідомості вітрила.

Та теплих слів закінчено сівбу

Плодів надій земля ця не родила.

І я давно не марю про вогні,

Бо вже коли зріднишся з темнотою,

Зливаються з ночами навіть дні,

І все стає єдиною рікою!..

А як сліпій довіришся ріці,

Ніщо тобі життєйські манівці.

 

 

РОЗПАЧ

 

Не вірити нікому.

Не любити

Навіть собі подібних.

Не зрости

Травинкою добра!

Страшна судома

Стискає серце

Болем самоти.

Не думайте,

Не дбайте ні про кого.

Заснув циклоп

На дні моїх очей

Він знає, що нема на небі бога,

А на землі нема людей!

Нема людей...

 

 

ВІТЕР З ПІВДНЯ

 

Вітаю вас, хоч я вас не любив.

Сідайте. Говоріть. Безмовну осінь

Хтось журавлями в небі оживив,

А журавлі крильми вже далеч косять.

Сідайте Вітре з Півдня. Це не сміх,

Що ваші груди в мозолях, мов камінь.

Для кого ви трудились, Вітре? Гріх

Мені, чи вам, що пусто поміж нами?

Я йшов по водах. Мій здобуток нуль.

І не дзвеню я розкошів ланцами.

А ви звивали з повітрулі куль.

І в куль той цілі гори пакували.

Тепер мені, знесилений, скажіть,

Чи можна щось придбати в цьому світі?

Чи можна віддати щось? Чи лежить

Вночі на грунях сонце поміж квітів?

Воно їм віддавалось вдень. Сидіть! Сидіть...

Яка у вас пошерхла, Вітре, спина!..

Ви, Вітре, чуєте: «Курли!» Дивіть

Як небо плине в крила журавлині...

Я ж не люблю вас. Взагалі я сон.

А ви ще молодий і ви помрете...

Десь плаче в небо африканський слон

Чекає журавлів. А небо те подерте...

 

 

* * *

 

Озвірені,

А все-таки ще люди...

Знесилені,

А все ще у ході...

Провірені

І голова, і груди,

Проте

Ще невпокорені собі.

Серця сховавши

В груди преглибоко.

Довіря тільки мозкові!

Горить

І стежить око,

Перемерзле око

За космосом,

Що холодно біжить.

Біжить

Вбігає в мене,

Як в печеру.

А я тремчу...

Я предковічний грот.

А космос де?

Стотонні атмосфери?

Ні!

Космосу

У мене повен рот.

 

 

ЕТЮД ГЛИБИНИ

 

І все на світі просто неба.

Під сиві повіви вітрів

І ти, мов лебідь, я, мов лебідь,

Єдиній молимось зорі.

Ми на землі, мов на дні рани:

В загуслій крові я зело.

І що у мене є незнаним,

Щоб знаним в тебе не цвіло?!..

І всі ми чесно таємничі.

Щоб заховатись від зими,

Ми кровокопи! будівничі!

Із нервів зводимо доми.

І кожну ніч ми ждемо світла.

І кожен день ми ждемо сну.

І, почуваючись розквітло,

У собі створюєм весну.

Життя нас кровю окропило

В нас під ногами гусне кров.

Ми живемо. І в наших силах

На рану цю накласти шов.

 

 

ДОКОРИ СУМЛІННЯ

 

А гострі скелі голосу страшного

З його мякого тіла проростали!

Бридкий пігмей, вночі нарікшись богом,

Він вергав крізь пітьму вогненні скали

На себе сам. Він шматував себе,

Мов камяним ножем неандертальця,

Ножем злоби. І тіло преслабе

Кривавим потом капало із пальців.

І, тягнучись до преблагої суші,

Немов ставок страшний і повний гнилі,

Він очищав свою мерзенну душу

Для бруду вічного, що спить у нього в тілі.

 

 

ЗОЛОТА РИБКА

 

Живе у казці рибка золота.

У сивій казці з синіми дивами

Пересипа піщинки на кришталь,

Сама криштально сяючи ночами.

Всеможна рибка у святій красі...

Вона не знає

Звідкіля їй знати

Про іншу рибку

З роду карасів,

Теж золоту!..

Ця у моїй кімнаті

Не має стільки простору для див

Акваріум не море.

І не річка.

Каркас залізний замість берегів

Зодяг на неї, наче путо, звичку

Торкнувшись металевої межі,

Іти на дно.

А там навіть каміння

З кришталю.

Золотий пісок лежить...

І плаче рибка,

Бо не треба вміння,

Аби творити з золота пісок.

І боляче кубічний метер волі

Вливає в тіло чорний холодок...

І бульбашки пливуть у небо голе...

О, щезнути б, як бульбашка на склі!

Прозоре скло...

Невидимі кордони...

На синє світло млявий погляд ліг

У віддзеркалене водою підвіконня.

І вверх по віддзеркаленій стіні

Спливає рибка з штучного намулу.

А там на переломленім вікні

Стоїть людина лагідна акула.

Як добре крізь акулу пропливти.

Крізь горло, зуби, крізь синяві очі...

І знову скло.

І знов безмовний крик,

І рибка знов морську траву толочить.

І шепче рибці сонний очерет:

Живи спокійно, то й помреш щасливо

Кому дано свободи лиш на метр,

Навіть для себе не сотворить дива!..

А в казці плава рибка золота...

 

 

РОЗПЯТТЯ

 

Пять білих рік, немов пять пальців білих.

На кожному обручка срібний міст.

А озеро долоня стужавіла.

В долоні сонце, мов іржавий гвізд.

Червона кров, гаряча, мов прокляття,

В напівмертвій долоні розлилась.

О, земле, земле, знов ти, мов розпяття,

Хрестом багряним в небо підвелась.

Тому так пянко пахне кровю глина,

Як пахнуть болем радісні вуста.

Й верба, немов Марія Магдалина,

Схилилась над долонею Христа.

О Йсусе, Йсусе, простий чоловіче,

Сягнувши неба в білім світі мрій,

Ти марно нас на хрест кривавий кличеш

Не кожному під силу хрест важкий.

Та до хреста важка була дорога.

І вже з розпяття зміг Ісус збагнуть,

Що лиш тоді стає людина богом,

Коли її іуди розіпнуть.

 

 

* * *

 

Луг.

Літо.

Спека.

Під ногами рінню

Хрустіла таємничість голосна.

Пливла ріка. Манила голубінню.

Під непрозорістю таїлась глибина.

Крізь марева липневої спекоти

Сочила ніжний холод ця гладінь.

Здавалось тут безсилий сонця дотик:

Ріка кидала в небо свіжу тінь.

Ступаю в річку...

Мов ошпарив тіло:

Там замість холоду стікає по ногах

Гидка вода. А в тій воді згустілій

Намул та сонні жаби.

Рій комах.

 

 

ПІСНЯ ПРО РУСИНСЬКУ РІВНИНУ

 

Безжалісна зажуреність навкруг

Ні птаха, ні гори, ні деревини.

Безкраїй степ мов онімів, оглух

Суха рілля в холодній тиші гине.

Дарма сохою ріже селянин

Цю кожу-дерен: крові там немає!

Хіба шматками цих твердих дернин

Він підогнилу хату полатає.

Кричить на коней, наче в пустоту:

Губами рухає, лиш слів ніяк не чути.

А коні пружаться, та ледве-ледве йдуть,

Здається, до землі вони прикуті.

 

 

ПІСНЯ ПРО КАРПАТСЬКУ ПОЛОНИНУ

 

Де та пісня з полонини?

Де та пісня?

З полонини дух полинний

Грудям тісно.

Ой померла полонина,

Ой немає!

Де ті пристрасті орлині?

Де ті плаї?

Ані вовка, ані рисі, ані крука

Пахне гниллю.

Я, мов хрест, розкинув руки

На могилі...

 

 

МОНОЛОГ ЮДИ

 

Я Юда,

Чоловік розумний і здоровий.

Я Юда.

Я цілую раз в житті.

Я Юда.

Я зроблю вірьовку з слова

І ваші сльози будуть золоті.

З Христом клянусь не мати більше справи:

Христос і кесар мій страшний урок.

Я Юда.

Я з народом не лукавив.

Я вбив пророка,

Бо я сам пророк.

І тридцять срібних, то ніяк не гроші

Так мало вперше жінці я приніс.

Я думав про сімю.

Я сімянин хороший.

І я всім серцем до дітей приріс.

Я Юда.

Я велику силу маю.

Вогнем незгасним грає моя кров.

Я Юда.

Я люблю.

В любові я згораю.

Я Юда!..

Розділіть мою любов...

 

 

СВІЧКА

 

І була ніч.

Од темряви незрячий

Я йшов і страхом жив мій кожен крок.

І полумя червоне слів гарячих

Я запалив над свічкою думок.

А поряд ті, що звикли пити мжичку,

Дивилися в наївності святій:

Нащо те світло?!

Ну, нащо та свічка,

Коли очам так добре в темноті?!..

Один? питали. На всесильність вітру?..

А в мене серце плаче, ще й кричить:

Повітря!

Ще хоч трішечки повітря!

І я згорю, як свічка уночі!

 

 

ВІРШ НА ПРОЩАННЯ ЗІ СТУДЕНТСТВОМ

 

Ти не лякайся беззахисності моєї

То, певно, не моя вина, що я

Зріс у краю, де долею лілеї

Піклується змія

В гноївці віри проросла невірність

Крізь погляди зміїні я проніс

В покірності безмежну непокірність,

А в беззахисності точений меч і спис.

 

1973 рік.

 

 

* * *

 

Яснить поезії вогонь:

Я грішний...

Ви чи він безгрішні?!

Дружина ворога мого

Читає потай мої вірші.

 

 

ТОРБА СЛІВ

 

У кожного своя

й до кожної впереміш

на протязі років

зсипаються

слова-кольори

слова-запахи

слова звичайні

і слова величні

слова мякі

слова жорстокі

слова-заклики

слова розпачу

слова слова слова

слова що можуть бути живими

якщо ту торбу

не за спиною носиш

а у грудях

навіть на найважчих ділянках

життєвої дороги

 

 

БЕЗ ВІДПОВІДІ

 

Лиш ліс безлисто залисів

І стало сухо у лісах.

Я перестрашеній лисі

Листа до лісу написав.

Я написав лисі про сум,

І сповідально співчував,

Що світлу осені красу

Стер листопад і заховав.

Гадав лисиця відповість,

Та марно все!.. І я сказав

По телефону їй цю ж вість,

Лиш марно телефонував:

Сей ліс не чув сумливих слів,

Бо в сосняку, де спить лиса,

Знов дріт обірвано висів,

І дротом вітер колисав...

 

 

ЗРАДЛИВА ОСІНЬ

 

Грудень Листопаду розповів,

як у першу ж ніч за верболозом

Осінь цілувалася з Морозом...

Листопад увесь аж побілів,

скамянів! Останній срібний лист

мов опікся чорним жаром зради...

Грудень груддя грунту нагромадив,

щоб не чути вітру й снігу свист.

Листопад спинився край Зими

в непрозорім сніжнім безголоссі

Все ще марить відшукати Осінь...

Тільки Простір, як і Час, німий.

 

 

ТЕМА ОСЕНІ В СИМФОНІЇ ЗИМИ

 

Ще в грудні

Листопад збагнути можна.

Але,

Який не був би листопад німий,

Все ж

Тема Осені

В симфонії Зими

Завжди пронизлива й тривожна.

 

 

НА КРАЮ ЗИМИ

 

Йду краєчком зими і бачу,

як осіннє проміння сонця,

немов ножами, половинить

достиглі гори осінньої землі

з-під променів

визбирую зернини

отут на краєчку зими.

 

 

* * *

 

Плацдарм зими

крихка крижина

тим надійніша під ногами,

чим далі осінь відпливає.

 

 

ЗИМА

 

Як вітер зиму розізлить,

Й та тне морозом, як мечем,

Я гостро чую як болить,

Я тонко чую як пече

Усе, що сніг,

усе, що лід...

Бо ж, видно, я йому допік:

Крізь мене рветься у політ,

А я іду в зворотний бік...

І я не маю, й ти не мав...

І тихне вітер, вяне сніг...

Бо ж справді, що таке зима:

Це суперечності одні.

 

 

* * *

 

В посивілому зимовім небі,

наче сиротинка, затремтіла

щонайперша зірка вечорова.

Холодно їй?

Сумно їй?

Самотньо?

не спитала,

лиш сльозу зронила

посестра зорі

моя настільна лампа.

 

 

ДИКТУЄ ЗИМА

 

Чи можна вберегтися від зими?

питаєш ти.

Стурбований до краю,

я став перед зимою, мов німий,

і що тобі відповісти не знаю...

Зімне осіннє золото мороз.

І грудень землю холодом остудить.

І спів ранкових яблуневих рос

замінять злих метелиць перегуди.

Зима це уповільнення в ході.

Узимку все в житті стерильно й біло.

І звично в грудні річковій воді,

мов ковдрою, вкривати льодом тіло.

Та й ми у січні ріки наших мрій

щільніше вповиваємо ділами.

Узимку нас життєвий сніговій

остуджує, приводячи до тями,

розміреність і точність у труді,

вибагливість у замірах диктує...

Статечнішають взимку молоді,

а старші... по-юнацьки ризикують!

Анестезує холод чарівний

усе, що кровоточило й боліло:

зима період болевгамівний...

Сльоза і та на віях скрижаніла!

У лютому стаєм добріші ми

від лютості, що землю вповиває!..

Чи варто вберігатись від зими

тобі й мені натомленим до краю?..

 

 

У РІЧИЩІ НОВОГО РОКУ

 

Причавлені

минулорічним снігом

дуби мовчали.

І гора мовчала,

безмовно давши згоду,

аби я

зійшов аж на вершину.

Я стояв

у центрі пралісу.

Зі сходу вітер

котив мяку габу нового року.

А рік старий спресовувався скірно

в деревах кільцями новими,

на землі новітнім шаром грунту.

у мені латами досвіду...

Коли габа ударила об мене,

усього поглинаючи мене,

коли габа накрила ліс і гору,

я радісно відчув, що рік новий

стрічаю в дивовижнім товаристві

дубів, смерек, гори!

У цю урочу мить,

коли відходить рік старий, коли

нас рік новий всечассям обнімає,

мене вразила тиша,

яку дерева й гори берегли.

Бо ж так було:

ніч повнилась пітьмою,

пітьма лежала на снігах білющих,

ну, а сніги на тиші спочивали.

І в цю казковість

час нового року

ввірвавсь могутньо,

як габа Дунаю,

габу старого часу відкотивши

в моря минулого,

чи в океан дерев, землі, людей...

Хоч зовні все

безслівно і безслідно.

А ще й безслізно.

Я силкувався осягти

причину цієї тиші.

Отак мовчать найдосконаліші з людей

перед великим ділом,

перед нелегкою й далекою дорогою..

Бо ж рік новий

окрім весни нової

ще стільки горя горам принесе!..

Увірвуться до лісу буреломи,

пожежі затріщать у сушняках...

У рік новий я увільлявся в горах.

Безслівно і безслізно

пропливши

кріз пітьму,

сніги

і тишу,

відчув, що в річищі нового року,

у ревищі невидимих валів

я маю силу володіти

собою!

Отак же як дерева і як гори

владають власними тілами

у річищі новітнього часу!

 

 

ПЛАЧ ПЕРЕКЛАДАЧА,

або ж

ІНВЕНТАР ПОЕТИЧНОГО ТОМУ

 

Хвора зірка, три виделки,

Зіржавілий шмат веселки,

Стетоскоп, ліхтар з більмом,

Шприц для морфію, кермо

Без машини. І машина

Без керма, зелена глина

Без трави, суха трава,

Перечавлена сова,

Музині новенькі крила,

Із вівці кривава жила,

Три флакони від Діора,

Клапоть завтра, латка вчора,

Нинішнього негатив,

Сім сльозин, презерватив.

Траєкторія шуліки,

Недопиті кимось ліки,

Ще не викрадений гріш,

І так далі... Все це вірш,

Чи віршовані химери

З болем віддані паперу

Й понабивані битком

В білу книгу, в грубий том.

Я сиджу собі й ридаю

Цей важкенний том читаю.

Я поет-перекладач

І тому гіркий мій плач:

Прочитаю, відридаю,

Потім наперекладаю

Хворих трав, пустих заліз,

Хмелем висушених сліз,

Марних устремлінь, цілунків...

І все це віддасться лунко

У душі мого народу.

Все це стане тлом для вроди

Рідної мені душі

Вірш при вірші.

Вір!

Пиши!

 

 

ЇЖАЧОК

 

Краще б ти, їжаче, в полі

Дрібцював десь залюбки,

Бо ж нікого не вкололи

Надмір гострі колючки.

І даремно на паркеті

Ти їжачивсь, тупотів...

Ліпше місця не знайдеш ти,

Як у лісі між грибів.

А тепер сімя культурна

Без сердечного биття

Вкинула тебе до урни

Разом з рештками сміття.

 

 

ЩАСЛИВИЙ ВЕЧІР

 

Сніг зернистий

сіявсь довго-довго...

А зимовий вечір

сходив швидко-швидко...

Певне з снігу вечір виліпив

і донечці подарував

котика пухнатого малого,

ну, а нам з дружиною

на голови сипнув

срібла справжнього...

Чи сніг і це насіяв?!..

 

 

СУЗІРЯ ЗИМОВОГО НЕБА

 

Хто на ніч вигнав аж за хмари Пса?

Чому на цьому лютому морозі

Ведмедиці обидві не в барлозі,

А злякано тремтять на небесах?!..

Ніхто господареві не сказав,

Що сонний Бик о хмару чеше шию.

І, втікнувши од німфи Амалфеї,

Посмикує проміння зір Коза.

Згустіє ніч минуть негаразди:

Повернеться заблукана худоба.

Натомлений господар морщить лоба,

Припалюючи люльку від звізди...

 

 

В ЗИМОВУ СВІТЛУ НІЧ

 

В зимову світлу ніч отари хмар,

Розвіявши свої брунатні гриви,

Понад сніги тугі і блискотливі

Пливуть гордливо, повні дивних чар.

Які у них окрилені тіла!

Хоча, можливо, тіл у них немає

Це мрії, що в дитячі сни впливають

З легенди, із казкового крила.

Десь вдалині порипують сніги.

Та скрізь лише гривасті довгі тіні,

Не доторкнувши сніжної гладіні,

Навпереваги мчать через луги.

 

 

ОЧИМА МІСЯЦЯ

 

На Землю Місяць дивиться вночі

Здавен вирішує проблему снігу:

Він любить сніг, та не збагне відлигу,

Хоч Землю всю промінням столочи.

На Землю Місяць гляне навесні,

Улітку, восени все нецікаво:

Одні і ті ж дерева, ріки, трави,

Та й люди сотні літ все ті ж одні...

 

 

УТОПЛЕНА НІЧ

 

Хоч сонця вже нема ніде,

Доба всі цикли розірвала

У просторі розмежувалась:

Ніч на землі, а в небі день.

Можливо так би все й було,

Аж тут ворони налетіли,

До неможливого зчорнілі,

То в день, то в ніч дзвенять крилом.

Летять ворони буде сніг:

Прикмета знана й небесами.

І ось пухкими пластівцями

На ніч на землю день приліг.

Давно вже сонечка нема.

Ворони щезли як зявились.

І не дивується зима,

Що ніч у снігові втопилась.

 

 

НІЧ У ЗАМКУ

(карпатська легенда)

 

Хай зима на шибах плавиться

За вікном не ніч, а змрок.

На овечій гуні бавиться

Однорічний мій синок.

Тут, між пралісу дубового,

Вчора оленем пробіг

Від народження Христового

Тисяча трьохсотий рік.

Уночі я марю дниною,

Вдень гризота інша їсть:

Стала княжичу дружиною

Не з любові силоміць.

У печі дрова потріскують,

А в душі нескресний лід.

От і стала я невісткою

Винуватцеві всіх бід.

Ті лани, що розкорчовував

Ще мій прадід молодий,

Довго князь старий звойовував,

Довго в напади ходив.

Памятаю слово татове:

Ще вгамується сусід...

Памятаю слово катове:

Все спалить! Хай згине й слід!

Боронились як уміли ми...

А були ж тоді жнива...

Під палаючими стрілами

Я зосталася жива...

Далі з долею лукавою

Примирилась... я одна...

Була княжичу забавою...

Стала княжичу жона...

Вкутав шкурами ведмежими.

Мов ікону, прикрашав.

Та чуттями протилежними

Повнилась моя душа.

Крізь шибки, вітрами здавлені,

Все ввижається мені

Тіло татове скривавлене,

Тіло мамине в огні...

Сніг на шибах вже не плавиться

Аж до даху намело!..

Я не відала ненависті,

Просто щось в душі росло...

Чую князь старий похрапує,

Княжич спить... Будь проклят, світ!..

До вина сон-зілля вкапую

Хай напються вартові...

Тато з мамою поховані

У землі... А тут сніги...

Де кинджал твій подарований,

Княжичу, мій дорогий?!..

Шепотить, пянкий до одурі,

Може розум, може гнів:

Син зостанеться володарем

Цього замку й тих ланів!..

 

 

* * *

 

Упродовж ночі сніг не ворухнувся

Невлежано біліли пластівці.

Та щось змінилося:

Повсюдно відчувався

Незримий слід

На снігові оцім

Спинялась ніч.

І вечір зупинявся.

 

 

* * *

 

Оця усміхнена гора,

Із шаром снігу на обличчі,

Мене вже кличе таємниче

Нам усамітнитись пора.

Можливо, що не про весну,

Можливо, навіть не про горе

Ми всенький вечір проговорим...

А зранку, вирвавшись зі сну,

Побачу щезнули сніги.

Збагну ясна усмішка літа,

Ще зночі снігом вщент укрита,

Весняні пестить береги!

 

 

ПРО КОРИСТЬ ДЕКЛАМАЦІЙ

 

Я свої не дуже файні вірші

Дуже файним людям прочитав.

Хоч не стали люди з того гірші,

Кожен вірш із пір тих ліпшим став.

 

 

РОБОТА І ЧАС

 

Здається все

Причинено двері:

Пощезли турботи

Великі й малі!..

І ось проступили

Рядки на папері,

Як проступає

Піт на чолі.

Серце як плуг.

Без межі лан роботи!..

Який це вже вік

За вікном проплива?!

Та стежать знадвору

За часом турботи

Стліває папір.

Пломеніють слова.

 

 

ЗАПОВІТ

 

Віками помережаний

У місті храм-архів:

Усе, що там збережено,

Сказати мало слів:

І помисли, і домисли

Пергамент, чи папір!

І віяння, і діяння

Не знищать води з гір!

Стоїть край міста звалище,

Такий собі смітник

Чого там не кидали ще,

Чи й вимовить язик:

І помисли, і домисли

Пергамент, чи папір!

І віяння, і діяння

Все нищать води з гір!

Старе з життям простилося,

Коли прийшло нове:

На звалищі погнило все,

В архіві все живе:

І помисли, і домисли

Пергамент, чи папір!

І віяння, і діяння

Понищать води з гір!

А поміж ними здавен ще

Кладовище стоїть:

Ані архів, ні звалище

Хоч що туди несіть:

І помисли, і домисли

Пергамент, чи папір!

І віяння, і діяння!

Понищать води з гір!

Коли мине життя земне,

Прошу вас, мов богів:

Не кидайте на звалище,

А здайте у архів:

І помисли, і домисли

Пергамент, чи папір!

І віяння, і діяння

Не знищить час із гір!

 

 

ПАПІР

 

Здається, волхви ще навіщували,

що наближається величезний

паперовий ураган

з усіх сторін.

Ураган-буревій

усе змете з дороги

і все перетворить на папір.

На папір перетворяться дерева,

перетвориться вода,

перетвориться золото.

Налякані люди скімлитимуть,

але й скімлення їхнє одразу ж

перетвориться на повітряних зміїв.

А потім і самі люди перетворяться на папір:

папір для обгорток,

папір для конвертів,

папір для книг,

папір для мішків,

папір для цигарок,

і особливо

папір для газет.

Багато хто перетвориться на

шпальти для

сільськогосподарських,

промислових

проблем.

Кровю з них бризкатимуть

проблеми міжнародних стосунків.

Автори найнедолугіших віршів,

яким завжди і всюди відмовляли,

друкуватимуть свої опуси

на чолах здискредитованих політиків

і непіддатливих дискредитації редакторів.

Коротко кажучи:

паперовий ураган-буревій

сягне світового розмаху.

І нарешті,

втративши терпіння,

позіхне Земля

і проковтне

увесь цей паперовий вир,

а губи дбайливо витре тими,

хто перетвориться на паперові серветки.

 

 

ПЕРЕДСМЕРТНІ ВІРШІ

 

Дивлюся в очі Смерті

і пишу

ці вірші перед Смертю

передсмертні

Я точно знаю

скільки треба часу

для розмаху

рукам кістлявим Смерті

Я точно можу

виміряти мить

впродовж якої

з посвистом

коса

летітиме

аж до моєї шиї

Я бачу місце те

де упаде

відрубана косою

голова

Шанобливо

знімаю капелюха

й дивлюся у очиці

моторошно чорні

Дивлюся

і тепер лиш помічаю

що нема

очей у Смерті

Моторошно чорні

бездонні ями

вище прірви носа

смертельною байдужістю

струмують

мені до віч

а далі і до серця

Здригаюся всім тілом

конвульсійно

шепочучи в агонії смертельній

ці передсмертні вірші

у яких

жадаю попередити живущих

жадаю їм сказати

що вони

всі до одного

будуть перед Смертю

беззахисно стояти

як і я

стою сьогодні

й говорю безладно

ці неримовані рядки

Ці вірші передсмертні

не звучать

бо голосно

казати їх не можу

Шепчу

собі під ніс

що я й не жив

Вмираючи

на сорок восьмім році

земного існування

я збагнув

що погляди очей моїх і стук

мойого серця

в часі є коротші

аніж цвітіння

вишні чи любові

І я жалкую

що моя любов

була у мене менша ніж ненависть

Я відчуваю

в Просторі і в Часі

іще щось заховалося моє

яке не встиг

в житті я пережити

І я тягнусь руками

і хапаю

оте моє

іще не пережите

і повертаю зір

у бік Життя

Дивлюсь

кому з живих

найпотрібніше

оце моє

не пережите в Часі

ані в Просторі

Але не вибираю

жбурляючи його

у гурт діточий

і

труна мала

що над гуртом дитячим

кружляла

в повітрі розчинилася

пощезла

І весело

я в очі Смерті глянув

дивився

я в очиці моторошні

і розумів

що вперше у житті

вже на порозі

свого Небуття

здолав я Смерть

Я навіть написав

ці передсмертні вірші

що тепер

мені вже непідвладні

недоступні

незримі

невідчутні

але Ви

читаючи їх

бачите де я

лежу

вже після зустрічі зі Смертю

і думаєте лиш про Смерть мою

Не знаєте Ви

що мені дано

як всім дано хто вже помер

із-за межі смертельної

дивитись

у очі Смерті вашої

й зусиллям

із космосу господнього

притягувати вашу Смерть

до себе

і віддаляти вашу Смерть

від Вас

Я це роблю

натхненно

як натхненно

для Вас писав

цей передсмертний вірш

 

 

СМЕРТЬ

 

Стоїть і дивиться. Хоч гратися в чекання

Для Смерті же ганьба.

Ти й не помітиш, як сигнал до убивання

Подасть твоя ж Судьба.

Тоді й збагнеш, що Смерть нічим не ублагати,

Хоч плач, хоч падай ниць.

Для вбивства в неї є муштровані солдати.

Смерть... зневажає вбивць.

 

 

ЗОГНИЛИЙ ВИНОГРАД

 

В карпатській глушині

край рідного мого села

у час

коли повинні б дозрівати

догнивають кущі винограду

Гей

де ж ви газди сільські

чом серця ваші не порозпукуються

отак як від роботи пукаються руки

чому

не бачу жодної сльозини у очах

у час коли вмирає від гниття

лоза благословенна виноградна

Вона колгоспна

і тому

питаю

Але читаю в небайдужих ваших поглядах

що ви

рослин і живності

чимало врятували

від наслідків

творінь колгоспних фахівців

Тому що

фахівці всього лиш фахівці

а ви

мої кохані односельці

ви є робочий люд

то ж перш за все

ви люди

а фахівці

це ті хто понаїхав

з країв далеких і недальніх

щоб нас учити

як жити нам

на цій землі

де ми віками живемо

а фахівці отут лиш гості

Ну чому

такі байдужі ви до умирання

слабої виноградної лози

Я знаю

що найкращий виноград

росте на схилах тих карпатських гір

де грунт червонуватий

і де сонце

щонайщедріше землю зігріває

А тут

край рідного мого села

земля якась незвично чорнувата

та й сама місцина

розміщена в низовині

І раптом

клекочучою ненавистю гір

старий горянин люто вибухає

Отак лише вулкани вибухають

оті що їх загаслими зовуть

Мов топором ударив по обличчі

гострющим поглядом

Але слова

спокійно вів

свою русинську мову

народжував старечими губами

Й мене палив

не лютою ненавистю

і різав

не поглядом гострющим

а словами

які винизувались

рівно і логічно

Мене питав

старий мій односелець

Ти памятаєш

що на місці цьому

споконвіків було в селі у нас

Ти памятаєш

Так

я памятаю

рівні ряди

високих надмогильних плит

на кожній

якісь незрозумілі закарлючки

що їх русини

мешканці села

ні прочитать не вміли

ні збагнути

Але шанобливо

знімав тут кожен шапку

бо це був цвинтар

по-русинськи т и н и т і в

де спочивало древнє племя Юди

сільські жиди

своїх тут хоронили

й ніхто не знав

звідкіль вони везуть

такі високі й чудернацькі плити

коли і хто на плитах тих камінних

їм їхні написи жидівські пише

Подейкували люди

що сам Бог жидівський

вночі виписував божественним пером

жидівські букви на камінних плитах

Тому в селі

вважалося за гріх

навіть недобрий погляд спрямувати

в бік цвинтаря жидівського

й жиди

йдучи повз наш русинський тинитів

шапки з голів знімали

Та ось прийшли

всеможні фахівці

і нас нової мудрості навчили

Богів тема

ні наших ні жидівських

а надмогильні плити

то чудовий

будівельний матеріал

для складських приміщень

для корівників

А там

де споконвік освячена земля

жидівськими могилами тілами

там треба

щось посадити

ну нехай виноград

І я згадав

як тракторами вивертали плити

ті надмогильні памятники

Це робилось

лиш за два роки до того

як тими ж тракторами у всім краї

повивертали край доріг хрести

і православні й католицькі

все пішло

на будівництво

складських приміщень

та корівників

Жиди

з села давно усі повиїжджали

в Ізраїль

у Америку

А там

де споконвік їх предки проживали

у мирі й злагоді

з карпатськими русинами

тепер лиш догниває виноград

який ніколи і не плодоносив

так щедро

як плодоносила лоза

на тих карпатських схилах

де земля

червона споконвік

й де фахівці

не радили садити винограду

До речі

у селі всі знають

чом земля

на цвинтарі жидівському чорнюща

й ніхто не знає досі

що чому

на схилах гір карпатських є місця

де всі грунти

мов кров

червонуваті